На споді лежачи

 Його кар'єра дала височенний зліт: з-під зірок упали на грішну землю не то чоботи з онучами, ба й пояс із шараварами. Десь височить, невидима, лиш шапка-бирка, але ніхто, крім небесного склепіння, не зазирає в зверху дірку. Яко ото бувають люде такі довгані, що й лисини на тичині ніхто не побачить. Дак ото й тут кар'єра так стрімко розігнулася, що далі нікуди, далі тільки на схилок. Тепер ми всі тут його дожидатимем, на споді лежачи, вгору попльовуючи.

Успішність і майстерність

 Успішність і майстерність — не сестри ні  в перших, ні в других, ні в третіх і далі. Иноді навіть здається, що вони аж неприятельки.

Щастя бути вольним чоловіком

 Щастя бути вольним чоловіком, осьпіване в Шевченка, широке й зрозуміле. Т'але, хто його спізнав, посьвідчить: чужий ти будеш усім отим невольникам.

Особлива гідність

 Через недорікуватіть і невимовність українську, гордо прикриту непримушеністю й розв'язністю ангелянсько-московською, наша скультурена кляса робиться особливо гідною жалю, се-б-то жалюгідною.

Рух і порух

 Треба рухатися, знаю, дуже вже треба. Але ніколиться: занадто багато доводиться ворушитися.

На кого вчитися?

 Дуже помітне явище створилося: "наші діти" їдуть учитися — чийсь синок на поляка, чиясь донька на німкеню. Й ціла низочка нанизалася таких "національних" професій. Фаховий українець випав із поведінки — либонь цураються "шараварщини" й тільки з посьміхом уже згадуваного "щирого" вкраїнства.

Без перестану

 Здається, Едвардіянська доба була надзвичайно красномовна, але не дуже певна того, про що саме їй красно мовити. Однак балакала без перестану. Тим була схожа на нашу теперішню вкраїнську добу. Відмінність у тім, що в нас того "контенту" хоч ногою заткни. А сказати красно — то вже забули, як. Записали собі на спомин: "Бог є. Україна є. Мова є." Є, але які? Не знаємо.

Приділені вчителі

 "Найліпші вчителі є наші батьки." Хто, як не попередня ланка, знає як приладнатися ланці наступній, щоб не розривався ланцюг поколінь? Всього, що нам справді конче потрібно знати, вчимося в батьків, про все дізнаємося в них. Це не педагогічне питання: всі без виїмку батьки — кепські педагоги. Але добрі батьки мають добро до дітей, то-б-то любов. Це як учитися в долі, хоч-би якої, здавалося, несприятливої, відшукуючи в її руці ласку й любовно ту руку цілуючи.

На здобич

 "Навіть орлові складно літати, склавши крила." Складно, але можна й навіть і треба, як орел. Спитувалися, знаєм. І багато їх ширяє таких, поскладавши крила. Так і думаєш: чи не на здобич і чи тая здобич — не ти цим часом?

За безмовність

 Едвардіянська британська доба мала вже всеньку мову, та щиро сумнівалася, чи має що сказати. Т'але наперекір тому була жваво балакуча. Тим вона схожа на теперішню нашу вкраїнську добу. Лиш одна відмінність: маємо того "контенту" хоч ногою заткни, зате не маєм на теє мови.

Аж телень

 Осягнути дзен дуже просто: треба відкинути зовнішний дзень і почути внутрішнє "телень!".

Він не міг

 Чи міг Шевченко написати: "Блага не очікуй, не очікуй очікуваної свободи!" А як він не міг, то й нам не треба.

Почесний чоловічий обов'язок

 Якось мені довелося працювати в Грузії й тамтешня пеерекладниця з лукавим притиском кинула мені увагу:

— А в нас у Грузії перекладати — то суто жіноча праця.

Сказав їй на це:

— А в нас ув Україні, як, гадаю, й у Грузії, носити з роботи гроші — то почесний чоловічий обов'язок.

Між актором і шпиґуном

 Акторові можна й навіть треба вдавати з себе великого. Шпиґунові не завадить й часом конче потрібно прикидатися видатним. Але перекладачеві, чиє ремество розмістилося десь між цими двома, чимось себе становити — безглуздо. Кін одурить, лаштунки оманять, а суфлерська буда покаже все. 

Внутрішній сьвіт у шкарпетках

 Дуже натуралістична рекляма шкарпеток: "Шкарпетки з унутрішнім сьвітом: просто відгорни ґумованку!" Молодці, дуже близько й до тіла, й до землі, що по ній ходить живий унутрішній сьвіт шкарпеток. Не крила, а ноги — ось де сьвіт, та ще й унутрішній! Одгортали ґумованку й досьвідчили! Й знов Сковорода: "Які гарні ноги в тих, хто благовістить добро!"

Багатий урожай

 Хто хоче певних щедрих жнив, хай густо засіває до себе заздрощі. Рясно вгноївши свій ґрунт величанням, удома не діждеш прорости, зате по сусідніх нивках розкішною щетиною вилізуть і стіною повстануть завидки.

Обраний голос

 Мало хто тямить, що голос собі можна обирати, що обраний — він буде саме свій. Що важить те, не де, а як він звучить.

Стало за звичай

 Їсти без голоду, пити без спраги ми всі готові. А от балакати без охоти, писати без думки? Е, ні: нум тоді говорити без думки й писати без охоти, як стало за звичай.

Хоч голки збирай

 Поет вижмакав собі душу та й видушив останню цятиночку поетичну. Капочка зашкварчала на ґноті й каганець укурів. Сліпий слухаченько підхопив посьвітача й вискочив у ніч: щоб було видно.

Инавґурація

 Особистий непогамовний активізм ще конче потребує дальшої инавґурації в нісенітний колективізм: дурному стає нудно самому.

Свистілка з хлипками

 Одного славного в Запорожчині характерника якось запросили до ясновельможного гетьмана, щоб потішив пана якоюсь своєю премудрістю. Характерник витяг із пазухи сопілку, ніби заткало з надутого пузиря, раз свиснув і вилетів геть.

За безнадію

 У вірі й любові хто схоче бути за витренуваного фахівця? Це безнадійно.

Низенький уклін гостинности

 "Висока гостинність 2023". Силкуюся в'явити, яка вона буде заввишки. Здається, висока гостинність — то Богове. Це він з високости виявляє сьвітові свою гостинність. Земна гостинність доземно кланяється, низенько прихиляється. Не треба мені тих осокорів. Дайте лишень призволитися до низенької гостинности.

Скрамбль

 Зупинився в готельчикові — чи вельми ви здивуєтеся, що він зветься "Вілла «Шале-Шато»"? Та ні: звісно-ж, щирий наш український готель. Серед сніданкових відмін вірненько обираю вкраїнську. На першому місці — "скрамбль". ???...

Питаю:

— Дак а що-ж воно — вкраїнське таке?

— Колочена яєшня!

— Наша колотуха, та, що омлет?

Ствердний кив-морг. Українці порозумілися, снідаючи й подаючи.

Початок і кінець руху

 Щоб уздріти Бога, куди треба їздити? Це питання зупиняє всякий рух. І зачинає.

Вірний зьвір

 Чоловік — то вірний зьвір. Зьвір, здібний вірити, й вірний, здатний зьвіріти.

Секти та війни

 Хоч і наймирніша віра, а на cтоліття насіває межи людьми секти та війни. Проповідана єдність і мирність якимось дивовижним чином робить це. Ніби кожне й хоче, щоб у хаті смирно, а що в сьвіт, що в хату несе секту й війну. Либонь то певність теє чинить. Віра — то-ж певність. От і велика, певна своєї православности країна вірно заходжується коло свого головного жертвування — ззісти нас.

Досьвідчена сьвідомість

 Скільки вже разів оці очі бачили, як міняєтся осіннє маливо — що-ж нового вони вбачають, щоб додати до ніжного образу зміни через ізгасання? Немає досьвіду, бо не було сьвідомости. 

А скільки разів ці вуста молилися...

Трави й дерева

 Безіменні, як на міський розум, трави й дерева вже просьвітлені — вони покликані присьвітити й нам, але ми не чуємо поклику, а сьвітло тільки поглинаємо.

Нормальний взірець

 Ошатність у мові — то, звісно, й дендизм, прибірність, виборність, таке сьвідоме підпанство, не-хлопство, не-мужицтво. А хіба-ж не з того таки раннього ХІХ ст. й уся наша культурна кляса? Квітчина мова, приміром, — по народньому здорова й по театральному парадова, обарвлена. Отак і виходить етальон, нормальний взірець Кропивницького.

Якось у вересні

 Дуже важливо, коли помирає людина — не рік, а пора, коли природнє віддається природі. А Бог своє як мав, так і має. Тим-то й беззаконна нагла смерть, тим-то й душогубна.

Вивищена пустота

 Кому, як не нам, знати силу пустоти: ніби пустотлива, вона легко забирає міць над ким і чим. Ніхто не говорить за пустоту, ніхто не чує пустоти, а вона собі грізно кричить і гучить із своєї головокрутної вишині. Й боги з трохи ще вищої своєї гори, здається, рясно обсипають квітами своє ротате дитя. Далі буде — не дурно-ж воно так, не даремно, не марно. А тільки поки пусто, тихо та хмарно.

Хоч і водяний

 Оця заглибленість у мову, ота зануреність, звісно-ж невхильно віддаля від поверхні, від пливців: ніби той уже батискаф, що здається купальникам присьвіченою, але приреченою на дно каменюкою. Гасла де-далі, то все слабшають, сьвітла тьмянішають.

А таки в тому заринанні ти стаєш сьвітів і сьвіт стає твій, хоч і — водяний.

З гуртом вина

 1750 року Сковорода повертається в Україну з Угорщини з гуртом вина (хоч не овець) для найяснішої імператриці. З токайським присмаком заливається в рідні міхи "Слобожанська перлина". Де та Слобожанщина, а де перлина! Дак але-ж була в нас за СССР "Перлина степу" (чомусь не "Степова перлина"). Кажуть, сам Рильський за грубі гроші й келих тонкого вина вимислив отаку назву.

Добре, що, хоч і з угорською видержкою, у вині, а таки повернули нам Сковороду. Для імператриці перше було вино, а до його хоч Сковороду чіпляй. У нас не так: перше почитаємо Сковороду, а далі вже добряче хильнем токайського.

Дурні та діти

 Усіх дурних махлярів не зведеш: надто вже багато їх кругом. Каже приказка: "Коли на торг ідуть дурні та діти, зачинають шахруни багатіти." Т'але кожен із нас часами залягає в шухляду, підписану "Дурбас" або "Приземок", — маємо право.

Розіпнути парасоля

 Цікавий — і таки дуже! — я знати, чи праворуч чи ліворуч од моїх патинків поставляний мій парасоль. Ні, не можу я досі що-хвилини реалізувати дзену. Власне кажучи, оце саме тоді був собі на хвилину відсутній, непритомний. Мені перше треба всьвідомити, а далі промощувати шлях туди, де невідомо, чи праворуч, чи ліворуч од парасоля, я забув свої шкарбани. 

Уже 75

 Учора почав перекладати лекцію, виступ одного гамерицького психотерапевта. Скоро-но зняв він розмову, зараз почало здаватися, що не буде гарту. Де не взялася, заманячила постать Єжи Ґротовського з його "бідним театром" і "оголеним актором". Трохи згодом лектор і сам завважив: "Не думайте, що я ніколи не робив презентацій і не відаю, що воно й до чого. Просто мені вже 75 років, то вже кажу, що можу й що знаю. А ви шукайте для себе корисного й беріть, коли знайдете." Зайве казати, що лекція мала просто шалений успіх.

Качки пливають та купаються

 З будови самого слова "пере-мога" знати, що на те, щоб перемогти, треба просто перетривати й витримати — "змогти" та й годі.

Кожне ремество змагає по своєму. Приміром, перекладачеві, щоб не потонути, доводиться бути поверховим. На поверхні можна робити щось осібне, своє: хтось літає під вітрилами, хтось громадить у човнику, як Івасик Телесик, хтось пробігає на плотах. Хтось іще пливає: наввимашки, з вигребом, горічерева, а то й жабки чи просто по собачому. Одна єдина відмінність од звичайних тонучих: вода не має заплюскувати "в роззявлений рутульця рот".

За досконалість

 Досконалість, навіть незбагненна, незрозуміла, непомітна, таки потрібна: надто багато в нашому виробництві пів витворів.

Холодок

 Усієї людини ніяк не можна побачити, ані відчути: дуже ми всі тіняві й зразу запрошуємо в затінок-холодок.

Нова просьвітлість

 От є люде просьвітлені в народів, а в нас кажуть: дурний, аж сьвітиться. Дурний — дак а як-же сьвітиться? А сьвітиться-ж так, що очі болять! Бо вільний од усякої мудрости чи це життя понаробило в йому дірок, що аж сонечко сьвітить? І дурень, і мудрий нічого не знає... Правда тому. Тільки що дурний у своїй натурі перебуває, оттим-би то в своєму природньому праві.

Безкнижність

 Я колись устигав читати книжки, потім дуже ввивався слухати книжок, а тепер тільки пишу — не книжки, а записки на вже дірявому листі.

Без пасії

 Час уже майструвати без дратування. Доведеться инколи дратувати, але вже не дратуватися. Роздратована робота геть уся вже двано перероблена. Вік штовхає, щоб упасти в пасію, а досьвід не дає щоб пасія опала.

Платочок у жмені

 "Червоні платочки дикого маку облетіли їй на спідницю..." Я вже не дивуюся з того, що літньою добою молоде тіло так легко й зручно влаштовує вселюдські оглядини всім уявним і дійсним своїм принадам. Може й не всьвідомлюючи, нутро десь чує, що ніби несе лепісточку в твердій жмені. Бо кругом стільки вже поблідлого людського цьвіту, посохлих пелюсток. То вже живе й гарне годиться, наче диво, й виставляти на голій долоні й міцно берегти в пружному кулаці.

А мені легко незавважно летіти з виставки сухим платочком на ще теплому вересневому вітерці.

Ніщо

 Ніщо стало за істину — справдилася стара мрія дзен-буддизмова.

Кількорозначність

 Кільказначність так добре заховує в собі дурість, так добре зберігає її, що дуже мало надії шукачам дурости колись її віднайти. 

Нехай собі

 Хто не п'є, той навіть не чоловік. Біля чоловіка, коло чоловіка, десь поблизу чоловіка, а таки не він. Иноді корисно відійти від чоловіка в собі — то й нехай собі.

Левине ричання

 Поема що-разу стає коротша на один рядок. А коли прогучить одне нове слово — рик переможного померлого лева, поемі нічого буде більше сказати.

Методичні секти

 Дзен — то не віра, то метода. Але були секти. Там, де січеться секта, заникає метода.

І мовчки привидом блукай

 "The very substance of the ambitious is merely the shadow of a dream." Амбіціє, ти тінь мари! Амбітний, ти примара! І мовчки привидом блукай! Невинна пустославність, самолюбство, в наших мріях ми здіймаємося над вами, як сонце над землею. Люде не знають нас, а ми не хочемо знати людей.

Уже сьогодні в вашому місті

 "Scambling, outfacing, fashion-monging boys,

That lie and cog and flout, deprave and slander,

Go anticly and show outward hideousness,

And speak off half a dozen dang’rous words
How they might hurt their enemies, if they durst, 
And this is all."

Якби-ж то хто тепер умів так лаятися, як колись Козак Трусиспис і його сучасники, його коло! Ну, дарма: теперки країна вже насправжки взялася до ангелянської мови, взяла її за чуба, як ту ріпку казковий дід із посімейством, то можна вже й без перекладу. А як знайдеться десь Кулішів, а не совіцько-сьогочасний, то й виправлю-встромлю. Дак не в тому річ! Не минуло й пів тисячоліття, а вони вже тут — і повніненько їх.

Мужики й мужички

 Іще років сто тому "старорежимні" шляхта й міщанство могли прохопитися слівцем "мужик", натрапивши на мамулуватого селянина. А репаної мужви тоді саме з'явилося багато. Хазяї, справні господарі почали десь раптом діватися, а мужики повилазили з усіх кулаків.

Оскільки ми всі ці сто років дивимося на сонце крізь закурене шкельце міцної, як первак, великої московської, то в нас "мужик" — то тепер радше комплімент якомусь щирому чоловікові, солодка мова, а не гана. Хоча кругом чималенько мужиків у староденному розумінні. І мужичок, прямо похідних од мужиків.

Розвивачі

 Забудовники... По ангелянському вони звуться developers — ніби як "розвивачі". Ні, наше слівце справедливіше. Бо кортить забудувати все — хіба шлях гулятиме. З упертістю карикатурних большовицьких шкідників, що їх, таких, здавалося, й не було ніколи, з ненатлістю не бачених у Київі комодських варанів натоптуються вони будь-чиїм життьовим простором. Усе, де вдень є сьвітло, все, де вночі, є чим дихать, про них їстивне. Архітектура — то музика, що, вздрівши їхні витвори, застигла від жаху, бо сьвіт їй потьмарився.

Чи справді так?

 Обмовники й навіть щирі виявники ніколи не ходять ув істині — вони мчать учвал у гострій правді свого ховання правоти. А гостра правда завсіди двосічна, як нещирий комплімент. І пече. І жене. І нікого не милує. Як-що вчасно не спитати в єї: чи справді так?

З пугаром у руці

 Мав глибоченну рацію Вишня, коли радив вертати з дороги на полювання, не коли забули рушницю, а як вирядилися без пугарчика (він із-московська назвивав його "стопкою" — так у нас виходить безпремінно кумедніше). Хай-би як воно було, а от ми й на ловах — кожен держить під бородою тремтячого пугаря, по вінця повного знанням. А пити-ж? Треба вихилити здорову чарку, не лишаючи на сльози ні собі, ні навіть ворогам. А тоді ще й посидіти: як пішло, що дало? Й уже почнеться щастя бути вольним чоловіком — після ковтка.

Вагонети густого зрозуміння

 Дуже багато кругом усякого такого розуміння. Розуміння комашніє, куйовдиться, відтоптуючи ноги сусідові. Але й усередині самого розуміння дуже велико, стаханівська норма, багатої, чорної, як антрацит, тями. Ніхто не хоче виходити з печей подовжньої шахти й зникати в степовій безвісті незнайства.

І дурень, і мудрий

 Коли бачиш дурня, то найприкріше в видимому те, що й він єсть істина: якби не його істиність, то не мав-би він буття. Але як розгадати оцю дурну правду? І дурень, і мудрий нічого не знає...

Як насідає насідок

 Щоб стало ясно, треба діждати, поки зсядеться осад ув акваріюмі. Тоді побачиш хоч трохи сьвіту: рибу, водоріст. Біда, що дожидати доводиться, з самого акваріюму не виходячи. 

Хто він був

 "Ким насправді був Олекса Довбуш?" От маєш історичне питання. А історична відповідь на його, принаймні мовно-історична, що Олекса був не ким, а хто.

В зачині

 "Твій ворог — твої власні думки, що запанували в твоїм серці й що-миті мучать його." Як є природня, властива праця, то мають десь бути й природньо властиві думки. Замісць облягати душу, вони замкнулися в її городі за сердешною брамою й мовчки, по мученицькому, сидять у зачині. Хто то так по зьвірячому кричить — чи катовані, чи кати?

Песимистий

 З мене таки песимистий. Оптимізму додає тільки те, що я так добре на ім'я й з доручення рідної мови засвоїв це чуже слово.

Та вже й га

 "Спершу пізнай те, в чому щастя не полягає, а обнишпоривши порожні закутки, скоріше дістанешся туди, де воно мешкає." Мацаєш, лапаєш порожнє, холодне й раптом ніби теп... е, ні, знов попорожніло в закутку. Пробуєш швидше обнишпорити, т'але-ж скільки їх, тих закомірків! Хоч і порожні, а може саме тому, вони ненатло забирають час. А щастя десь тут було: тут воно впало, до землі припало. Раз лучилось робаку на віку, та вже й га!

Щастя, мир і рай

 "Щастя твоє й мир твій, і рай твій, і Бог твій є всередині тебе." Тож і ти, Синя Бородо, сам не бійся відмикати й зазирати за двері. За тебе дрібніші, прості, дрібничкові грішники остерігаються заходити по щастя до внутрішнього миру й раю. А ти таки важся. Й суди тебе Бог!

Без околу

 Падку мій, смутку мій, ой, мій упадоньку! Що діється з Київом — лишенько з тобою: не встигаєш вимовити "довкілля", а вже нема й околу. Тільки "внутрішнє наповнення" пересичено хлюпає по таємних амфорах.

Клюб самовбійників

 А от іще: "Вбивці самих себе є ті, хто бореться з природою. Яка мука трудитися в невластивім ділі!" Але трудяться — аж гай гуде. Боротися з гаєм, мріючи про сад, — чи й не з природи людської це скоїлося? Винищивши окіл, беруться до нутра. Це безглузде, але довге самогубство — наче як перекурювати в частих перепинках посеред невластивої праці.

Доля своєї природи

 Це геніяльно в Сковороди: "Будь задоволений із долі своєї природи." Ми, звісно, знали по послуху, що Сковорода — геній, але до кінці, маловірні, не вірили. Й ото тепер маєш незбитий доказ. Твоя натура визначає й долю твою. Прийняти приділення й вірненько донести його до кінцевої зупинки — ось твоє доленосне завдання. Т'але, здається, природа сама мудро обмежує задовіл: близькоокий не бачить розкішного лісу, а тільки дочуває пахощі від найближчих кущів. 

Віра просто неба

 Я намагаюся ніколи не забувати, що оптимізм — це просто віра й, до того, віра проста. Перехрестившись на її бані, затурбовано поглядаєш на небо: чи не суне, бува, знов чорна хмара.

В великій тузі і в самопокорі

 Переступ і суд за його не мають спільного часу, ні простору. Вони єднаються тільки в сьвідомості. Це зветься совість, як хто має. Тому натуральному чоловікові, вчиняючи, не спадає на думку разом і судити себе. З геройством іде діло на переверт: не має втямлення того, що подвиг і слава пов'язані тільки в думці, тій, що нею знов багатіє натуральний чоловік. Але навіть переможна звитяга нічого героєві не обіцяє. Герой іде на самозречення, а то й самопокору.

Синова обачність

 "Боязкого сина мати не плаче."  І поки не війне війна, боязкого маємо за обачну, добрячу, хазяйську дитину. Воєнною-ж добою кожне саме розважає, чи плакати собі, чи смутити кого. Наріжного каменя поставлено, де доля настановила, а чи виводити стіну, чи покинути, то вже мурівникова річ. І чималенько стоїть самохіть покинутих хатів. Але й мурується там, де сльози сушить огонь.

Сидіти совою

 "Орла вмить привчиш дивитися на сонце й забавлятися, та не сову." Не кожному й не завсігди тої вашої просьвіти треба, не подоба сьвітити ліхтарем у кожні очі: хтось собі хай так і сидить совою. Заправляйте, як маєте, тих уже соколів, орлів. То вони люблять лупати очима на сонце, а далі й хапати на лету.

До того, навіть найорлючіший орлисько, найсокільніший соколець не все хоче забалятися вашим сонцем: иноді всякого кортить посидіти совою. Та й те сонце ваше... от скажіть, де ви його брали, звідкіля взяли?

Не руш

 "Чого не клав, не руш!" То не просто "не крадь". Усе на цім сьвіті — в закладинах, на підвалинах. І перш ніж цупити-тягнути, а надто з-під самісінького споду, як у грі в "Вавилонської вежі" (jenga), треба гарно розглянути, чи не завалиться бува. А то стоїть щось просте, спожиточне, корисне, дак коли-ж приємно теє криснеє зрушить. Щоб ніби на небо не лазили. Ніхто на тую купку й не думав видиратися, а ти не вдирайся дерти, не руш.

Серце в пазусі

 "Думка в серці, а серце з нами, наче зо своїми крилами." Збираючи думки надзаходи сонця, як ті овечки в полі, й не знаходячи ні одної, не забудь довідатися до серця: чи нема хоч там котрої. А де серце? Де болить. А як нічого не болить, то вже напевно десь у своїй пазусі — тій, що ближча. Упіймати-ж серце легко: то воно стріпує крильми, як нелетюча квочка.

Зоряний корсар

 Що більше я пізнаю рідну мову, то далі, наче той зоряний корсар, вхиляюся від землі своїх земляків. І вже звідти, з глухої закутини Всесьвіту, яко комунікатор, надсилаю згасні сателітні гасла. Та вже на брязку той час, коли я піду собі в Єрусалимську дорогу й мої чумацькі вісті почнуть перше повзти, далі лізти, а потім і геть ляжуть на місці.