А воно-ж окріп!

Лагідно підійшов до знайомого промовця по його виступові:
— Максиме, Ви так насипаєте, що не встигаєш лигати! А воно-ж окріп!

Осьвічена наука

От у нас Міністерство осьвіти та науки. Але-ж по нашому воно те саме, хіба ні? Скажи, науко? Відповіж, осьвіто?

Насукір науці

Жінка завсігди звертала мою увагу на надзвичайний нахід омели на наші вкраїнські дерева. Вона пояснювала це несприятливими умовинами довкілля. Бувши вірним чоловіком, я й собі додержувався дружининої думки.
Аж тут здибав фахового фітопатолога й арбориста. Він компетентно розтлумачив мені, що зимозелень насправді еволюціонує, стаючи войовничішою, по вченому - "аґресивнішою". Вже залізла, кажуть, навіть на славетний київський каштан - є таке диво. Німі братове дерева звикли жити в людському суспільстві культурно, то-б то там, де дозволять. Вони, як звісно, вмирають стоячи, мовчки. А івилга-шульга взяла на себе діяльну соціяльну ролю: теж мовчечки, але влазить, де може, а не де просять.
Вона вчиться від людей: ненаукова фантастика почала справджуватися насукір дурній науці.

Пилоглот

Я поліглот, і завсігди аґітую за поправні рідні слова. От, наприклад, "пилосмок". З цього приводу виступлю тепер як поліглот-фольклорист.
Стара анекдота (записав од Наталі Заєць, село Київ, Київщина): "Навіщо видумувати непотрібне слово "пилоглот", як усі вже звикли до доброго слова "пилосос"?
І справді, дорогі друзі-перекладники, чи не почуваєтеся ви часом "пилоглотами"?

Просте питання

Ми дуже довіряємо сьогочасній західній цивілізації, а вона, сердешна, не знає відповідів на, здавалося-б, найпростіші питання: чи людей забагато, чи треба більше? А як треба більше, то нащо вони потрібні? 

Тверда тяма

Люде щиро дивуються, коли відверто визнаєш, що на чомусь геть не тямишся. Але бувають заскочені, коли твердо стоїш у тямі.

Увага до уваги

Де-які речі варті уваги, але не варті уваг. Ці останні віддають тут процесуальні зауваження, покликані звично заступати московські "замѣчанія".

За мовні парадокси

Поправна мова таїть у собі силу парадоксів. А де-хто думає, що вони всі розіпхані по незліченних кешенях довгорукого суржика.

Підгледність на думці

Здається, дальший розріст української мови, змушує обирати між відтворенням і відродженням. Особисто я виступаю за відродження з превеликою підгледністю до відтворення.

Сьвіт за очі

Людина суспільно надимається, як може, аж очі заплющує, - іде зважуватися для переду до вищої ліґи. Терези визначають її як надлегку. Тоді вона відідхає полекшено - і вже летить сьвіт за очі.

Бігом

Коли я виростав, дуже активними в українському вихованні були дієслова "біжи" та "тікай". Тепер щось я їх менше чую, хоч біганини кругом надто багато. Либонь то бігають виховані за часів мого дитинства моторуни.

Два Григорії

Два Григорії, Квітка та Косинка (теж квітка, пророчий плакун верболистий) народилися на Григорія, як-раз у переддень і, вкраїнським звичаєм, так і охрестилися. Перший написав для другого першу вкраїнську книжку - "Конотопську відьму". Обидва мали нахил до акторства та малої прозової форми, любили церкву. Квітка знав Сковороду та Шевченка, а Косинка знав Квітку -  і того досить. Особливої осьвіти (університецької чи що) письменники не мали - це врятувало їх од багатьох дурниць.
Квітка помер собі сам, визнаний цілим Харковом у всіх своїх мислимих талантах. Косинку теж визнали вкраїнським талантом -  і розстріляли під справжнім прізвищем Стрілець 1934-ого року, бо тоді щирий хист тільки так і визнавали.
Взавтра Григорія чудотворця - пом'янем.

Шлях не гуляє

На всякий суржик можна сказати суржикові, як у тій реклямі: "На цьому місці могло бути ваше вкраїнське слово!"

Авторитетно кажучи

Перекладницький цех не визнає жадних авторитетів, бо перекладницький фах не є авторитетний. Хоч скільки хоч говори за надзвичайну интелектуальну спроможність, що потребується для перекладу та збуджується ним, а все-ж одно діло шити, а друге - перелицьовувати. Коли поважний, усіма боязко шанований лорд-перекладар каже, що до його "претенсій ніколи не було", я собі думаю: та невже-ж ти й правди ніколи не сказав?!
Отже я не авторитетний мовознавець, бо перекладник. Але й сам мовознавчих авторитетів не визнаю. Усі мої авторитети за свій авторитет наклали не тільки головами, але й працями.
Чому їх не перевидають? А тому, що, поки вони лежали мертві, повстала нова школа - злагідна кажучи, угодовська. Чи пак лакейська, льокайська, лакеювата, лакизувата? Ет, шкода, що нема таких слів! От і верстак показує червоним, що нема. А колись були...
Колись довелося годити крівавим, а тепер догоджають влекшеним носіям. Цікаво, чи можна так сказати?..

На денний переліт

Їду, як і завсіди, в метрі - пригнітило масою до немолодої парки. Він прижовклий, злинялий: життя вже передо мною притисло й вичавило майже все. А вона вся - усьміхи, уваги; очі виспіли, як вишні, голублять, промовляють: поласуй, голубе!
І чоловік, як поважний птах, похмуро натоптується тими вишнями на денний переліт. 

Наче стіна

Дуже важко стрімко робити те все, що в нас "стрімко" робиться. Бо для стрімкости треба стояти насторч, наче та стіна. А для тих "стрімких" дій ліпше крастися, пригинаючись.

Варвара заварить, а Сава засолить, а Микола поставить кола

Тренер із ділової вкраїнської мови має бути дуже фізкультурний і дуже-дуже діловий. Теперішня ділова так мало вкраїнська, що їй не вчителя, а жвавого, малокультурного тренера треба. Щоб дрібною вкраїнською сіллю круто присолював діловодство — як ту тараню.

Сісти та ззісти

Валеріян Поліщук назбирав "Козуб ягід" - треба купити, щось я не купив. Сподіваюся, що не редаґували по новітньому.
Валеріян Поліщук назбирав "Козуб ягід", а я назбирав три. Однак нікому не треба - наліпити вареників, наварити, з сметаною й цукром сісти та ззісти. 

А черідка йде

Моя мова дивує носіїв. Але носії не відають, що несуть і куди. Отаман знає, тому черідка йде.

Торичеллієва порожнява

Коли їдеш з України, платиш за неї порожнявою. Коли лишаєшся - платиш за теє сповна.

Повій, вітре, на Вкраїну

Ти - ніхто. І падаєш, як пір'їна в порожнину. А порожнина - прогалина, а прогалина - прірва. А ти собі пухнасто вимахуєш, ідеш вихилясом - і не буде ні трощі, ні відлясків, ні стогону.
Ах, тиша небуття! Щось такеє було в просторі, в часі, але лагідним повівом - вітру, на Вкраїну...

Генерали повимирали

Редактори просто виконали. Виконали, не виконавши свого завдання. Пережили всі відміни правописів, усіх московських словникових відмінників - і нарешті зникли. Бо доба каже, що все знає й глузливо сьміється, спльовуючи крізь щербаті зубі. Що їй Щерба!
А редактори хіба так уміють? От і повимирали...

Ціни кусаються

Ціни не просто кусаються: перед тим, як укусити, вони довго, шалено валують на припоні. Потім скажено рвуть припони та перепони - зриваються, женуться, кидаються, валять і вже тоді кусають, кусають сласно.

Про відходи

"Закон України про відходи" - щось таки має законно відійти. Люде, душі? Бо покидьки-ж залишаться?

Як неґречні парубки

Ангелянську мову всі люблять, але мало хто з нею любиться. Тільки хваляться, як неґречні, заздрісні парубки.

Нагребиста мова

Усі захоплюються ангелянською мовою: ах, яка містка, ах, яка вбируща, укладиста та насипчаста! Ах, яка нагребиста! Ангелянська мова першою приходить і сама городить, що хотя. А иншим мовам, ніби перекладним, доводиться на собі терпіти та все виправдовуватися.

За видавання

Мені кажуть: треба вже видаватись. А я й видаюся! Але ким, чим, кому?..

Каструлі та сковороди

Я себе бачу не менш, як Сковородою. Але академія й богема ніяк не бачать мене, бо ніколи не довідуються навіть до власних каструль і сковорід.

Вишептавсь, як рак у торбі

Хист будить немирність у самому носієві, а як-же тяжко чужим! За мирність випадає платити цілим життям, цілим віком: як перешептавсь, склепив очі - то й товариство в одну душу шанобливо складає долоньки.

Могутнє противенство

Навіть найщиріших своїх симпатиків тіло збуджує більше в культурі, ніж у натурі. Отже тіло цікаве найперше тим, що здіймає душу. А в здійманні душі тіло має могутніх супротивців.

За дідівщину

 Дідівщина в нас — то спадок по дідові, а не те, що подумали ті, хто служив у москалях.

Там, де заробітошно

 Я, невідхідно живучи в Київі, тяжко стужився за Вкраїною. Бідні наші заробітчани! 

Велика сила

 Москва таки послала посольство до Київа. Те посольство поки живе на вулиці Добровольчих Батальйонів. У назовництві — велика сила! 

Втрачена відзнака

 "З вояка УПА зняли радянські обвинувачення".  Боже, а які-ж відзнаки лишили героєві?!

Сподівані висліди

 Міністерство осьвіти та науки (що в українській мові те саме) провадить реформу початкової осьвіти. Добре! Від тої реформи міністерство сподівається 526 "очікуваних результатів". Пригадую, що саме це згубило колись старозавітну віру: занадто багато було приписів. Але то забобони, а міністерство осьвічено очікує результатів. Ой, не діждати мені сподіваних моїх вислідів!

Все, що треба знати за сьогочасний стан української лексикографії

 Дмитро Яворницький уважав головною працею свого життя "Словник української мови". Буремного 1919-го року якось приготувався й вийшов один том. За війною, за всілякими нашими змаганнями — паперу стало тільки на першу книжку тритомника. Ще два томи так і не видано, бо вже не паперу, а Вкраїни бракло. Серік, слава Богу, переждавши майже століття, том 1-ий вийшов ізнов. Чи всім дістанеться? Я ще не маю.
На що сутужно чи тонко тепер? А нема самого Яворницького: його самого й тих знадобів, колись уже готових до друку в машинописі. Немає просто таких, як він.
Невідхильний фатум: либонь мова так розвинулася й, розвинувшись, так самоописалася, що яворницьких їй просто вже не треба.
Своїм довгим, як на 30-і роки ХХ століття, життям українознавець ніби перекинув містка від давніх, емської заправи, вкраїноборців і вкраїнолюбців до берега теперішніх мовно-каламутних часів. Мостів не спалено, але так ніби провалено їх.

Любить справки Палажка

 Цікаво знати: якби нову одежну крамницю "Обнова" назвали "Справкою", чи ходили-б суржиконоси туди довідуватися?

Прелімінарний стан

 Приходжу на осьвітню конференцію — помагач приніс порядок денний і питає, чи не треба ще чого.
— Чи нема часом доповідів?
— Піду подивлюся, але навряд: ми ще й презентацій не дістали.

Сумні оповідки

"For never was a story of more woe
Than this of Juliet and her Romeo."

"Сумніших оповідей не знайдете,
Ніж про любов Ромео і Джульєтти.",

— переклала Ірина Стешенко. Шекспір мав право так написати, бо не читав шаламівських "Колимських оповідок". А в тім, чи-ж то вони сумні, чи-ж то вони woe? Мертвих, здається, не бере ні сором, ні смуток.
А найсумнішої історії ще не написано. То історія українських церковних змагань, змагань іще не скінчених. Християнинові годиться бути гнаним і гинути за Христа. А вкраїнському — просто за Вкраїну, до Христа не бувши й допущеним?

Складний підмет

 Людина таке складне твориво, що складність виводить його за межі питання про досконалість: складність над досконалість. А воля виводить людину з присудковости в підметовість.

Болізні календарі

 Українці мають таку історію, що найсумніші в нас книжки — календарі: над нами тільки плакати. 

Взавтра, з мішком!

 Лайки-вподобайки, а надто поширення — то готова криптовалюта. Принаймні я вже готовий брати ними плату за де-які послуги. Вартість залежатиме від уподобайла чи поширяка. Де-котрий як уподобає, то ого-го!

Для потомку

 Треба потім іще спробувати написати щось для потомку — одночасники якісь несвоєчасні.

Змінливе місто

 Наш Київ так швидко росте, так докорінно змінюється, що киянинові, щоб не зовсім уже даром жити на сьвіті, залишається тільки тямити мінливого розміщення дармових убиралень.

Вживлений академізм

 А таки добре, що я свого часу не вигриз справжнього академічного кар'єру. З моїм теперішнім академізмом я замордував-би по його шахтах усіх безсумних і безсумнівних академіків.

Учорашній день

 Так виходить, що на архістратига Михаїла ми зазнали з Народньою нищівної, сьвятої, архістратегічної поразки. То була не так подія, як підсумок подій: українське військо пішло до Польщі, щоб там і зникнути.
Яка радість для звитяжців, таких сьвятеньких, що їм і Бога не треба!
Але-ж і натуристий ми народ, українці! Охляли на тілі, охляли на лиці, а душа таки помандрувала далі у вільність. Нема чому в ній жить, зате є кому!
До того, пригадується, що того самого дня, 1764-го року, нам увірвалася Друга Гетьманщина. Була вона аби-яка, але трохи була.
А люде знов потім вийшли на революцію — бо гідність, знаєте. Воля — то непошкоджувана дійсність. Природа страшносудно пошкоджена, а воля — ні, новісінька.
Правда, 21-е листопада — то день учорашній. Має нарешті настати щасливе, круглувате, рівнораменне 22-е число.

Голе місце

 Вишиванка без усів має добрий вигляд лиш на молодих, справді головусих. У старших ця порожнеча над вишитими грудьми здається якоюсь сумною втратою. Й усе кортить спитати: "Де-ж тебе так обчухрали, козаче?"
Так і сподіваєшся, що розтуляться голі вуста й повідають якусь жалісливу історію. А то просто не вміють під усами вареники з сметаною їсти — дуже капає на муліне.

Менше, швидше, иньше

 Ми, здається, ніколи так не захоплювались здобутками науково-технічного проґресу. А от мудрі люде кажуть, що поступу як-раз тепер немає зовсім, саме впровадження, бо все, що тепер ніби постає, замислювалося ще пів століття тому. І вже пів століття нема нічого нового: просто старе меншає, швидшає, але не иньшає.
Хотілося, надпориваючись, заперечити, але як? Аж тут угледів молодицю, що на швидку руч ґримувалася за поміччю мобільного телефона. Ну, хіба-ж це не иньше?!

Міжнародній розвій

 Любі мої чительники, що тепер саме перебувають на Арубі та на Сейшелах! А що ви там робите, коли в Україні саме листопадовий чин?
А, знаю! Читання вкраїнською — то певна ознака того, що молодим демократіям манеться міжнароднього розвою. 

Дрібку постояти й поговорити

 Їду в метрі — скрізь ахвішки: "Розмовляй українською, розмовляй українською!" А з ким, власне, розмовляти? З тими, хто не може говорити вкраїнською? 

Купа гною

 Як то можна сидіти на мові, як на купі гною? Таке добро, що тільки в землю закопати. Й дожидати потомних урожаїв, не зронивши зерна.

Гульлива слава

 Десь ти плентаєшся, моя славо! А таки прийдеш до мене в хату — коли вже й випити з тобою не зможу...

Вранішній нахрап

 Немає доброї музики для будила: що вона веселіща й краща, то вона зухвальніша.

Бей з воєводою

 Дорошенкова пухнаста борода в сьогочасному Чигирині заробила-би загальне хваління. Шкода, що рівнолежно бути "османським беєм" і "вятським воєводою" ніхто з наших гетьманів уже не зможе.

Ґендерний сьвіт

Бабуся питає шестирічного Тимоша:
— А хто в вас за директора в школі?
— Дівчинка.
Хлопець жиє у власному ґендерному сьвіті.

Онлайн трансляція

 Нині вперше почув як синхронний переклад величають "онлайн перекладом". Тут уже недалечко й до "онлайн трансляції".

Доброчинний вечір

 Підходжу до "Мистецького Арсеналу" — бачу довжелезну чергу спраглих мистецького. А мені-ж на роботу, я культури просто так не споживаю. Підбігає хлопчина:
— Ви на благодійний вечір?
— Ні, мені на доброчинний: я, бачте, українець.
Шанобливо відступився. Не зрозумів доброчинної моєї науки...

Таке, а ще таке

 Дуже гарне в нас слово "таке", головате слово, — я всім його раджу вживати що-найчастіше. Де дірка в голові, в душі, скажеш "таке" — й ніби заткалкою заткнеш. Воно й мовчання вбирає в себе до решти — таке.

Сьвятковий упокій

Усе прозірне, чути кожен згук,
як бігають і метушаться люде —
а я сидю спокійний, як Фейсбук,
бо взавтра, може, і його не буде.

Великий, тихий космос

 Українка, живе там, де марилося багатьом: у Підмосковії. За Вкраїною не бідкує — спасибі, що не воює та не клене. У не перейнятій Україною душі опростався цілий усесьвіт, там царює супокій, здоровий, бо тихий, побут, там ходять яскраві сонця-діти, такі високі, що їхнє тепло не достягає рідної землі.
А війна — то страхітливий сон маляти, що не те щось іззіло чи забуло посюсяти на ніч. 

За вороття

 Я з України не виїздив, але, коли тут стане ліпше жити, ще неодмінно повернуся до Вкраїни.

Чи знаєте ви англійську?

 В Україні грізно звучить учительське питання: "Чи знаєте ви англійську?" Хто не має грошей, ховається під школярську лаву. Я сам починаю щось перелякано белькотіти, виправдовуючись рідною, вкраїнською.
— Чи знаєте ви англійську?
— Хтозна... А ви знаєте?
— Ми навчителі, то ми тут ставимо питання: who is on duty today?!

За редакторів

 Немає тепер редакторів, от Караванський помер — і нема. А коли суть, то ховаються десь, виправляють мовчки, невидимо, щоб потім поскаржитися на писальників самому Богові.

Проти сонця І

 На всяке зазирання в вічі сонце завжди дає відмовну відповідь.

Мовчання поліглотове

 Зробитися істим поліглотом і прозирати походження слів аж до самого Адама — яка слушна причина на мовчання!

Не пусто-дурно

 Нині подивився "Будинок «Слово»". Добре кіно, добре, але моторошне. Тільки окремі слова, неслушно вимовлені, наголошені чи вжиті сьогочасними озвучувачами, нагадують за суч. укр. мову й ніби весело вимахують і підскакують, гукаючи: "Не бійся, ми тут, ми свої — те давнє, страшне, було та загуло!"
Однак нагадують вони й за те, що Будинок "Слово" "розформували" не пусто-дурно.

Лучче вже начхать

 Остерігаймося тих, хто плює. Здоровій, чистій людині плювання ні до чого. Щоб випльовувати, треба або вживати якого трійла, або витворювати його в самому собі. Лучче вже начхать.

Як кабани

 Наше наддніпрянське слово "пацюк" початково означає кабанчика. Поки до нашого господарства брутально не втрутилися, навіть вікодавні тіні-щурі коло вкраїнської повні походжали, як кабани. 

Усе навсправжки

 Оце збагнув, що саме бентежить мене в тих непитущих, що й для сьвята чарочки не вип'ють: вони невідлучно перебувають у дійсності.

За форуми

 Що-разу, як українці кажуть "форум", римські сенатори перевертаються в своїх катакомбах, вигукуючи: "Де воно знатиме, що то за доленька!"
Я стверджую, що в Україні форумів не було, немає й не може бути: в нас із римського тільки цирк. Хай буде здвиг, з'їзд, зліт, збір, але не треба дертися на найвищі summit'и: не треба гамерицьких конґресів, турецьких диванів, французьких конвентів. Можна поконферувати з чужинцями на конференції, але тільки в конференційній залі й так обережно — щоб не сполохати вкраїнського щастя.

Звичка — що вдача

 Творчість — то просто звичка. Навіть не знати, чи гарна, чи корисна. Але приємна! — таємна для незвичних утіха.

Нескорений Полуботок

 Полуботок помер нескореним. Бо ніколи й не опирався. Й лишилося криптозолото Полуботка — десь у таємній московській крипті. Кодова назва — "Лондон".

Пережиток

 Я вже давно пережив Ататюрка, а став батьком лиш чотирьох українців.

За харизму

 Всеньке життя вчу три мові й уже втомився: нездійсненна річ. Помиратиму, нескладно белькочучи вкраїнською. Яка спокуса дістати харизму: заговорити без праці зразу всіма мовами, лякаючи будь-яке товариство! Як шпиґ! І конче з діялектами, культурними відмінами, місцевими говорами!
Але харизма давалась апостолам на проповідь. А я стану перед людьми й проповідно мовчатиму всіма мовами. 

Осінній ендшпіль

 Демісезонова пара — мама з донькою: друга — вже гарна, перша — ще. Але на виду підставне питання: чи вже ні? Дитинку привела одненьку, але селянське поріддя взяло своє: зміцніла й багатодітно отурилася коло дочки-одиначки. Тепер квадратово ходить коло неї, як вежа коло маленької, зґрабненької пішаниці.
Їхній король десь поступився назад, зостався в боці: далеко він не ходить, а свою кралю по дурному втратив ще при самому початкові гри. Чужі коник і слоник ласо позирають на пішаничку: рано чи пізно заберуть.

Боже, не гнівайся

 Нині говорив із одним далмаційцем, і він сказав:
— У нас у Далмації кажуть: "Боже, прости мені: я гніваюся, бо далмацієць".
Боже, не гнівайся, що я вкраїнець!

Силуване визнання

 Визнай, що не буде визнання. Але ти визнаєш, поназнаєш і взнаєш. Натягнешся наснаги та випромінюватимеш. Ляжеш теплим камінчиком у дучку мертвого механізму. Й може годинник піде.

Haus am Zee

 Цими днями дізнався, що в листопаді та грудні стоятиме порожнем мій будиночок щастя — Haus am Zee, що в садибі Krämerstein. Хтось геть дурний і нечулий одмовився од його, то тепер челядинський домок винаймається за півдарма. Будиночок, як цяцечка! Там я серік гаразд літував, знаючи, що то востаннє така втіха. Слухав, як баранці розбивають собі голови об величезні кремінні брили й тільки шепочуть по овечому: "haus-am-zee". Просто з хати дивився на воду, в гористу далину й занотовував надхненні рядки чужого роману. Чужого мені й Фірвальдштецькому озеру, бо й для його Шафхузен — далекий, незнаний край.
То-ж Швайцарія, де все далеко й усе близько. В Україні листопад із груднем — нудні, химерні брати, старі бурлаки, що ніяк не вженяться, а тільки ганять дівчат і молодиць. Голі, сірі, вогкі, знай до чарки припрошують. Швайцарія-ж, надмірна влітку, пізньої осени й узимку, пишається тепер несподівано зворушливою, тонкою, таємною красою.

Кому тепер треба листопадово-грудневий, принизливо знецінений Krämerstein?! Навіть улітку старий маєток ночами стояв порожній, як ненаписаний ноктюрн, бо вночі немає сонця й ніхто не ходить на громадську косу купатися. А просто так попиячити, покричати? Ні, друже, це кантон Люцерн, де живучи як челядин, почуваєшся кремерштайнським дідичем, що йому нарешті дали спокій усі бідні родичі та позичальники. Села не чуть — ти сам у садибі при каганцеві, й безпешно сам.
А справжня липова алея, що нею йдеш, а пригадуєш, як твої шляхетні предки їздили фаетоном! Ну, бричкою, чого причепилися!
А я-ж іще міг-би купатися в листопаді — сам-самісінький. Міг стояти на ясножовтих, як спини полових волів, брилах, розгадуючи загадки кучерявих осінніх туманів. Споглядав-би панський будинок на сусідній високій кручі, що до його вже не дотягнуться скуті податками руки нових дукачів.
Чому не можна повертатися туди, де був щасливий? Чому не можна лишатися там, де розкошуєш, і лиш літати додому тривожними, ніби берегівки, думками?
Вже кілька днів отак ходжено й переходжено, а в грудях — стиски. Стиски в грудях, а витиски — ув очах. Зимуй, сумуючи за мною, некупований мій будиночку!

Добра наука

 Я дуже добре вивчив українську мову, просто не довіряючи своїй.

There's a lady who's sure

 У сьогочасній гутірці все більше чуємо:
— Та! Це ні про що!
А нині як-раз написалася чудова пісня саме ні про що, під назвою Stairway to Heaven. Музика навіяла щось таке, що хоч задом наперед читай. І сьпівай. А Плант, виконуючи її, ще й приказує й притакує так, ніби все ясно.
Ясно, що ні про що. Та нічого й не треба. А ви кажете...

To be a rock and not to roll

 Поет може наробити багато туману з слів, але в тому тумані сам мусить стояти — як скеля непорушний. Стояти й дожидати заблудного мандрівця, щоб лунко вдарився головою.

Нестор-дієписець

 Бідний маленький, вкрай небезпешний, хитрий, наївний Махно! Він народився жовтневого дня, провістивши криваву революцію, що породить його як українського діяча, а потім уб'є та поховає, що-правда, не в безіменній могилі, а в Стіні Комунарів.
Думаючи за Махна, не забувайте згадати, що той малюк особисто, зненацька, посеред розмови застрелив схожого на вас здоровила отамана Григорієва. Привид отамана приходить на Батькову могилу на Пер-Ляшез, щоб дізнатися, а де лежить, не спочиваючи, його, отаманське, тіло з махновською кулею на вічну пам'ять.
Цікавий честень Махнові споруджено й у до-тепер буремному, суто махновському Старобільському: Батько стоїть на бальконі, а за його спиною двері замуровано — доведься по промові вилізати вже через вікно. Вікно в Европу? Бо на Москву вже дороги нема.

Ранні родини

 Знов настала пора на ранні родини. Хто що мав тверде — обернулося рідиною, ґазом, плязмою, енерґією, наснагою... От, саме з енерґією та наснагою молоді ще можуть пити ту рідину, вдихати той ґаз, обливатися тою плязмою. Не дожидати грошей, бо можуть не прийти, майна — бо розкотиться, праці — більше буде дозвілля. Поки все знаєш — бери шлюб і множся.
І з якою чудовою впевненістю вони говорять зо своїми дітьми — тільки послухайте! А старий батько й хоче бува щось проректи, але самому вже сьмішно... як не дурень зовсім.

Засьвітленість

 Я все, яко "просьвітлий", засуджував "засьвітлих", охочих сьвітлитися. А дарма: треба й собі сьвітлитися й виставляти — поки на це ще не гидко дивиться.

Як віриться

 Вірити в Бога — це що-дня питати себе: "А чи я не паскуда?", — й не чути відповіди. Про те й молитви. Помолишся і міркуєш: "уже чи ще ні?". Добрим людям то якось нудно...

Дух мовчить

 Завтра 7-е листопада, 25-е жовтня по старому. Не знаю, за що молитися: чи за те, щоб узавтра в нас не було перевороту, чи за те, щоб перевернуло там, де сто років тому перевертало? Дух мовчить...

Державний попіл

 Хай багатий багатіє, хай палій палить, а державування лишім державним людям. До державування треба мати смак, одмінний од запаху — грошей чи крови. І чого це в нас вічно в'яжуть докупи гроші з вогнем і дивуються попелові? 

Вавилон XXI (ІІ)

 Чи марить Харків українським відродженням, що на його був такий багатий у ті наші славні 20-і? Як столиця переїздила до Київа, то ввесь наш цьвіт завернули на мороз. До Київа доїздили ті, що ходили з машкарою на цьвіту прибитих, та й то не всі.
А в Київі завсігди владарювали загарбники. Чи то московського крою чи ще якого вороже чужинецького. А свої такі, що вилізли з чогось мацюпусінького, а в тому мацюпусінькому, нашим звичаєм, чужа державність виїдала до-щадку все, що було. А чужі війни любили Вкраїну як своє войовище. Войовище по чужих краях зветься театром, і той театр із кривавими виставами об'їздив Україну, не минаючи жадного хутірця.
А зруйновані хуторяне сунули до Київа, наперед бачучи в йому почвару, що в неї з пащі треба видирати все, що можна, хапати обіруч, як із вогню. Бачили рибу-кита, що в потопі штучних "морів" поглинула кораблі предковіцьких сіл, а тепер має за те каратися, даючи новим осадам вгризатися в товсту шкуру та грубе тіло.
По всьому місту безборонно ростуть вавилонські вежі, деруть і дряпають небо, силкуючись розірвати його, наче міх: а може посипляться на голову якісь незаслужені небесні дарунки? Найкаторжніше, найзнесиленіше европейське городище так радо не приймає в себе Вавилону. Івасик-Телесик тікав Дніпром-озером, утопивши золоте весельце, але й срібний човник, ізроблений Майстром Корабля, уже вподобав дно.
Летить лебедина зграя й не думає брати когось на крилята — тільки "кру-кру-кру"... Господи, а тут-же люде жили...

Роман з Україною

 Якби хто знав, як я кохав Україну, живучи на березі Фірвальдштецького озера! А запливаючи в води, о! Згадаю — й нишком заплачу. Як-же я тепер сумую за тим романом, перекладаючи його рідною мовою! Як-же мені бракує тебе, моя любове!

Цар гори

 Цар гори — то завжди цар горбка. Він просто не бачить гір, бо невгавуще дивиться вниз.

Як не позаздрити

 Як не позаздрити тому, чиє сонце завжди стоїть у зеніті й не хоче більше нікуди йти? Зійшло, підбилося вгору, роззирнулося з висоти й збагнуло, що спадати не треба. І зорить, і не кліпне, не зволожиться сльозою, не примружиться навіть для того, щоб щось ясніше вгледіти.
А тут рання ніч осіння заплющила місяць, бо не хоче нікого бачити. Навіть того, в кого сонце в лобі палає-горить. І споглядає в собі сиві хмари невитлумачених снів. І мовчки ковтає слова, щоб не дати відповіди на твоє питання: як не позаздрити? 

Тлумачення сновидь

 Саме сьогодні вдень, 4-ого листопада, Фройд почав тлумачити всі сновиддя, навіть сон рябої кобили. Вже потлумачено пообідні сни. Вкладаймося на ніч спокійно — вранці нам усе з'ясують.

Мудрість по шкоді (відтворення)

 Як подумаєш, які колись діячі одноособисто скеровували потік історії! 1812-ого року Наполеонові треба було не пхати голови, хоч і в розпеченому рогатому шоломі, в пащу московського ведмедя, а вхопити імперію за виставлений з нори лисячий хвіст — Петербурґ. І вже сидячи в Петербурзі, наробити прилеглих до власне Московщини держав: Королівство Фінське, Королівство Польське, Князівсьво Литовське, республіки Новгород, Псков і Смоленськ. Насадовити там королями, князями та канцлерами своїх падалишних дітей, жінчиних родичів, сержантів, маркітантів, горілчаних братів. Далі народи вже самі дали-б собі раду.
Додаймо Український Гетьманат, Військо Запорозьке, Військо Кубанське, Ханство Кримське.
То дарма, що наші землі ненадовго поділилися-б, ми потім самі-б уже доробили. Зате XIX століття стало-б для вкраїнців веселим та цікавим віком державотворення. А для московців — заслуженої, пильної праці на власному, більше нікому не потрібному, неласкавому городі.

Вселюдська обійнятість

 Обіймач має більше сили, обійманий має більше втіхи. Бог — то вселюдська обійманість і обійнятість.

Українська проскурня

 Май у собі завсігди доволі закваски вкраїнської, будь проскурнею (не плутати з відомим режисером шарварків) і коло тебе множитимуться добре випечені вкраїнські проскури.

Промовиста билина

  Чи то випадково, що рослина, названа в московців "царським скипетром", в українців іменується "коров'яком"?

Як сліпому дзеркало

 У Московщини Вкраїна відбивається не то що в кривому люстрі, а в круглій державі, отій, що з царським берлом. Там малоросійство показується як самосійна дубина, а вкраїнство — як витвір колективного бойчукізму: щось таке вимудроване по австріях, польщах, німеччинах, та ще й присмачене византійщиною.
Але творців убито, а твори знищено, й можна робити Москву на справічно руській землі.

Вигадані від поляків

 Пам'ятний у нашій історії Валуївський обіжник, що, по суті, визначав долю вкраїнства на повних 42 роки, був безпосередньо викликаний спробою Пилипа Морачевського видати сьвій переклад Євангелії. Цим актом і чином Російська імперія заперечувала наш народ як християнський, вартий окремої проповіди.
Документ тонко натякає на елітарність української мови й рівнолежно з тим цілком заперечує саме її існування. Українське декретується як poesia ermetica, як данайський (польський) дар, троянський огир, що його завертають і заводять до галицької стайні.
Обіжник рішуче заперечує проти профанного істнування нашої мови (й культури): якісь чисельні малороси компетентно сьвідчать, що нічого такого в народі "не было, нетъ и быть не можетъ."
Герметичний аспект Валуївського універсалу дається взнаки й досі: хто з нас, хлопоманів, десь-колись не почувається так, ніби його не було, нема й бути не може, й не питає себе:
— Господи, невже мене вигадали поляки?

Business as usual

 Я знаю, як нам, українським ангелянським перекладачам, повернутись до омріяного стану business as usual. Годилося-б видати гетьманський універсал, оголосивши в Краю вселюдне остаточне опанування ангелянської мовї: знають, мовляв, як рідну. Не дуже то й збрешемо.
Після того, коли обговорюватимуть переклад і спробують картати та кривдити, приказуючи "я теж знаю ангелянську мову", хтось із нас рвучко підведеться та рішуче заперечить:
— Тривайте, ангелянську мову в нас уже, слава Богу, всі знають! І горопашні перекладарі тут не виняток — теж кумекають!
І ми зможемо повернутись до business as usual.

Поважний Гермес

 У житомирському готелі "Гермес" снідати дають не раніше 8-ої. Сквапливі подорожні вибувають порожні, бо Гермес ізранку нікуди не квапився. Такий він був бог.

Неживий

 Вчора намагалися телефоном видзвонити на розмову чоловіка на прізвище Неживий. Телефоном відповів, але на зустріч не прийшов. Неживий. Протилежного довести не вдалося.

Обтічне місто

 У Житомирі вітер виє. Каже:
— Ух, Житомире!
А Житомир на те:
— Що "ух"?! Я Житомир — обтічне місто.

Повна сковорода

 З мене вже повстав такий хвилозоп — ну, чистий тобі Сковорода! Але повна сковорода, не порожня. Бо занадто багато їм.

З автодидактики

 Як маєш мало знаннів, то треба просто вживати їх ощадливо. Й не робити широких рухів, щоб не сьвітити дірками.

Назад до Хвастова

 Багато цікавих людей вийшло з Хвастова, але так і не повернулося. Така вже доля судилася нашим полковим містам. Серед тих хто відбавився з міста, Семен Палій, Пилип Орлик, Микита Швачка, Андрій Журба. Героїв немає, а тут як-раз ізнов постала "Палієва держава". Руїни стільки, що не знаєш, який камінь першим до пазухи пхати.
Було-б нам повернути Хвастову чесне ім'я на "Хв" та знов перевезти туди столицю. А Київ хай одпочине: почитає там своїх Ахматових, Булгакових і так до кінця абетки.

Щира рада

 Є люде високої европейської культури, правдиві західні мудреці, що глибоко пізнали нашого Великого Вічного Ворога, але вони чомусь радять нам просто боятися.

Зайва вага

 Україна розвоювалася з солодощами, палить шоколядні калорії, хоче скинути зайву вагу.

Велика Розлука

 Виходить так, що 22-ого січня 1919 року в нас був Акт Злуки, а 1-ого листопада 1939-ого року — Акт Розлуки. Перше дві волі злучилося, а потім і друга остаточно розлучилася з надією.
І, що цікаво, завсігди знайдеться хтось, щоб поплескати та потішитися.