Норма

Подвижники нашої мови — а вона без них не стоїть — часто-густо боронили норму, тої норми ради поступаючись живою "зайвиною", життєдайним запасом нашим. Коли-ж настало таке, що завалення чинної норми єсть запорука дальшого протягу мови української. До того, усталена бридня завсіди, й тепер, як ніколи перед тим, притьмом унормовується.

Рільниче

Слід неодмінно пам'ятати, що культурна рослина завсіди слабша від пирію. Бо культурна рослина не живе без культури-ґрунту, без добору, підгортання, підливання, підживлення. А пирієві нічого не треба. Його потреба від'ємна: щоб не було культурної рослини. І там уже ти його з своєї землі не витягнеш. До того, має природній взір.

Нам на босу голову

В українськім нашім краї босих не було. І не могло буть. Бо було шевців-чоботарів — усіх узували. Це відомо звідтіля, що шевченків, нащадків їхніх, маєм доволі. Наш Тарас — це вже раз, а за ним — ціла гурма. Багато хто з їх шевченковою мовою й не гомонить. Але й не мовчать.

Наш оберіг

Шевченко, безперечно, не останній наш поет. Проте, як сказали-б літуни, — крайній. І крайній він кругом, і дух його краєм Краю нашого носиться. І тому краю Краєві нашому поки нема.

Наче вирок

"Україна волею й неволею з нерухомости вийшла", — каже нам Куліш. А ми читаємо й далі оте грізне: "нерухомість України".  І чого це наявність українського майна нерухомого, отих нерухомих добр і статків, мусить конче прирікати нас на неповорушність, недвижність і недвижимість?

Поверніт' мені той дріт!

За німців ходила моя бабуся з Київа на село міняти дрібний крам на харчі. Якось, очевидно, не дуже й намінявши, звернулася до останніх господарів:
— А чого-б вам іще принести?
— Принесіт' нам дроту, було-б од вас відгородитися!, — знайшлися на слово шпаркі земляки.
Знаючи бабусину сумлінність, не маю сумніву, що дроту вона таки принесла.
А тепер розирнися довкола, любий чительнику! Ну, чистісінький тобі хлів! Не всім-би перелазити через той перелаз! Село й люди. Дроту треба, дроту принесіть!

Письмено

Ой, скільки-ж тепера людей татуйованих! Засурмить янголова сурма, повилізаємо всі на Страшний суд. І все, що на нас виголчено, має прочитати пильний Суддя. Одна цілком семйова на взір панночка так і викарбувала мережчатим узором на внутрішній стороні передрам'я: Only God can judge me. Людям-же — зась, що кому до того!
Писанкарство й по хінському, й латиною, й, звісно, "ангельською" мовою, се-б-то посланецькою. А по наськи без слів!
Для сувоїв Протоколу! Суцільні сині nota bene!

Ще невмерле

У Березані на риночку почув слівце "смоктушки" на льодяники. Пригадалось, як ми, київські діти, й "смоктачками" їх звали. Наша дума, наша й пісня!

Затятість

Я ніколи не поступався перед суржиком, завсіди, як знав, говорив, по свойому. Й ніколи це так званих простих людей не відлякувало. Ясно-ж: біс — своєї, а піп — своєї.

Що поживне?

Мові треба дати, щоб була як мушля, тоді й невідтрутна чужинка-порошинка перлинкою побуде. Явдошка, татова няня, мені розповідала, як один із моїх родичів приводив до батька-матері дівку на оглядини. Це була трагічна історія: сама гарна й чесна, та дівчина, здавалось, пойняла собі гарного жениха. На самих оглядинах їй ніхто на карб нічого не поклав, але виходила заплакана: "Я їм не понаравила!"
Отак чуже дрюковане слово щиро пригорнулося до серця дівочого. А ми готові вже тепер і брили ковтати, не лизнувши. Хоч що до себе приймаємо, до всього признаємось.

З ями

Знов у нашій частині будинку несправна здійма, знову доводиться підніматися сходами, мимохіть умільйонне завважуючи безграмотну нецензурщину чийогось безталанного дитинства.
Яка метафора стямлення: вп'ять треба дертися тими щаблями, що, здавалося, давно вже проминув, і читати написи колишніх дурощів на старих незатертих стінах. Знов за рибу гроші?! А вже-ж давав і давав...
Отак поплазуєш, і може десь трохи злетиш...

Відміна

 Тільки той може змінити ближнього свого, хто від його відмінний єсть.

Гучання

Молитва звучить безперестанку, поки сьвіту. Німого в лісі в нас нема нічого: камінь те відбиває, тим просто бренить сопілка, надсадно кличе тим сурма.
Хто як може — дзюрчім!

Перегони

 За нами женеться чаша вічности. Хто не п'є її, вічно тікає.

Добуток

Добре вийшовши на пенсію, покійна татова няня Докія Маначина, почала приказувати: "вже якось я добуду". Прожила 89 років, хай царствує, і перед смертю казала: якби-ж то знаття, що до таких літ доживеться, не так-би вік виміряла.

Але дуже вже (теж її вираз) в пам'ятку мені те добуття. Не так усе просто. Як добути, щоб не схибити? Кортить-же мене спастися...

Антропологія

Людина — не монада. Вона живе в складі.

Самособоюнаповнювання

Людина трискладова. Плоть — це підмурівок. Душа — то хата. А дух — то й стеля з ходом на горище, й дах, і невідоме незглибиме небо над обійстям. Тут і плин, і перебіг, і лет — усе тягнеться від споду до верху.
Жити для себе — це поставити волю, серце й розум на сторожі коло хідника на гору, заштабувати й не пускати.
Тоді плоть буде як гноїще, душа — як бранка, а дух — як бурлака.

Надія безнадійна

Вже багато років тому на жалобнім обіді довелося мені почути від сестри небіжчиці, теж у літах уже жінки: "Ох, тяжкеє це життя! Сподіваюся, що там уже нічого не буде". То в відповідь на звичайні тут первісні приказки про те, як "лежатиметься їй там". Сказано було просто, обонятно й остаточно.
Випадає, що так важко й камінно топчемо ми ряст, що сама тінь потойбічної віддяки мариться облудною й несправедливою. Мовляв, так неправо ми жили, бо обтяжені не по правді, не дано иньшого, й тільки безпросьвітний пропад нас розсудить.
Не дай Боже так смертувати! 

У ланцюгах

Чоловік, що сьвідомо вкоротив собі роду, несьвідомо для себе й потаємно для загалу робиться постаттю історичною. А як-же тоді бути з несамохітнім, ба навіть небажаним для монади батьківством, батьківством, що таки здіялося? Гадаю, тут маємо доказ того, що наші пращури й далі, хіть або й нехіть, волею чи сваволею беруть участь у творенні чи знетворенні свого роду.

Це таке

Сердимося на своїх за те, що вони свої. Нема де гріха потаїти.

Безодмовне питання

Теперішня "державна" — це передмова чи післямова вкраїнської, вкраїнської як рідної?

Тяжка недоля жінки-трудівниці

 Тепер сині панчохи мусять конче бути з продертими "очима", а крізь ті "очі" мають доконче прозирати мапи накраплених тіл.

Як одбути "интерв'ю"

Мудрація цієї балачки вся сходить на те, що треба знати слушні відповіді на неслушні запитання.

Згода братня та любов

Завсігди житимуть у добрій злагоді двоє, що з них один правди не любить, а другий — не знає.

Тріяда

Дурника клеїти — то наша справа, Лазаря сьпівати — наша вистава, програвати — наша забава.

За Суд

"Судіте, щоб вас не суджено", — так ми хочемо? Де-ж пак!

Невмируще лицарство

Значних та славетних ниці людці повсякчас із могили викликають на скорий, неправий свій суд. І що-разу вмерлі лицарі сьміло бороняться й перемагають.

Це ще хтозна...

Де-яких усних перекладачів називають по медичному "оральними". Може з погляду медицини то й слушно...

Як-же воно звучиться?

Пригадую з діточих моїх років. Сказав мені був старший товариш невинних ігор моїх Вітько Гаврилюк: "У тебе українська мова якось не так звучиться!" Я був із Київа, Вітько — родом із села, діялося це в містечкові, Славута називається.
Отакі тоді Вітьки були, не всі ще Вітями поробилися! Отаке вони вухо мали!
Заради них усеньке життє й пнуся зо шкури. Щоб таки звучилася!

Жариво

Отже-ж, відцуралися люде свого, але й далі судять і зважують його — то черв їхній не вмирає. Відкинулися ніби, а сваволя знов і знов кидає їх на криваві скелі зневаги й блюзнірств — то вогонь їхній не вгасає.

Dura lex

Залопотіла преса: "прийняли закона про мову". Якби-ж то прийняли його з дороги, а то-ж ухвалили!
От тобі й мова!

Патронімія

 Князівські оті ймення по батькові — то не наше. Ми тут більше до селян пригорнулися. Тому старші люде й тепер не вимовлять "Миколайович", а шанобливо-бюрократично — "Нікалаєвічь".

Ну, а Миколаїв — то місто, це-ж усі знають. А колись було замісто Миколайовича.

Хто знає Сосницю, ануте, озовіться!

І хто знає палеодіялектологію, вибачте на цім слові, теж озовіться! Бували там? Зачаровану Десну бачили? А "Зачаровану Десну" чули?
Аж ніяк! Тепер там звучиться щось свистляве, отже, заховується від московського впливання гноблена посестра наша, мова литвинська!
Але-ж десь тут і хутір В'юнище, де народився ніхто иньший, як клясик наш Олександр Петрович!
Був-би він Олександер Петрів, як мій дід, але наша незалежність трохи недолежала, а самостійність де-що недостояла...
Ну, то таке... А що-ж та мова запахуща? Невже сам видумав?!
Мало ми знаємо своїх геніїв...

Ще один довід

 Чую в телевізії за "российского бизнесмена Долю". Їй-же Богу, от доля судилася! На рідному ґрунті з його був-би сумовитий бандурист, сьпівець нашої долі пропащої, а там що? Тільки бізнесменом... Ні, синку, безперечно, не помогли тобі твої "ляхи"...

А наша дівчина Моторна? Жвава, промітна в Україні, на чужині полита й вмащена буде вона оливою й мастилом.
От уже й славні Ковалі наші геть усі на перший склад припадають, на захід сонця киваючи! Нема ніде, як удома!

Мистецтвознавчо

Малярка назвала доню Роберта. Очі образотворчі, а вуха замкнені для музики слів.
Гадаю, з Роберти буде поетка.

Наше живоття

Чим душа живиться, тим вона й живе. Чим вона живе, того вона й уживає.

Кулішів зільник, гербарій...

Щедро присмачую собі життя, читаючи Сьвяте Письмо саме в Кулішевому, з гуртовою запомогою, перекладі. Це травник-гербарій, ентомологарій, збірка з нечутними рослинами й майже нечутними комахами наших слів. Між зажовклими сторінками з сухим шелестом розкриваються квітки, що колись усюди цьвіли на нашій землі; розчахнувши барвисті крильцята, злинають залежані метелики й бабки, що їм вкраїнські ботаніки й ентомологи вже й назви не знайдуть, хіба латиною...
Але усний перекладник не має права просто для штуки кохатися в тих застиглих сторінках. Для нього з того цьвітіння й пурхання зринає робочих бджіл гудючий рій. Він ховається під личиною "невідомого брата", що колись, що-правда, в множині ввижався Лесі, Лесі Українці.
Кожне слово обдмухуєш, цілуєш і питаєш як-найзвичайніше: станеш ти кращим мечем на катів?

Народнії вуста не занімілі...

— Я щось причастилася до мороженого! — чую з вуличних уст.
Із превеликим захватом вдихаю кожне тут слово як питоме, власне вкрїнське.
Перше думаю: який жаль, що Сьвяте Причастя лишилося в тої літньої вже мовиці десь у півсні  дитинства, й причащається вона не живого Тіла, а де-чого мороженого.
Друге думаю: яка спека, от і панія вкинулася до харчу крижаного, мороженого!
Третє думаю: це вона образно, а на увазі має згубний для неї вплив чужої мови в столичному оточенні.
І так як чую застережливе: бре-е-ехня!!!
Нам-же всім зрозуміло, що сказонулося воно в значінні умовно-переносному! Просто наша героїня оглухла від стрілянини в ненашому слові "пристрастилась". А "морозиво" чи "льоди" вже просто на язик не навертається: то занадто літературно, то занадто живо...
Думаю, думаю, думаю знов.
Гадаю, що наша мова вже й сама існує в умовно-переносному розумінні й трибі.
Хоча, стривайте, жевріє надія! "Мороженим" морозиво називала ще Леся Українка. В Кримського з Єфремовим це слово позначене тільки "реже". Чуєте: не "ріже", а "рідше". В Іваницького з Шумлянським "морожене" навіть на першому місці. Тож не буду й я пуристий: піду наїмся й собі мороженого.