Надія безнадійна

Вже багато років тому на жалобнім обіді довелося мені почути від сестри небіжчиці, теж у літах уже жінки: "Ох, тяжкеє це життя! Сподіваюся, що там уже нічого не буде". То в відповідь на звичайні тут первісні приказки про те, як "лежатиметься їй там". Сказано було просто, обонятно й остаточно.
Випадає, що так важко й камінно топчемо ми ряст, що сама тінь потойбічної віддяки мариться облудною й несправедливою. Мовляв, так неправо ми жили, бо обтяжені не по правді, не дано иньшого, й тільки безпросьвітний пропад нас розсудить.
Не дай Боже так смертувати!