Що-дня хтось собі народжується. То й що кому з того? Потім певний час що не рочок, то здобуток: ого-го, нам уже три! Для рідних і вірних здобуток, для тісного кола. А поза тим колом сьвітові байдужісінько: ну-ну, бачили вже ми таких маленьких чималенько. Блаженний Августин питався в Бога: "Господи, де я в Тебе був ще перед моїм немовлячим віком?" Так не хотілося розлучатися в вічності, навіть і тій, що ніби вже була.
Доросленькому що-року щось нагадує, що народилося воно, знайшлося. Й отаке питання: а на віщо?
— А от я собі піду, погуляю! В цьому все життя і ввесь мій резон! Поки не тямило нічого, не могло як слід і відсьвяткувати. Зате вже теперки...
А й справді — чим не резон? Не вдається цілий вік сьвятитися. Та й ніколи, направду кажучи, не вдається. Ми-ж не Августини, то й за безбожними порожностями не тужимо.
Немає коментарів:
Дописати коментар