Прийшов вовкулака до чоловіка й вітається:
— Здоров був, брате!
А чоловік:
— Та де-ж я тобі брат, ти — нечиста сила! Тобі вовк може брат.
— Тю на тебе, чоловіче, який іще там вовк! То я тільки так, задля розваги в повні місяця кожуха вивертаю, та й бігаю собі трохи. Ти-ж кожуха маєш? Ну, то й ти виверни, разом будем галювати!
— Мій кожух вишиваний, порядний, хазяйський — то на що його й вивертать? А ти, як вивернеш, то не тільки що коло осель увихаєшся, а ще й людей, як тих овець, ріжеш!
— Та що-ж, ти скажеш, що й людей уже різать не можна? Вони вівці ріжуть, а нам їх і зась? Та роздивись-же пильно: всі кругом так живуть. Тільки беззубі не гризуть, та й ті нишком ссуть та ковтають. І не слинку, а цілу тушку! А ти межи вівцями й сам скоро замекаєш. Мова твоя — мужича, недалеко ти від барана відійшов. У мене-ж і звичай: я, як кожуха згорну, то таким паничем-міщанином по селі походжаю, що тільки ну! Без м'ясива такої ні культури, ні статури не бува. І в хаті в мене — як у багрянім віночку. Образів тих і стоїть, і висить — що твій манастир! Я, коли в хутрі не бігаю, то такий християнин, що й попові заздро! А вже як не піст — музики на сьвято, аж город скаче! А письменність і обихідливість то вже такі, що люде самі на двір ідуть, вівці женуть, свою й овечу голову на пень кладуть — рубай, коли для доброго діла!
Що-ж, із таким письменним усіх балачок і не перебалакаєш. Стоїть мужик, чудується, аж тут і посутеніло. Повний місяць, як сіль ув оці, білим присьвітив. Вовкулака, теє вздрівши, ще трохи посовався, покомизився, а далі вже кожуха вивернув — та тільки:
— Бу-у-вай, ку-у-у-ме, підбіжу-у-у лишень ближче до нату-у-у-р-р-р-и!
— Та й біжи, коли кличе, лиш нашу хату обминай!
