Мистецтво марноти

Через тую карантену я так заважив культурно, що заледве вже повертаюся в справжньому сьвіті. І що-ж каже мені мистецтво? А все те саме, хоч яку книжку вхопи, хоч на що задивись, хоч чого послухай, все те саме, що колись присудив був сам Проповідник: що той "справжній сьвіт" — наймарніша марнота, марнота над марнотами.

От якби Проповідник писав свою книжку нашою добою, то далеко не поступив-би: редакторове прочитали-б "усе марнота" ще в першім уступі й сказали-б: "Та ясно, облиш!" І лишилися-б ми без вічної проповіди. Але давно та книжка писалася, то вже ми тямим, що марнота марнот.

У великому корпусі марноти обертаються марні коліщатка, марні пальці вперто тягнуть марні ланцюги, коло тої марної машинерії метушаться марнотинки, впадають марнотолюбці... Марнота лягає шарами, верствами, кучугурами... Одно слово, марнота геть усе. То на віщо-ж так багато й вигадливо кутушкати нас у гігроскопічну вату марудних спостережень? А щоб нагадувати за те "геть усе". Бо, погляньте, скільки в нас того "геть усього". Скільки нас коло того "геть усього" скаче. Геть його все, от геть і геть!