Українське питання

 Коли знімається вкраїнське питання, то воно йде вгору, а не в кошик.

Задзеркальне питання

 Ті, хто пробував бути гарнюком чи гарнючкою, скажіть-но мені: чи справді краса — то висока честь, піднесена тяжкою відповідальністю?

Поганська спокуса

 Любов, благословення й молитви вбитих, збезчещених і розорених дивним чином розбештують нехрищену Москву.

Забутні щити

 На їхніх щитах написано "Забудь!",  а на наших кістках — "Пам'ятай!". "Забудь!", — навчально кажуть щитиська. "Забудь!", — кивають гострими голівками списи. "Забудь!", — дрібно підтакують мечі, свистять стріли й шиплять підступні ножі. "Читай ґотичні романи Карамзинові, Ключевського й Ґумильовові, втішайся тим маковим молоком і забувай. Тоді житимеш і не читатимеш написів на власних кістках." 

На здоровля

 Такий, що хоч до рани клади. Але ще корисніше для рани буде його ззісти.

Для хатньої потреби

 До чужого хисту в нас звикли ставитися зо скромністю, вартою власного вжитку.

Московський наймач робочої сили

 Цікаво, чи та RABOTA.UA помагає тим, хто шукає рОботи? А тим, хто шукає праці?

Проханий парахвіянин

 Нині малий Тиміш (має п'ять рочків) ходив до церкви на Прощену неділю. Як він сам мовляє, ходив туди, де "мій сьвятий" (сам настоятель — його хрещений). Досхочу наївся проскурок, а тут благословили надворі частуватися заговинними млинцями намісць українських варених сирників, звичайних при такій урочистій оказії. Поглянувши на негайно захололі млинці, Тиміш на всю притомну громаду "озвучив пропозицію":
— Тату, ходімо до ресторації!

Виховання почуттів

 Хоч що вже там кажіть, а совіцьке кіно таки виховувало громадянина! Подивився "Йванну" — й загадався над своєю душею. Переглянув "Об этом забывать нельзя" — й потягнувся до интеґрального націоналізму. "Весілля в Малинівці" — зацікавився нашим отаманством. "Дума про козака Голоту" — потягло до Визвольних змаганнів. "Дума про Ковпака" — й кортить більше знати за УПА.
І скрізь рясно чудових українських акторів, всюди тісно красних українських типів, геть не червоних! І все думи, думи! Отак і виховали людей українцями. Кіно — то, безперечно, вихователь народніх мас.

Український лютий

 Я люблю лютий, я народився в йому, він для мене сьвято. Але лютий у нас триває вже три роки, і якось забаглось української весни.

Сто років без Керрола

 Найбільша втрата сьогочасної історії — то втрата причинно-наслідкових зв'язків: причини стали причинними, а наслідки наслідніми...
Повторити Керрола в українськім письменстві теперішніми часами, на жаль, нема спромоги: не можна гратися словами, не знаючи, до чого вони й як купи держаться. Щось гепне, репне, розіллється й вибухне так, що бодай не казати. 

За нашу ідентичність

 Українці не мають ідентичности. Я ще ніколи на бачив двох ідентичних українців. Українців ніщо не ідентифікує: можна не знати мови, не мати в собі жадного вкраїнського вмісту чи змісту, не мати жадного споглядання Вкраїни, — а от вилізти й українцем назватися й іще цупити решту за коміри, поли й штані — мовляв, не минай і мене, тут українець!
Українцем треба народитися — тільки не в мами, а в себе, не в хаті, а в собі. Тому в нас саморідність, а не ідентичність. Надто довго нас не помічали (не ідентифікували), надто довго нас дезінфікували-заперечували. Хтось не склався, а хтось і розклався. Тому випадає самотужки збирати себе докупи, на купу не киваючи.
Але тут ми модяні, тепер усі мацають: де та моя ідентичність? Та нема ніякої ідентичности! Усі тепер мусять саморідно стверджувати себе.

Histoire du mensonge. Prolégomènes

 От починає котрий українську мову вчити та й бачить: мова, мова! А по якійсь годині й каже: знаю вже! Це ще чоловік хибить. А от коли вже навсправжки потовче й усе править своє, що зна, — то тоді вже бреше.

Timeó Danaós et dóna feréntes

 Слава Богу, Крим наш! Сталося ще 63 роки тому, а я й досі радію, як дитина, хоч і був тоді в числі ще ненарожденних земляків. Клим Ворошило від цілого товариства Президії, яко вкраїнець, узяв та й віддав. Уважаючи нас культурно близькими, щоб і далі ще ближче горнулися й укупоньці були.
А тим, щоб не журилися, — ще від 1924 року Таганріг і шмат чорнозему.
От побув у нас Крим, побув — та й годі вже кажуть. А він, біда, так культурно вкоренився в Україну, що затріщало коріння по всій землі нашій.
Хотіли забрати усе, що на корінчиках тих за Кримом потягнеться. Даруйте, кричать, передумали ми дарувать, самим потрібен: то наша лічниця, оздоровниця й люба санаторія. Словом, санаторійна зона.
А Таганріг? Ну, куди — вже по Таганрогові, вже й він ізвик, і вони звикли.
От тобі й подарувалися! От тобі й культурні зносини! Бійся данайців, навіть коли приходять свататися: дівку зведуть, славу пустять, гарбузи повиїдають і рушниками втруться.

Проводи

 На Великдень до церкви чи ходили, чи не ходили, а на Проводи на кладовищі всі були. Бо знали: наші мерці шанували Великдень, то хай попразникують! Наша вся родина колись ходила так на Берківці.
Рідний брат моєї бабусі Анастасій Дашківський любив довшенько посидіти коло могилки своєї матері Ганни. (Батькова могила десь тихенько заросла й запалася в Архангельській землі. Але там, слава Богу, нікого з наших більше не лишилося.) Бувало так, що всі вже зібралися й пішли, а зістарений син собі й далі сидить, зігнувшись.
— Дядьку Стасю, та ходіть-же, що ви там робите?
— Я звикаю...

Споживацькою добою

 П'ятирічний синок гарно на ніч помився і, розглядаючи чисто помиті ступні, набудівно каже мені:
— Знаєш, тату, коли добре помиєш ноги, на них з'являються штрикоти!
— Які штрикоти? Що там штрикає?
— Ну, смужки такі — штрикоти!
Штрих-коди! Здається, наші діти вже пізнють себе, споглядаючи єство крізь ґрати консюмеризму.

Загадка дарвінізму

 Коти дуже легко зносять злегшення і, кажуть, навіть, справді легше їм од того, вигідніше. Вміють, значця, і тут користати. Але це не найдивовижніше. Найдивовижніше те, що того їх якось навчила еволюція, а вони ту науку незбагненним чином примудрилися передавати в спадок.

На Семена

 А от Гулак-Артемовський — то й справді двоє різних чоловіків: Петро й Семен. Хоч і земляки, хоч і родичі — а таки різні.

Ня сцярпеў

 Каб вы нацкавалі на мяне тых драпежных птушыных кукіз, дык спазналі б, што, пакуль вы праводзілі тую сваю гвалтоўную украінізацыю, я паспеў канчаткова перайці на ліцьвінскую мову.

Український мовний закон

 Звертаючись українською, виступаєш не просто з звертанням, а з зверненням. Відповідаючи вкраїнською, не просто відзиваєшся, а кидаєш відозву. 

Чи можна жити?

 Невицький замок — руїна, жити не можна. Однойменний коньяк — багато міцніший, жити можна. І так у нас усе!

Мапи наших мрій

 Що меншою робиться наша покусана сусідою держава, то більші мапи історичних українських мрій з'являються на публіці. Ті мапи мають стати золотим умістом парадних пляншет Головної військової управи.

Шматликих без ліку

 Литвинська мова вже стала мені як рідна. Але як кохана вона дарує що-день себе нову. От, приміром, слово дня — "шматлікі". По нашому було-б "шматликий". А що воно таке? Неважко здогадатися: "численний".
Так-так, і в нас вони численні, не має ліку тим шматликим.

Любі гроші

 Які нехвалшиво гарні гроші мала наша держава року Божого 1918! То чи могли вони бути забезпечені? Що забезпечує красу? До чого тут ощадливість і рахубність? Хто тоді збирався довго жить?
Це такі гроші, що їх можна любити безкорисливо й беззастережно.

Леґенда про безвіз

 Безвіз — то віз без воза, віз-привиддя. Його ще ніхто не бачив, але всі знають, який він: без коней чи биків — він собі самохідний. Прилюдний, прозірний деревляний кістяк, що нічого не везе й ніде не має серця-двигуна.
Усім звісно, що безвіз уже рушив, десь уже виїхав із демаркованої Европи — незабаром буде, десь упевнено вже рипить. Може, кордонна сторожа його спинила? Чи митні дозорці перейняли? Чи йому затарасували дорогу прості мирні европейці, що саме, побравшись за руки, сьвяткують у танку та хорі свою европейську злуку?
Їде безвіз, будьте певні, вже надходить! Підвозять безвоза! Чуєм, безвозе, чуєм дьоготь твоїх коломази й каляниці! Тебе ще не видно, але мозолясті долоні так як мацають несквапливі твої колеса, порожній твій ящик і далекоглядну війю з ярмом.  

Невсипуща смерть

 Що-дня ніби гортаєш суверток чи сувій, намотаний на часову вісь: хтось давно помер, когось колись убито, а де-хто гине просто тепер. Ми не були досить історично уважні, ми не були досить історично пильні.
Але хоч який народ недріманний, невсипуща смерть іде назирці за мудрістю.

Згорнувшись до купи

 Таке кругом богомовчання, що знехотя згорнешся до купи й зробишся богословом.

Жалібна кривда

 У нас в Україні так воно було: сліпці по своєму жалібно сьпівають, а зрячі по своєму гірко плачуть. Але йде до того, що й глухі застогнуть, і німі заголосять. Хоч-би вухатих і язикатих не скривдити!

Берестейський мир

 Ніколи делеґація УНР не підписували в Бересті нічого брест-литовського. Українські заступники знали: у Бересті все берестейське, навіть мир міжнародній.

I love when it sounds Ukrainian

 I am the best. Але так simply the best, без зайвих претенсій.

Шляхетна рація

 Коли сьвяткуєш народини, то в очу стоїть одне питання: НА ВІЩО??? Але після чарки за батьків постає добра відповідь: щоб потішити маму з татом.

Сьпіваночка

 Хатня фисгармонія виконує туж саму мелодію, що й усесвітня дисгармонія.

За кровопиїв

 Усі кровопиї мають тактику їднаку: спершу труять кров, а далі ссуть. Кровопиї схожі ще й тим, що на тактичному, оперативному й ґльобально-стратегічному рівні чинять усе те саме.

Менські умовини

 Менське стало Мінськом 1939 року. На пам'ятку про підкорення. З поваги до сьвітового литвинства годилося-б казати по старому — "Мєнськ", хоч наша мова того ніби й не сприймає. Тоді й пакта наші, може, будуть не такі... мінські.

Андрусівський сьвіт

 По Андрусівськім мирі Андрусівський сьвіт настав. І досі не перестав. Нас ділять, нами наділяють. А ми, як та земля: мовчимо, лягаємо в межах.
Де те Андрусове? І далі під Москвою — бідні смоленці! 350 років мир і сьвіт. Скільки воєн перешуміло! Скільки затамувалося примирів! А в нас усе той самий Андрусівський мир. Скільки сьвітів перевернулося! А в нас усе той самий Андрусівський сьвіт.
Україна має собою ділитися, себе роздавати — сім хлібів та кілька рибок. А чи добре нас розжують, чи м'яко ковтнуть, чи гарно перетравлять? Чи на здоровля ми підем сьвітові Андрусівському?
Дарма, 350 років спожива — й шляк його не трафив із заходу, й грець не взяв зо сходу. Але й ми в Андрусівському кендюхові неспокійно лежимо — все повстати крадемося.
Нам на Андрусове доріженька пахне. Де раду радили, там раду дати слід. Уже по нашому.
А там і Менськ недалечко, а то ми все — Мінськ та Мінськ...

За блаженства

 Блаженні, що не видїли Москви, та й вірували Христові. Блаженні, кого гонять за правду, а не за Москву. Блаженні ви, коли вас безчестити муть, та гонити муть, та казати муть на вас усяке лихе слово не по правдї не заради Москви, а ради Його.

Перед вічністю

 Можна страждати, як Йов, а можна каратись, як Ирод. Ирод, подейкують, теж тяжко мучився. Перед вічністю.

Подоланість робить нас християнами

 Ернест Гемінґвей у своїм романі "Прощавай, зброє!" з приводу війни й миру між европейськими (християнськими) народами міркує так: "It is in defeat that we become Christians." (Християнами нас робить поразка). І додає, вияснюючи: "I don't mean technically Christian. I mean like Our Lord." (Маю на увазі не хвормальне християнство. Йдеться за наслідування Господа нашого.)
У сьвятковому сьвіті переможців, де одні (мало-хто) справді перемогли, а решта мусить удавати звитяжців, християнами людей робить одчуття й переживання поразки. Христос був подоланий, по людськи цілковито й остаточно. Ганебно. Й воскрес у поразці.
Ми, вкраїнці, виросли на поразках, ми виховані на поразках. Як-би Пірр почув за наші перемоги, він назавсігди перестав-би вагатися й пішов у клясику Цезарем, навіть не Ганнібалом.
Але як-що наші поразки не зроблять нас християнами-переможцями, то муки наші марні. Ти бачиш Бога там, де ти знеміг: сам чи з рідними й вірними, з громадою чи цілим народом своїм. Инакше гнів буде злобою, а церква — патріярхатом.
Є обожнення в правді, бо в правді Бог. Там праведність, спасенність, сьвятість і справедливість.

Ґросмайстрові записки

 Важко провадити сеанс рівночасної гри в шахи, коли всі твої суперники гуляють у "Чапаєва".

ПАСШ

 ПАСШ — це така держава, чули? Та певно, що чули: Північно-Американські Сполучені Штати. Як звучить солов'їно — ПАСШ! Але то ще не межа милозвучности. Ніяк не натішуся я, приміром, мовою литвинською! Провід Білорусії-Білоруси запевня, що вона нікому не треба, тая мова, тож ніхто до неї й не сікається. Бо нема! А як нема, то й дарма — говори, як хочеш, душе невидимий. Задзіночаныя Гаспадарствы Паўночнай Амэрыкі або, щоб коротше й трохи ближче до СССР, Злучаныя Штаты Амэрыкі (ЗША).
От що виходить, коли держава мови не чіпа! І нам колись злучалися держави: пригадуєте, — ЗУНР і УНР? То як воно називалося? Злука! Відтоді Вкраїна — злучена країна.
Отак колись ізлучилися й північно-американські держави.  Тепер можемо сміливо величати їх ПАЗД (Північно-Американські Злучені Держави). Їм однаково, а нам приємно. А як-же — Україна міняє сьвітову мапу — он як!

Товариство мертвих поетів

Як-же затишно жити
в товаристві мертвих поетів!
Особливо коли твій власний
час поетичний спершу
спинився, а потім пішов.
Геть! І ти залишаєшся
в товаристві мертвих поетів,
бо чи може бути добрячий
іще теплий, живий поет?
Бо ще живії поети,
мабуть, схожі на м'які грашки,
що ждуть тебе на тапчані,
ждуть поміж подушками,
ждуть, але не цікавлять.
Чи схожі вони на терня,
вкраїнське, колюче терня,
а в терня не хочеться лізти,
щоб не було дірочок.
І мертві поети не заздрять.
І мертвим поетам не заздрять.
Тихо в їх товаристві —
лиш сторінки шелестять.
Ніби то трус останній,
і стоять вони, як сторонні,
а пальці чужі, старанні,
й година нічна, сторання.
Й не писне тобі соловейко,
й калина тобі не хрусне,
бо вічна зима надворі,
тільки очі піт випіка.
Слава Богу, що все минуло.
Слава Богу, що всім минулось.
І сьміється шовковий шелест,
і зміяться шовкові пальці,
пучки, тих, хто не знав кайла.
А папір і на йому знаки —
тих, хто більше кайла не знатиме,
товариства мертвих поетів,
що не стали живими клясиками.

Надійне кіно

 Noir 40-х рр. таки не чорний, а чорно-білий. Є там сьвітло: всі вже померли, всі вже геніяльні, всі вже вічні.

Хто мовчить, той не перечить

 Мертвих мов ніхто не займає. Помовчимо?

Офіційно Жахливий

 Нас учили, що московського царя Йвана VI треба найменувати Грозним, навіть не Грізним, бо таке в його, бач, псевдо, воно, мовляв, не перекладається. Що-правда в ангелян він Ivan the Terrible, але там просто люде дуже вже полохливі.
Тим часом брати-литвини звуть царя таки по своєму: Маскоўскі, а ще Іван Тыран, та й просто Іван Жахлівы; одно слово, не панькаються.
Я-б і нам радив постерегтися того Йвана й визнати його офіційно Жахливим.

До стіни

 Ти стіна. Я гуляю з тобою в м'яча. Диви, як міцно луплю! Як спритно, з якою ґрацією ловлю відбитого м'яча. Яке маю гінке, а проте дуже тіло! А постава, а постать, а статура!
А ти стіна. Ти знало, що ти людина, а ти стіна. 

Гола смоківниця

 Загледівши смоківницю оддалеки, що не мала листя, приходимо й допевняємося, що таки не має. Не має ні плоду, ні квіту, ні листя — й не було зроду. А сама сьвідчить, що жива, бо ось, бачте, має стовбур, гілля й тернові колючки з переляку. А листя-ж де? Нема, бо я грішна. От вірте мені, людоньки, й не проклинайте. Їй-Бо, правда — щоб я всохла! Я від того овочу заслабну й умру. Але, хоч яка хора, знаю й каюся — й пишаюся знаттям і каяттям.
А весною вірно сверблю...

Симфонія для митника й фарисея

 Фарисей має звичку до статечности, доброзвичайности, він звик поводитися пристойно. І в тій звичці забув сумніватися. Митарева незвичайність безсумнівна, але в цій безсумнівності й ключ до вічного сумніву порядної людини: а чи порядний я? Це щоб ми не раювали в сьвятенництві й не сподівалися раю в розбишацтві. Митар і фарисей — в одній причті, в одному серці. Вони — симфонія.

Тутейші родом

 На відміну від Гоголя, Джозеф Конрад — український письменник. А шо? Москва на його не зазіхає! Польща зазіхає? Ну то поділимось. Гоголь теж був Яновський — та ба, добрим людям не дістався...

Безпешна пригода

Як-би я жив у Білорусі, то говорив-би тільки по литвинському. То далеко авантурніше, ніж жити в Україні й говорити лиш по вкраїнському. Але й набагато безпешніше, ніж мешкати на Москві й раптом прохопитися вкраїнським слівцем.

На причалі

 "Робота" — то москалізм. "Праця" — то полонізм. Треба перепочить і поміркувать, як далі по вкраїнському чинить.

Мовою за мову

Я пишу все за мову. І пишу все мовою. Це проєкт perpetuum mobile й водночас саможивний спосіб життя. То-б-то все природньо. Не природньо лиш одне: я пишу за нашу мову нашою-ж таки мовою, а не московською, як усі.

Дешеве письменство

 На Межигірській 21, у книгарні видавництва "Смолоскип" можна купити Винниченкові "Поклади золота" з непонівеченим правописом за 16 гривень. Хто такий Винниченко? О, це письменник не згірше Кокотюхи! Тільки що Кокотюшиного за шістнадцять гривень ви нічого не купите.

Рівень води

 Коли я тепер не даю старцям гривні, вони вже не кривдуються: знають, що нас зрівняла вода. Яка вода? А та, що напуває, миє, гріє й обертає турбіни, — комунальна вода. Та вода, що за неї ми платимо й не розрахуємося ніяк. Вода належить маловладцям, це-б-то олігархам. Води мало, а влади багато треба.

Ми вже й ноги відтоптали, ходивши до свата

 Геть не цікавить нас ані молдавське господарство, ані польське королівство, ані литовське князівство — все топчемося тільки коло Москви. Вже пів України отак витоптали.

Жаль на подоланих

 Жалько на всіх тих наших, кого змусили покаятися біси.

За вкраїнофільство

 Українофільство — то приязний потяг до вкраїнства. Як воно розвивається, знаємо з історичних сьвідчень. Спершу вкраїнофіл заговорює по вкраїнськи до найсердечніших однодумців, далі приємно дивує сім'ян, і нарешті відважується звернутися з рідним словом до геть незнайомих.
Звісно, то школа любови, а не війни. Але того, хто відбув цей вишкіл, вже не звоюєш.

Де грім гримів

 Маланюк висловив те як домисел, але тепер ми знаємо вже напевно: найважливіше з наших завданнів — пізнавати себе. Бо ми знаємо себе тільки з чужих уст і чужих мов, як-що взагалі цікавимось. А от коли розцікавимось, розбалакаємось, тоді, диви, й кохано заживемо.