Великий піст

 От і скінчився піст — великий такий був. І дуже кортіло його що-найшвидше проскочити. А це-ж воно й було — малесеньке життя, повне, як відерце. 

По крашанках

 Нині дощило й схотілося піднести любителям "ходити між крапельками дощу" оцю нашу великодню приказку: "По крашанках пройде й жадної не роздушить". Крашанки — то вам не крапельки, річ поважна. Зразу уявляєш ту нелегку, суто вкраїнську роботу: не з неба, як курка, напиватися, а берегти яйця під ногами.

Страсна П'ятниця

 П'ятниця, кажуть, — важкий день. Такий важкий, що де-яким водієнькам аж невидрежка — тяжко напиваються на ввесь шабат і сьвяту неділю, щоб у понеділок каламутно, але сьміливо глянути горю, праці, втомі просто в безчільні вічі.

Ми всі, не хвалячись, перебідовуєм якусь біду. Справжнє страждання, страждання як усьвідомлення, страждання як розуміння — то не наш побит. І ось заграла містерія смутку. Ось чужа мука — така великонна, що цілий сьвіт звився, зсушився, здається за чорне макове зерня. 

Це було тої години, коли годинникові стрілки повідпадали. Це було того числа, коли календар осліп. Це було того року, коли вмерли всі пророки.

А візники понапивалися з утоми, з праці та й не завважили...

Ані смерти, ані попуску

 Довго думати, перш ніж сказати, й довгий час обмірковувати коротко сказане — то мудрий звичай. Але він нам геть занепав: безугавне дзявкотиння так улекшує благеньку душку...

Без Сохвії

 Розумова праця тяжча за будь-яку працю тілесну. Псевдоинтелектуальна праця стокротно тяжча за всяку интелектуальну. Це, здається, вперше в історії гнітючу більшість людства пригнічено надсильною псевдоинтелектуальною роботою: мурувати піраміди пальцем із неба й кудись углиб. Слово "безглуздо" довелося мудро проглинути — щоб не почутити старого болю в интелетуальних м'яснях, бідні мученики безтямного слова кажуть "без-сен-сов-но". Давній утямок "розумовий халаштан" геть утратив рацію, бо незрозуміло, хто ще буває розумовий — теперки всі такі. Розумові халаштани розумно розказують одне одному про своє халаштання.

Треба прикро вірити, що знову відросте. Раз-у-раз із оливчиком аж до дертя електронних сторінок перечитуючи Канта — таки вірити в майбутній щасливий шлюб із Сохвією.

За нересть

 "Біжи, забирай свою икру!", — грізно кричить рекляма. І чого-б то?! Я ту свою икру щойно викинув — саме нерещуся. 

Добіраючи прахтики

 Щоб стисло писати, треба просторо мислити — прахтично без перестанку й краю.

Страсний тиждень

 І чого це Страсний тиждень завсіди такий страсний? Він-же в нас іще "білим" звався, хіба ні? От-же кортить хоч раз його білесенько перебуть. Ож піди та подивись: католики вже давно розговілися, по першій травичці покачалися, балюють. А православний тиждень усе не дається — роби хоч що хоч, а таки він тобі страсний.

Щось таке ходило

 З погляду суто технічного принципово нового нема нічого: щось там ходило — таке сиве та мале і хвостик, як шило. Просто в блідому місяшному сяєві довгої ночи сивим здається чорне: чорний трикорт, чорна маска, чорні моргосліпі очиська. Вже другий рік неквітно цьвіте сакура, й кажуть, що ще отак просьвітчасто простоїть років із п'ятірко. Щось сиве шаснуло, накидало колючих, гострих, як у Стусовій поезії, зірочок, і заразу залягло. 

Ну, чи може бути надійний зв'язок із темним вужем у зелі? Можливо й нема ніде нікого. Хрущі над вишнями гудуть: зззуууммм, зззуууммм, зззуууммм!  Чи то жалькі зірочки ще не всі долетіли до мети? Як добре заховатися у садочку сірих каменів, то навіть колеґо-нінзя не знатиме, чи є ти десь чи нема. Хіба якийсь кудлатий слін упоночі наступить на пластуна. Щось виснуло? Чи писнуло? Ні, мовчки задушилося: міцніше зв'язалося та й лежить на зв'язку.

Тюпки

 Маю дописи на більшість православних сьвят, а от на Вербну неділю нема нічого. Бо завсіди "верба б'є": за тиждень Великдень. Дуже треба встигнути наїстися риби, й поки ото перелізеш через перелаз по смашнім сніданні, то тільки й майне тобі Постать на віслючкові. Ти зо жмутом ламаного, розхрістаного верб'я, а люде-ж, диви, й пальми повиносили-простелили. Коли вони спали, де так наснажились постуючи? Аж підскакують усі, де не взялися!

Осанну сьпівають, а ти через голову на той гомін летиш. Таке вже вкраїнське сусьвітнє спізніння: з самовладністю, з народністю — ну, й з православ'ям, звісно. А таки й ми біжимо як не встріч, то вслід. Бо в нас, щоб зовсім не пропасти, треба трохи так тюпки, в трух.

Головний фемінатив

 Головний фемінатив — то, безперечно, "хвемінатива".

Треба дмухати

 Коли нищечком, так ото анонімно трохи підладити народнє прислів'я, то вийде, що чоловіка до 30 гріє Варка, до 50 — чарка, а після 50 — сварка (з Варкою після чарки). Блажен той дядько, що після 50 годен запалятися чимось иньшим. А то дмеш, дмеш — і ніяк не займається.

Спогад, де мене немає

 Який дивний той ФБ: скільки людей уподобали "спогад, де мене позначено"! Зразу перед очима розтуляється ціла картина: чи-ж тільки це лишиться по мені — спогад, де мене позначено, але мене немає?! Немає мене й пам'яти про мене...

Іще щось

 За того віку, коли розвертається серце розуму, дванадцятилітній Шломо, цар Соломон, уві сні попрохав у Бога розумного серця: бачення, відання, розуміння. Оточений галасливими, вимогливими дорослими, він тоді знав, чого хотів. Десь там ув осерді нашого розуму б'ється оболонками вікно в Божий сьвіт. У певний мент замолоду ми чуємо те биття.

І Бог вволив Соломонову волю. А до мудрости, найсолодшої нареченої, дав іще посаг: багацтво, славу. Бо кому потібні багацтво й слава, коли є мудрість? Хіба самій мудрості, щоб помічена була між гонористим людом і бундючними народами.

Але, обдарований так, Соломон, подорослішавши, забажав іще чогось. Чого саме, чи знав він? 700 жінок і 300 наложниць — то цілий натовп спраглих і охочих, що, як звіщає Сьвяте Письмо, "зіпсував його серце". Зіпс-о-вав, звів на пси. 1000 жінок, либонь тисяча й одна жінка — то цокання непогамовного "ще щось—ще щось—ще щось".

Боже, я вже, задається, переживаю Соломона, тож після ціловічного споглядання чужого "ще чогось" поверни мені моє — оте мудре й розумне серце!

Mind the tongue!

 Яких іще треба доказів на підтримку горопашних українських перекладачів, що мусять орудувати одороблуватішими за першотвір будовами, коли в українському метрі намісць крилатого лондонського "Mind the gap!" чуємо: "Будьте обережні! Не ставайте на проміжок між плятхвормою та вагоном!"? Хто порахує й зарахує нам усі ті понаднормові склади?

Конон Дойль

 От я собі думаю знечевля: як-би Конан-Дойль народився вкраїнцем, а не ірляндцем у Шотляндії, чи звався-б він Конашевич-Сагайдачний чи Дольд-Михайлик? Бо до першого він ближчий славою, а до другого — літературним задмухом. А головне: чи писав-би він по своєму, по вкраїнськи, чи таки московською?

Античні вкраїнці

 Знаю-знаю, що античніх українців ще тоді не було. Але тепер, хто може, має під усю силу натягатися, щоб натягти на античного. Бо й після нас нічого не буде, як перед нами не було. А так де мале спіткнеться, там велике напнеться. І наберем собі того спільного европейського античного спадку не на квиток, а в торбу.

Не твердая криця

 Слово, чому ти не твердая криця, що серед бою так ясно іскриться? А й справді — чому? Словесну руду в нас знайдено. Тільки топити ніхто не хоче: кажуть, сама вже потонула. А добувають усі — як тую шаблю з піхов, тільки не крицеву й навіть не чавунну, а таки рудну — плоскоподібну й лінійну.

Тонкослов

 Слова в його завсіди наготові, т'але якісь... неготові. І як ото бувають люде тонкосльозі, він — тонкословий. Хоча на слова в його, кажу, не тонко.

Сад-виноград

 "Our bodies are our gardens, to the which our wills are gardeners", каже Яґо, хоч і лиходій, але мудрий чоловік. Либонь є й серед нас такі мудрі, що справді з них досконалі садівничі: знають гаразд, яким хочуть бачити свій садок і як те знаття до зробу довести.

Але... на кожне "так" є своє "але". Більше ми бачимо коло тілесного господарства "злочинних винарів": видно мура, чавила й башти, так коли настає пора винозбору, то нічого й віддавати Господареві. Муром обгородили безлад, в чавилі чавлять себе й своїх, бо, як каже прислів'я, "ягід ніт", але з башти все 'дно виглядають слави. 

Треба, ой треба уважно послухати Яґа: там у його рада, як слушно плекати той сад-виноград.

Малі слова

 Щоб повторювати чужі слова, ті слова мають бути великими. Бере живий жаль за тих, хто мусить повторювати малі слова. Й за тих, хто мусить те мале писати.

Похвала нічницям

 Неспання заважить більше за сон і навіть за саме пильнування. Що ми такого знаємо про себе, коли днюємо? Марнуємо марноту та й годі. Уві сні справді — ми то ми. Але що свого ми можемо винести зо снів дірявими, кволими руками?

Отак сприймаємо й напади нічниць: робити нема чого, спочити ніяк. А голову обсідають непотрібні покидьки життя — те, що не придалося дорогою, викинулося геть і вже знаходиться тільки в непогамовній пам'яті.

Тому в безсонні доводиться розганяти, як шершнів, недогрішені й догрішені гріхи — давно здохлі, вони живуть тільки жалом. Треба розгладжувати баранці на поверсі сьвідомости. Й баранцюваті хмаринки на небі потрібно порозпускати. Розгладити себе, як брижі на пожужмленому простирадлі. Нарешті на тій простоті, чистоті, рівнині можна розгледіти себе без рою сонних чи буденних пригод. Аж ондечки йду я й щось такеє несу. 

Недохвала

 З-під імперської брили пробилося вже кілька поколінь недохвалених людей. Отак виростаєш, як те скарлючене дерево, а яке листя ти кидало на землю, на вітер — здається, байдуже. Чи об стінку горохом чи об стінку перлами — все порозсипається. Ніхто коло нас не збирає, навіть власні діти за нашим возом не дуже то йдуть. І тому справді, що з воза впало, те пропало. Та й сама хура й досі там. 

За неуніверсальність

 Хвилозопия виявляє нам універсальність мови. Хвилозопування — то універсальне мовляння. Й хоч не хвилозопи, а вивчаючи чужу мову, ми перше пробуємо опанувати в ній саме універсальне. Той, хто це тямить, не боїться ганьби варнякання й дурних огріхів. Можна їхати й охляп: не в тім сила, що кобила сива, а в тім, чи везе. В універсала кобила везе завжди.

А чого-ж ми ото виглядаємо, щоб, за поетовим словом, "чужа звучала тобі як рідна"? Своєрідність мови в її неуніверсальності. Там, де вривається ота універсальність, нарешті починається своєрідність і навіть рідність. І наша рідна, українська, мова, багата на таку неуніверсальність. Власне, все відродження мови сперте саме на неї. А як не сперте, то костур пробиває віко, а під віком — смерть. 

Віко

 З "вікна" визирає "око". Вікно — око хати. А "віко" це-ж споріднене з "повіком". Око якої пустки заплющено віком, що там можна побачити? Віко склепилося, а як розплющиться, то дасть бачити вільність, незапорожненість, місце на людину. Й людина-око гляне всередину, в неомірну глибочиню післябуття, в сьвіт, що вже не міряється в чоловічках.

Та й уже

 От же-ж зараз дурість скажу, а язик так і свербить мовити: голова — то дар Божий. Ми просто до неї по розум не ходимо. Це як баня, склепіння в церкві — ми там не бували: щось такеє висить угорі — порожнє, прозірне. Там, кажуть, Бог — та й буде вже з нас того.

За рівень

 Рівень — то ще не все або й майже ніщо. Рівень ніби пропонує тривимірність, але насправді є двомірний — лінія на простому графикові. 

Ми — точки. Сидимо в просторі й тільки дожидаєм нагоди кудись поширитися. А нас міряють на рівень.

Для пам'яти

 Прислів'я — то об'єктивне народнє спостереження над буденним життям, занотоване в захалявну книжечку балакливого слова, єдину свою книжечку, що не скуриться й не загубиться, щоб легко збрехнулося, як-раз коли потреба.

Уже тут

 Щоб влучно сказати, треба довго мовчки націлятися. Тому все кругом торохтить і двигтить у надії, що куляга якось сама викотиться й доскаче до мети. А там тихенько, радісно дзенькне: а я вже тут!

Як на сонце

 На смерть, кажуть, як на сонце, — не повитріщаєшся. Тому де-які діячі, та й цілі культури з субкультурами, часом і цілі народи непевною добою, воліють дивитися на смерть, як на місяць: з естетичним замилуванням. А місяць, як відомо, злодійське сонце.

У правдивому сонці ховається й смерть, як у смерті — життя вічне. Тому жити під смертю випада як під сонцем: на межі поля зору.

Мало правди

 Добре навчилися туманити, морочити людей. Кожне хоч придбати собі якусь таку науку, якесь таке від лісового Оха ремество, щоб одгребти грошей, але не просто так, а ще й добряче, химерно нашкодивши ближньому. І все це закладається подертою бавиною чужих, незрозумілих словес за любою перекладницькому серцю приказкою: "Хто швидко говорить, мало правди каже."

Здалеки видно

 Справжня культура єднає, але єднає справжніх культурників. Правдива культура ще суворо, справедливо роз'єднує з загалом. На щастя чи на нещастя — не до кінця, бо хто-ж насьмілиться стверджувати, що звідти вирвався. Так, у де-чому, злегенька, небагатечко... Але облямовану дірками свиту буває здалеки видно...

Щасливе нічев'я

 От ви либонь загадалися: чого це я все пишу "карантена" та й "карантена", а ви все кажете "карантин" та й "карантин"? А того, що слово теє ми запозичили просто з італійської: quarantena чи, вже не для таких письменних, як ото ми з вами, — quarantina. Означає сорокадення  — quaranta giorni. Чого сорок день? Так ми, европейці, булі християни, все по сорок днів робимо: от і піст Великий штукуємо під сорок день, хоч він на зуби й довший виходить.

Цариця Карантена, італійська князівна, навчила нас іще де-чого італійського: dolce far niente, щасливого нічев'я. Робота з нічев'я, як самі бачимо, тепер усе порає: і хворість усяку, й клопіт державний, а як доведеться (вже й довелося), то й лихо всесьвітнє. Робиш карантену, складаєш рученята й дожидаєш, поки паляниця на голову впаде.

Прийде на нас останній час і карантені повинно буде піти. Ах, хіба хочеш — мусиш! Але вона обіцяє повернутися з тими лікарями-знахарями, психологами-всерединологами, керівниками-заочниками, що висходяться, виліпляться й випечутся добою солодкого академічного й загальногромадського нічогонероблення, dolce far niente.

Від сусідів

 Вже другий рік сяє-висяває старовинна приказка, як та вечірняя зоря людства: "У піст їмо хрін, а в м'ясниці — кислиці." А то вже були призабули, що воно за піст. То вже знатимете тепер: це коли прислали сала з села, а хліба на Вербну нема на що купить.

Але не журімся: є ще межи нами й такі, що влучно стріляють у сьвіт, як у копієчку — он як од сусідів печеня смердить.

По-над Дідорівкою

 По-над Дідорівкою криє гріх густа хмара м'ясового смороду — по альтанах смажиться піснина. Саме час: ніколи так не смакує м'ясиво, як ото Великим постом. Та й до Великодня вже недалечко, то воно ніби напомин.

Біжу повз отеє все, легкий, пісний — вільно дихається сухим ребрам. А на думці приказка: "Кашляй собі помалу, щоб на рік стало". 

Помагач

 Мене запрошують помагати: як на весіллля — але не їстоньки-питоньки, а готуватоньки-подаватоньки. Готувати й подавати треба так, щоб не зганьбити й не затьмарити головного кухаря, що почесно мандрує від бенькету до бенькету. Дуже пожиточно бути трохи, але не дуже гіршим за справжнього, правдивого, справедливого.

Порожній колос

Не забуду його шевченківських вусів. Навіть і без лисини було ясно, що то — протест. Тепер-же він заперечує сумну вкраїнську справжність голісінькою пусткою під носом. А мені все ввижаються тії вуса Тарасові. Бо я звик жити серед вусового привиддя: кулішівського, тарнавського, єфремівського, старицького, лисенкового, рильського й навіть куценького миколо-кулешевого — нашого. Бо не бува вкраїнця без вусів — хоч-би порожніх, як колос-стоян.

Бере очі

 Хто не викльовує уваги з чужих очей, бере всі очі.

У чужім часі

 Ми живемо в чужім часі. От чуємо: "за рік раніше", а малося сказати "рік наперед" чи "перед роком". Обирали з двох та й узяли чуже третє. Або "через рік", а не "за рік" чи "до року", чи "на рік", чи "в рік". І ніколи "через цілий рік" у розумінні, що протягом ("за першого року"). "Через день" замісць "що другого дня". Рідне "серік" (цей рік) поступилося зрозумілому "в цьому році". Бунтівлива интеліґенція аж вивела покруча "цьогоріч" на злість московителям. Навчилися говорити "по понеділкаХ і п'ятницяХ " намісць "по понеділкаМ і п'ятницяМ", але тим часом забули, що треба "в понеділки й у п'ятниці".

Усе, що "спустя" ми спустили й знов ставимо "через", де годилося-б "за" (п'ять літ) чи "по" (трьох роках). Оце майбутнє в минулому майже ні в кого вже не витанцювується: "по шести місяцях після події". Дивно, адже наше майбутнє, здається, всеньке лишилося в минувшині.

Тісні та однакі

 Щось сум мене бере: не встиг наш народ стати однорідним, а тут однорідність взяла й знемодилася. Тепер поведінка бути різноманітними й розмаїтими. Хоча як поглянути на модніх розмаїтих, то не дуже вони відмінні від тих різноманітних. Ну, мандрують люде, забувають, звідки виїхали, а куди прямувати, то й не знали ніколи. Та й не прямували, а все розмаїтими манівцями їздили.

Хто розмаїтих бачив, легко погодиться, що всередині вони — тісні та однакі.

Дуже мило

 Дуже мило: в нас перевидають старих письменників, чию контраверсійність із плином часу можна трохи призабути й безпам'ятно поласувати їхнім хистом і культурою. Саме до таких належить Юрій Косач. Не так давно він і помер — 1990 року, але для нас, теперішніх, його політичні пригоди й історичний сарказм — то вже, слава Богу, сива, геть непотрібна давнина.

Перевидаючи, поблажливо розглядають чужий мовний крайобраз із високої могили сьогочасного мовлянства. Зазначають принагідно, що "подекуди здійснено мінімальну коректуру": щось таке безособове повиправляло "тріюмф" на "тріумф", а "металю" — на "металу". От спасибі! Бо могли-б і шаблею рубонути. Коцюбинському теж такеє кориґували, бо, не знаючи мови, він ліпив: "Дзвенів металь по кузнях!". Гм, а чого не "в кузнях"? Ну, то дарма, ще виправиться.

А ось цікава "коректура": "дедалі натовп ставав зловісніший" на "натовп ставав дедалі зловіснішій". Хто чує музику Косачевої прози, й здатен визнати його за чарівливого стиліста, зразу погодиться, що обережні редакторове поміняли тут поезію на прозу. Я пробую уявити, як вони сторожко обмацують очима нью-йоркський текст і натрапляють на "Бралося на світання". Поклали поки не виправляти, хоч і далеченько воно від стольного Київа.

Автономна людина

 Того, що людина — істота суспільна, громадська, то-б-то всякого й нічия, нам ніяк не дають забути. А от про те, що людина — ще й автономна, самодостатня, то-б-то Божа, вона, теперішня, й сама воліла-б не згадувати. Неавтономні з вибору люде вбачають ув автономії ближнього свого безмежну далекість, убивчу приватність, нелюдську відлюдкуватість, кріпку замкненість у тій самій чорній коробці, що з неї нас повсякчас викликають вилізти й хоч трохи поміркувати, як нормальні мислять. Але не мислити — це нормально, й у тім нас що-дня переконують саме "зовнішні" людиська. 

Славні народини

 Що-дня хтось собі народжується. То й що кому з того? Потім певний час що не рочок, то здобуток: ого-го, нам уже три! Для рідних і вірних здобуток, для тісного кола. А поза тим колом сьвітові байдужісінько: ну-ну, бачили вже ми таких маленьких чималенько. Блаженний Августин питався в Бога: "Господи, де я в Тебе був ще перед моїм немовлячим віком?" Так не хотілося розлучатися в вічності, навіть і тій, що ніби вже була.

Доросленькому що-року щось нагадує, що народилося воно, знайшлося. Й отаке питання: а на віщо?

— А от я собі піду, погуляю! В цьому все життя і ввесь мій резон! Поки не тямило нічого, не могло як слід і відсьвяткувати. Зате вже теперки...

А й справді — чим не резон? Не вдається цілий вік сьвятитися. Та й ніколи, направду кажучи, не вдається. Ми-ж не Августини, то й за безбожними порожностями не тужимо.

Без психології

 Натуральна людина не кориться цириці Психології. І вперше, й удруге, й утретє не кориться. Натуральна людина безкарно, як із власної торби сухарі, ламає психологічні закони, ще й приказує:

— Маю, маю я душеньку — жіночого роду маю. Я сама, натуральна людина, дуже вже жіночого роду. Тим то й ти, Психологіє, мусиш зрозуміти й прийняти мою непокору.

А може й нічого вона не приказує. Де тобі буде приказувать — то я вже сам од надмірного психологізму казюся. Душу має, а психології до неї — зась. Натуральна бо є.

Без прощална

 Де-які люде геть не вміють прощати — навіть і тоді, коли перед ними не завинили. Здавалося-б: ну, якийсь ґедзь укусив, а хтось саме на очі навинувся й дуже вже тобі не гарний — так прости-ж його щирою душею! Ні, щось не прощається. Геть і прощална того нема. 

Удавлене лице

 Тепер не трощать, а ковтають, не жувавши, проглинають, як удав. І крізь пружисту зміїну шкіру, ще довго проглядає розгублений вираз удавленого лиця.

Королівська свита

 От помер королевич, і всі якось озирнулися, як то пишуть, на королівську "свиту": де була, чом у застуді не зогріла? Я рішуче скидаю свиту мовної універсальности, навиворіт шиту свиту перекладництва, й, у затишній корпускулі вкраїнського етеру (не прямого) перебуваючи, пробую уявити собі тую вже королівську свиту. Яка вона — рясна, ще кріпка, чи дрантива, приношена; кравецька чи крамська; з вильотами чи з відлогою? Чи зносилася, чи звалялася? 

А ще пишуть, що в ту свиту влізло "40 душ люду". Ого, цілий гоноровий почет! У королівській свиті й справді — або сам король, або купа привиддя, на те вона й королівська.

Бувала та свита й тутечки, в Київі, лиш 50 рочків тому. Ах, шкода, що мене не покликали подивитися вдягненого короля! 

Круті дурні

 Така доба, що прикро бракує гострих, зосереджених дурнів: поки мнякі розумнощі ніжаться-маніжаться, переморгуються-пересьміюються, сплітаються язиками й помацками, тугі дурні круто порядкували-б собі, орудували-б. Вони бо народилися без дзеркал і бачать себе лиш як одбивок у панцері супротивця. 

Час іскладати

 Що довше живу, то менше кортить когось провокувати: не хочеться полохати справжности, вона й без того так уже причаїлася, затаївши й духа. Час іскладати, а все розкидано, час ізбирати, а все порозбирали. 

Ціложитенна наука

 Надибав слово таке — "ціложитенний". Здається, воно собі поза словниками лежало, порохи нагортало. Сто років тому вже хтось ізбирався щось робити цілий вік. Що-правда, в тих діячів життя здебільша коротюсіньким виявилося. 

Виходь тоді теє слово не знадобилося, зате-ж тепер гляньте, воно яке  — довге, вихилясте. Так і віриш, що на всеньке життя стане — "ціложитенна осьвіта", ого-го! Тільке вже перед ямкою де-хто мо й оглянеться на ту каторжну науку:

— Ціложитенна то ти ціложитенна, але-ж чи путенна?

Тонка розлагодженість

Є душі грубо злагоджені, та тонко розлагоджені, й через оцю свою тонку розлагодженість вони можуть драматично єднатися з добре наладованими, але тонко виробленими струментами.

Пізня вкраїнізація

 Наша довголітня вкраїнізація завсігди пізня — як та груша зимова, що иньші овочі вже всі їдці повиїдали, а вона й далі тверда та зелена, на одному боці лежить. Пізня ще й тому, що й лаштується довго, й нагоджається пізно. Приходить, а їй: 

— Де-ж Ви передше, бабо, були? Вже й громада попорозходилася! 

— Передше я спереду була, й молодицею, а тепера за возами плентаюся...

Вона мені схожа на Самійла, суддю ізраїльського, як він у народу того негнучкошийого відпрошувався:

— Пустіть уже мене, людоньки, помирати. Ви Богові не вірите, а ще мене благаєте! Я вже нажився, й нічим перед вами не завинив — називайтеся, як хочте, мовляйте, як хочте, моліться, кому знаєте. Все вже говорено й переговорено, й од задавнення тільки скніє та кисне.

Коли-ж ні: ще за Давидом шукати треба і треба...

Дуже вже тонко

 Хочеться насваритися, накричати на всіх: 

— Та погляньте-ж, як тонко я пишу!

— Вибачайте. Ми приглянулися — то либонь дуже вже тонко. Аж здалеки не видно.

Приватні русалії

 От кому конче треба повернути жіночий рід, так це сукубі. Воно-ж бо й латиною буде succuba. Хоча там десь за сукубою, ховається succubus, але то вже середньовічні тонкощі. Для теперішности важливіше, що воно — вона. А там уже, хто книжок читає, викаже своє.

А от инкуб хай на здоровля буде собі incubus. Ті речі важливі, бо теперішній mainsnteam (сьвітовий звичай) де-далі то все більш виганя нас із затишку космічної хати в хаос приватніх русалій.