Загледівши смоківницю оддалеки, що не мала листя, приходимо й допевняємося, що таки не має. Не має ні плоду, ні квіту, ні листя — й не було зроду. А сама сьвідчить, що жива, бо ось, бачте, має стовбур, гілля й тернові колючки з переляку. А листя-ж де? Нема, бо я грішна. От вірте мені, людоньки, й не проклинайте. Їй-Бо, правда — щоб я всохла! Я від того овочу заслабну й умру. Але, хоч яка хора, знаю й каюся — й пишаюся знаттям і каяттям.
А весною вірно сверблю...
А весною вірно сверблю...
Немає коментарів:
Дописати коментар