Кода

Дуже дивно, що людина мусить старітися й умирати. Невідомо, звідкіля береться саме отой мус. Адже-ж ясно, що тіло замислене як mobile perpetuum. І це вічно рухоме, живе й оновлюване не підозрює, не вірить, що в ньому десь криється якийсь ключ. І той ключ звідкись нишком витягається. І вся хвалена нашою добою перманентна мобільність починає чмихати, чхати, чевріти та чав'ядіти.

Чому, як? А справді, смерте, де твоя перемога? Де ти ховаєш од неї код? І як ти знаєш нашу коду?

То все мабуть неспинений час цокає, теленькає й оглушає життя. І воно, глухе, починає нестямно себе кінчати.