Послухав оце одну нашу вславлену поетку, матріярха нашої кобзи, й трохи зажурився: чарівно вона мовою орудує, а таки та мова щербатенька. То не поетчина провина, то наш спільний клопіт, бо щербини ті, а вже-ж, московсько-совіцькими пльомбами запльомбовані, московсько-совіцькими коронками понакривані, московсько-совіцькими мостами перекриті. Отакий маємо народній, ба навіть і поетичний ріт. І що тепер тим ротом робити?
А що я чиню? Переступаю цьому потокові дорогу в історію. Як-що на моє вийде, то позлітає чуже - і як-же нам тоді давати собі раду з обдарованою хистом спадщиною? А їй оце тільки щойно, з превеликою напругою всіх сил, та все одно лиш якимось дивом, визнано геніяльність.
Тю, скажуть, забудь і думать, коли-ж це на твоє виходило? То вже наша клясика, а ти можеш собі піддзявкувать! Ну, хай до кінця на моє і не вийде (шкода, коли так!), але й по старому не буде, вже пісочок посипався. Та поетичне слово - то не стоматологічний цемент, то бетон. Хист зродив, а редактор схвалив - то вже наша архітектура. Але певної історичної доби.
А що я чиню? Переступаю цьому потокові дорогу в історію. Як-що на моє вийде, то позлітає чуже - і як-же нам тоді давати собі раду з обдарованою хистом спадщиною? А їй оце тільки щойно, з превеликою напругою всіх сил, та все одно лиш якимось дивом, визнано геніяльність.
Тю, скажуть, забудь і думать, коли-ж це на твоє виходило? То вже наша клясика, а ти можеш собі піддзявкувать! Ну, хай до кінця на моє і не вийде (шкода, коли так!), але й по старому не буде, вже пісочок посипався. Та поетичне слово - то не стоматологічний цемент, то бетон. Хист зродив, а редактор схвалив - то вже наша архітектура. Але певної історичної доби.
Немає коментарів:
Дописати коментар