Коли впираєшся носом у черево велета-людожера, почуваєшся мізерним і нікчемним, залежалим та негодящим, нездійсненим і нездійсненним. Нехай великолюд той і безгрішний: він такий уродився, що йому з пащі стирчить огризок харчового ланцюжка. Йому тільки людятина й стравна, й поживна. Чим тут себе порадити? Чимдуж геть із нетрі — до грішних тих, що козацької кости не жвакували.
Немає коментарів:
Дописати коментар