Землякам моїм

Українці! Як-же тяжко вас любить!
Однак любитиму!
Любити-му, бо любити м(ай)у!
Любити-му, бо любити му-шу!

За перевід і перекладництво

Почасту запитують мене на перекладах:
— Ви переводите?
Кажу:
— Майже ніколи: намагаюся не переводити, лиш перекладаю. Ремество моє — перекладницьке.

За жінку

Перша згадка за жінку. Це важливо! Але ми знаємо її (згадку) тільки в перекладах. У Куліша:
"Мусить вона зватись людина; бо її взято з чоловіка." (Буття 2:23) Геніяльно! І загадково: не теж людина, а людина! Першою людиною назвалася жінка, але до чого тут чоловік?
Поспитаємо иньших перекладачів. Хоменко:
"Вона зватиметься жінкою, бо її взято від чоловіка."
Не надто відмінно в Турконяка:
"Вона буде називатися жінкою, адже зі свого чоловіка була взята." Майже те саме, лиш мова недбаліша. (Знов непотрібний инструменталь: "зватись людина" проти "зватиметься жінкою" й аж "буде називатися жінкою"; ще й непотрібне "була" при "взята": "взята" — то вже дієприкметник минулого часу, що в нашій мові не потребує аналітичної доважки "була". Та все-ж лишається питання: чого вона називається жінка? Бо...

Ну, годі вже! Треба звернутися до якоїсь чужої мови. Яку ми знаємо чужу мову? Ангелянську, слава Богу, знають усі. King James Bible:
"... she shall be сalled Wo-Man, because she was taken out of Man."
І тепер ясно, чому в Огієнка:
"Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка." Ще й примітка, що "чоловікова", "чоловічиця" — то жінка.
До речи, то слова Адамові, пряма мова за його чоловічицю. І, звісно, чоловіки те перекладали. Мені, як чоловікові й перекладареві, найбільше подобається наше найперше:
"Мусить вона зватись людина..."
 

Єдина причина всіх драм

Усі хочуть жити в Київі.

За зірки

Мало хто замислюється над тим, що зірка — це образ цілковитої тиші й "самособоюнаповнювання", словом Стусовим.
Німі, недосяжні, чорно-білі, вони зазоріли на чистих сувоях німого кіна.
Кожна зірка мріє статися білим карликом і так блимати невідхильно. Але, поки не зробишся чорною дірою, ти ще не зірка.
Треба, щоб долітали кавалки гною, болотяні грудки й усе, що ріже, коле, патрає й скубе.
І як маґнетом притягати оте все. І як усесьвітня помийниця поглинати оте все.

Неймовірна правда про зірок

Зірки бувають і геть без хисту.
Такі виблискують крицево та погримають риштунково.

За бабу Горпину

Буремні 90-і. Веселинівка, Баришівського повіту.
Баба Горпина, ходити вже не може, сидить на осонні:
— Це все пороблено, щоб ми всі повмірали.
— Та Ви що, бабо, як ми всі повмираєм, ким-же провадити?

— А тоді других людей привезуть!

Знай і люби своє місце

Написав-би романа, як ото Валер'ян Підмогильний, і назвав-би його "Місце".
Пісня про Київ. 

За велике село

Київ — велике село. Бачимо це з того, що наше село має лиш один майдан. І, звісно, на майдані, коло церкви революція іде.
Решта — то площі, штука суто геометрична. Бився, боровся Антоненко-Давидович за "майдани", а таки нічого не домігся. А тим часом замкнулися й живі народні вуста, що до них він так любив дослухатися.
А як розтуляться, то вже интеліґентній людині слухати — гріх.
Як ми говоримо? Як-же ми говоримо!

За "Яюкраїну"

Предмет у школі, називається пишно — "Я і Україна". Те, що за правилом милозвучности має бути сполучник "й", не добачить хіба сліпий. Але тоді, як змовкне протяжне, суцільне, безперепинне "а-і-у-у-у...", зникне плин, щезне простір для того розперезаного, стовітрильного "Я", що застує маляті цілу Вкраїну.

За словники

"Словникові холодини" — пхе! "Словникові холодини" — овва! "Словникові холодини" — але-але!
Словникові холодини може були такі, коли на поверхні нуртувало гаряче життя: весело вовтузилося водяне птаство, борсувалися бадьорі пливці, тріпотіли вітриллям і штовхалися опачинами судна.
Тепер не теє... В глибинах доброго словника джореляться теплі цілющі потоки, там можна лягти на дно серед незліченних скарбів давно затопленої козацької фльоти, поманіжитися серед шляхетних кістяків із щирим золотом у жмені...
Добро не спливає... А коли сам виринаєш, то почуваєшся красномовно німим Летючим Голяндцем, сиреною, що ляка моряків чарами незбагненного красного слова, леґендарним Морським Змієм, що пожирає носіїв шкільної української мови...
Мальстрьом щирої вкраїнської! Пливу наввиринки з перлинкою в руці... 

За що йшлося

Ходіння по муках: проходимо — не минаючи, проходимо — не відбуваючи, проходимо — не переходячи...
Від чужих зубів воно відскакувало, на наших зубах рипить...

За героїв

Український герой не може бути Героєм України — то правда непереборна, бо проти цього повстає сама суть мови.
Героя України присвоюють, він навіть не може обернутися на героя Вкраїни, бо незбудний для сурми милозвучної, не належить собі, бо є присвійний.
Вкраїнського героя кличе сурма власної волі — бо це з власного рвійного почину він дійовим робом вчиняє волю Господню: що-до себе самого й свого народу, спогляданого Богом ув історії. Він засвоює собі лиш те, що йому належить.
А належить йому — трагедія. Це-б-то в земному вимірі подій.
Герой Укрїни має Вкраїну собі додатком, прикладкою, а геройство героя вкраїнського самого героя означує й уприкмечує.
Тому, як даватимуть мені "Героя України", — не привласню собі того! Не моє!
Слава героям!

За боротьбу

Говори по свойому з батьком-матір'ю, з братом-сестрою (як-що їх маєш, бо ми ощадливі на нащадків), дружиною й дитиною. Оце й буде твоя вкраїнська повстанська армія.
З ними спізнаєш усі злигодні лісової війни.
Хто переможе хатнє й свійське — здолає себе й цілий сьвіт!

За "населення"

Не люд, не люде й не людність навіть. Тим паче, не народ і не нарід. Щоб урізати хлібину, довелося позичати канцелярського ножа по сусідах.
"Населення" — слово, з демографічного погляду, глибоко контрацептивне. Ми самі вже нічого не залюднюємо. Ми самі — як насельники манастиря.
На жаль, без Бога манастиря.

За публічність

Публічні люде мають гаразд тямити, що вони поділяються на публічних жінок і публічних чоловіків. І ще хтозна, що гірше.
У публічному обширові немає громадських діячів, людей значних чи, крий Боже, славетних.
Є лиш клієнти публічного дому — нашого спільного публічного дому.

За душу

Чим душа живиться, тим вона й живе. Що душа жує, тим і жиє...
А жує вона жмакане ганчір'я й жоване вже клоччя...
Треба ненатло напихатися вкраїнською всячиною.

Кінець сьвіту

Кінець сьвіту, найкоротший звіт:
"Зареготавсь, розігнався — і в дуб головою!"
Жаххх!

Кінець україномовства

Говорили, балакали — сіли та й заплакали.
Пролилися щирою сльозою.
Без слів... Щоб не паскудити чистої години.

Наша місія

Сьвіточем бути не можу. Каганцюю.

За Вкраїну

Україна — це мені духоносний собор.
Тут молюся, тут сповідаюся, каюся й причащаюсь.
Тут і кінця сьвіту дожидаю.

За ріжницю

У Київі на риночку підпирає ятку півдоросле дівча.
Із крамниці з садовиною виходить матуся:
— Пєрсіки?
— Мені без разниці!
Нема вже ріжниці, хоч ти ріж, усе одно: од гілля одірвалося, гай-гай полетіло, на голівку сіло!

За самотність

Іста формула самотности: ходи Київом, до всіх по нашому звертаючись, як глухий серед глухих, чуй у відповідь ваговите московське слово, перепитуй неймовірно:
— Ви с Маскви? Із Данбаса?
Це тобі не словникові холодини. Це холоднеча поту крівавого.

До одного шевченкового слова

"Московщеня". Живе оце слівце заховалося десь під піччю теплої церкви нашої словникової.
На старість москвомовному вкраїнцеві буде як знахідка.

За продуктивних мовців

Як продуктивний мовець чую дві речі: власний крик — крик крикуна в пустелі — й далеке погримання нашої маршової оркестри, де походом переходжали вої вкраїнства.
Вони у вічність відійшли...

За спадок

Живемо добою запеклої змажки матернього з матірним, материзни — з матерщиною.

За суржик

Каламутне його джерело — десь у болоті, де затоптано материнську нашу мову. А плин — винесе напрямки в Москворіччя.

За Шевченка

Шевченко — то наше все. То наше — над усе. Він зачарував нас ув історії, як Касандра Трою. Ми гуляєм, бенькетуєм в неділю і в будень (і в твердий піст); за край сьвіта заглядаєм, чи нема країни;  один у другого питаєм, на що нас мати привела; перекидаємось і ягнятком, і хижим вовчком-товчком, копирсаємо шкереберть...
І хоч-би як ми гопки скакали... карались, мучились і, звісно, не каялись — на все те знайдеться шевченків заповітний рядок, усе це вже закарбовано в його заклятті.
Невже цей укляклий метелик отак і промине нестямну вічність, ні разу крильчатами не стріпнувши? Невже — добра не жди, не жди сподіваної волі?!

За моду

Вишиванка — сьвяткове вбрання вкраїнцеве, иньшого не буде. Вже загубилися шаравари, підперіз, свитка з шапкою, де, до речи, міцно зашита була вкраїнська правда; загубилася, правду кажучи, й шабля, але все те й далі існує в ідеальнім сьвіті.
Тому на сьвято вбираємось у вишиванку. Решта — прикладається.

За Київ

Як тебе не любити, Київе мій?
Києве москворобний і москводійний!
Києве москводумний і москволамний!
Києве москвомовний і москволовний!
Києве москвобійний і москвомрійний!
Києве москворівний і москворізний!
Києве москвослівний і москвославний!
Як тебе не любити, Київе мій?

За мову

Калічити вкраїнську мову — це як матір бити. Гріх!