Як контекст контекстові

 Мало що мене так кортить, як одовісти контекстовій реклямі на її приступи й підступи, й завести колот чи хоч просто, интелиґентно плюнути межи очі: та не можу я, дурна, купити всіх твоїх рукавичок, хоч вони й іздешевіла пара; не влізу я в твої гладенькі вороні шкуратянки, не стопчу твоїх білих пухнастих капців на арктичну київську зиму! Одна розрада: реклямодавець платить працюкам за тую славу, а я йому до кешені нічогісінько не несу. Безгучна приголомшлива відповідь — як контекст контекстові.

Кістякове

 Смерть традиційно показують кістяком. Але вона не має й кістяного. Бо кістки — то людське, а все людське відніметься. А потім повернеться — знов від кісток, додаванням: "Ви, кістяки сухі, вислухайте слово Господнє!"

Не гидь

 Людина страждає й із того вміє видобути красу. А про віщо показувати те, на що буде вічність у пеклі надивитися? Навіть пекельні картини в християнській церкві, оті що бачиш уже на виході, показували не гадь, а естетичне прочуття й заперечення.

Краса потворности

 Хоч як полюбляю живопис симболічний, а далі — сюрреалістичний, а таки мушу визнати, що краса потворности мені не мила, а тому й не приступна. Тямлю тільки, що в багатьох митців симболічна шухляда напхом напхана всяким недобрим. Із сюрреалистого-ж, як із сьвятого, не візьмеш нічого: там мрії-сни, а хто над ними владен?

А таки мені ліпше з красою повторности, ніж тої вже потворности.

Добрий підперіз

 Треба нам успособитися до того, щоб якось так позасовувати під очкур наші вишиванки чи хоч поверх підперезатись як тії вже гуцули, чи що. А то ми все ніби щойно з печі злізли, з просонку показуючи, що:

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».

То-б-то лежали оце тільки, а це вже на діл поскакали — й ізразу в традиційному сьвятчаному строї. А ви як собі думали! Не спали вони, а причаїлися були. Як та кустодія. Т'але після затишної засідки годиться якось обсмикатися: “Справедливість буде в його поясом чересел, а правда — підперезом ребер його”.

Так, що ну

 От маєш супереку: що попереду — царство тіней чи влада небуття? А я кажу: сподіваймося на спасіннячко. Бо тіней кругом — ціле царствечко, й не протовпишся. Й владка небуття дуже вже відчутна по цілому краї. А що вже в сьвіті! Молюся, щоб мій особистий, приватній кінець привів мене хоч до одвірку спасіння. А я же вчеплюся так, що ну!

На що воно?

 Кругом саме "длякання": нема шахви на книжки, нема на полиці книжок до читання, нема й про кого ті книжки викладати.

Потерпілі й зацілілі

 Запекло точиться борня за ніби невироблену вкраїнську термінологію, й ось у якому настрої: є усні переклади, а ті, що пишуться, як назвати? Ну, "письменные"? Ага, катай "письмові"! Ще й підручника, диви, напиши. Тут виявляється, що по старих словниках були понаписували аж дві слові "писаний" і "листовний". Ні, це не годиться, не той дух, не калькувальний! У крайньому разі, як притиснуть за московлення, щось вигадає наша творча интелиґенція. Та вже-ж не колишнє, а новочасне.

От у краї нашім кругом біда, багацько люду потерпіло. Потерпіло таки, а не "пострадало-постраждало". "Пострадавшого", колись доводили, через теє треба віддавати як "потерпілого", ще й "потерпільця". Тю, а "потерпевшего"? Хм, то залежно від чого. Як од когось, то буде "скривджений", як од чогось — вшкоджений. Ясно?

Де-ж пак! На тій самій конхверенції, присьвяченій оцій темі, почуєте за "постраждалого", "вцілілого" (хоч у нас "уцѣлѣть" — то "заціліти") й навіть дієприкметникового "пережившого" (бо survivor). Аби не "потерпілець". Хоч survivor — таки іменник чи речівник.

До схову

 Вся писана (й читана) вкраїнська культура творена кирилицею. Проте тим, кому забаглося латиниці, я не став-би заваджати: принаймні частину нашого руйнівничого активізму вдалося-б зізолювати в резервації.

До лиця ІІ

 Дядько перестав закрашувати сивину рудизною й ізнов ізробився схожий на дядька: сиве пасує до бляклих очей і пругів, що розповідають пристойну неправду про статечно прожитий вік.

Chewing the fat

 Я на тому перекладі, здається, справді всі зуби ззів. Але, крім слинки, нічого не ковтнув.

Куди політела курка

 Хитрий чоловік намісць забутої чи незнаної мудрости візьме та й сказоне тобі якусь дурницю. Знає, лукавий, що ми, вкраїнці, найбільше полюбляєму мудрувати над усякими недоречностями. Дмитер хитер: ззів курку та й сказав — сама полетіла. Ще й покаже, куди. З вірою покаже, хоч і без глузду.

Пізніми влягами

 Тої ночи мені знов наснилося щось надзвичайно мудре. Пригадав собі принагідно ще не записане денне, буденне, й поклав усе гарненько занотувати вранці. Т'але на ранок нічні мудрощі безслідно випарувалися на денному сонці. Хоч сонця, власне, самого й не було — мжиця, дощі, щось там сліпло, а не сліпило.

Либонь є мудрість, що ходить тільки впоночі й лиш сонна. Розумна, аж страшно, та дуже нетямка. Не хоче нічого пам'ятати, щоб було що вигадати й наступної ночі.

Не надихали

 Нема надхнення там, де ледве зводять дух.

Зірчаста галактика

 Сьвіт українського перекладництва — то зірчата галактика, чумацький шлях прямісінько до слави, тільки так поволеньки. В своїй галактиці всі перекладчики — зіркові. Що-правда де-які з-поміж зірок сяють геть невидимо — т'але-ж сіяють! Розпитайте кожну зірочку окремо, й вона вам соромляже повідає свою казку. Чи байку, чи причту, чи хоч анекдоту. Одно слово, щось розкаже, бо все-ж вона не мовчить. Що-до решти зірці мало що відомо на певність: сьвітло доходить надто довго й, унаслідок того, доходить не до всіх. А то й ні до кого.

Не всіх можна розгледіти на просте око, не всіх — навіть і на око непросте. Багато кому з блищаків доводиться скупчуватися в молошні туманності, щоб гуртом переконливіше присьвітити. Та лічозори мусять знати кожне на ім'я.

Сам я, здається, зблизкую вряди-годи: як комусь треба залюлювати.

Після трилеми

 Від відомої трилеми "битися-бігти-завмерти" нам лишилася тільки дилима "тікати-боротися". Завмерти нам уже ніхто не дасть — хіба вмерти. Втеклі зробили свій вибір і він у кожному разі остаточний. А борня все таїть у собі спокусу герсонути.

Мудрість віку сього

 Зачин ХХ ст. позначився пануванням модніх теорій, що бралися пояснити всі злигодні людства виродом і пророчили йому перевід. Почин століття ХХІ гордо та пишно проголошував відродини й поступ. Скінчивши першу чверть цього віку й отримавши задовільну таблю, ми схиляємося перед поступом, але нишком силкуємося підглянути, що там було в тих занепадницьких теорійках.

Присьвітитель

 Слухаю коротесеньких лекцій з литвинської мови, мло вже потрібних, але дуже цікавих мені, що їх пропонує охочій увазі шановний пан Вінцук Вячорка й, звісно, бере мене жаль. Одно, що його самотній голос — надсадний крикунів крик у німій пустелі. Литвинська мова, сказати-б, часує й конає, бідна, в ніжних обіймах дбалого, тямущого свого мовознавця й мови знавця. А друге, що з мене міг-би, т'але не вийшов український Вячорка. Як і він, я з малечку призбирую старі словнички й книжечки, студіюю їх. Однак із його просьвітитель, а з мене — присьвітитель.

Палю, та не курю

 Платна лікарка, хоч сама немолода, по новому питається в мене своєю вкраїнською, чи я "не палю". Палю, кажу, грішний, потрошку всяке сьміття садове, хоч воно й не вільно. Зате не курю й не курив ніколи. Воно, знов кажу, досадно стає, як цілий вік живеш здоровісіньким життям, а всі перепитують, чи не куриш, чи не п'єш і про всяке таке иньше гріховне. А хіба не видно? Хіба на козаку немає знаку? Либонь нема, на виду нічого не написано. Ні, написано, т'але не читайте: брехня то все.

Аніже

 Люблю довго думати й коротко писати. Бо думати є про що, а писати — аніже. Чудовий тут ангелянський вислів, такий зворушливо-хатній: nothing to write home about. А тепер увесь сьвіт як одна безладна, деркотлива хата — troubled family.

Давно не бачили

 Де-далі, то все більше нагадую собі Доріяніву Ґреєву парсуну, що її ніхто не завдав собі праці нідійно запхати на гору. Днями навіть платна лікарка аж сахнулися. А де-ж сам юний гарнюк Доріян, щоб приймати та вітати? Давно ніде не бачили.

Принагідно

 Не що давно на семінарі  старий психолог сказав мені приватньо: "Ви вже можете дозволити собі на те, щоб бути дивним. Я й сам так гадаю. Бо як відзначив іще наш Охріменко, "в темряві прозові міщанські обставини виростають у казкові розкоші." А темряви кругом аж над міру. Вона покриває не то червоні молодечі гріхи, ба й бліде старече завмирання й полотніння.

Чорна білизна

 Всі рушнички в бруд положили. Й носиться кругом чорна білизна.

Комплекс меншовартости

 Комплекс меншовартости з дитячим майданчиком, перукарнею, спортовою залею, крамницею й навіть лазнею. Меншої вартости ніде не напитаєте.

Гармонія

 Усе дешеве на мені. Й у мені. Хоч бери й зразу грай на гармонію.

Мислений струмент

 Приємно й зручно думати тільки лівою півкулею. А праву вигідно тримати вільною про всякий мислений струмент.

Дурне питання

 "Мовознавець? А якої-ж то мови, пробачте?" — дурне питання, еге-ж? Але в нас воно що-разу постає. Знаємо тільки, що не вкраїнської.

Відсьвічування

 Задивився я оце на ахвішку, як теля на нові ворота: "Міжнародна наукова конференція «Лексика східного походження в українській мові. Теоретичні й прикладні аспекти відображення власних і загальних назв»." Намагаюся взяти очима й збагнути тут хоч загальну, хоч власну назву. А ну-ж, шукай за головним словом, тлумачу! Виходить, це "відображення". Чи є таке слово в поправній українській, а не вченій лінґвістичній мові тих, хто вже міцно заплющив очі й ізразу забув мову мовсковської науки? Чи не відсьвічування мається на увазі? Ні, бо в нашій системі не вийдеш ув академіки, не втямивши перше, що "не можна відсьвічувати". Ну, то тоді віддання? Не передаваймо поки значінь, бо й їх у нас, біда, віддають. Але то все кожен дурень може легко підглянути в сходознавця Кримського, се-б-то в словнику під його редакцією. То вже, слава Богу, не подоба садовити дурницю на рівень високої академічної дискусії, що, вірмо, на тій конхверенції конче запанує й без нас, темних. Малося сказати, що річ у тім, як у нашій мові чужі назви віддавати. Далі не лізьмо, як радить енцикльопедія, з свинячим писком та в пшенишне тісто.

Геть безглузда еволюція

 "От дурна, ти, еволюціє, геть дурна!", — кляне перекладчик Пилип Живопих, викладаючи словами глухий мур. "От чого ти тут, коло мене, не спинишся?! Ну, не буде вже ліпше — повір, нерозумнице! Отут маєш собі кілок і вінець творіння. Ні, полізеш після мене далі, знаю тебе, зрадливу! І будеш тоді не еволюція, а инволюція й деволюція." Оцих двох останніх слів Пилип, то правда, що не зна. По щирості беручи, для глухого муру вони непотрібні. Т'але то вже ми від себе прикинули — для літературної краси. Бо він ту еволюцію неподобними словами лає.

Зорянка

 Зорянка — то, суттю своєю, суто дитяча недуга. Т'але тепер недугують на неї здебільша дорослі люде. Либонь це тому, що вже кілька поколінь батьків одверто нехтують лікарські поради своєчасно зробити дитині щеплення від тяжкої хороби. Мало віри тепер тій вакцинації. З другого боку, вірять батьки, що їхнє одне-єдине й без тяжкої вакцини обмине та пошесть. Та ба!

Занедужування звичайно починається від легкої зірчастої висипки, самому слабому не помітної, а тільки околові. Зате сверблячка тільки самому свербить. І ніхто сторонній не розуміє, чого-б то, з якого, як той мовляв, переляку. Та переляку й справді нема: свербіж тягне за собою приємне, безболізне розчухування, а воно швидесенько викликає звикання. Й усі ознаки й вияви отак навиворіт. Слабує людина, а до блювоти нудить от того, не її, а товариство. Собі — запаморока, а людям — млості. 

Одно слово, тяжка неміч і дуже підступна. Здавалося-б, ну що ти таке пережив чи ззів, щоб отак мучитися? Ні досьвіду, ні зананнів, та й хисту не було. То-б-то, кажу, й не нажився ще на цьому дурному сьвіті. А от учепилася, де не взялася, клята зорянка.

Цехова дилема

 Перед кожним підмайстром, скажім умовно, ковальчуком, що нарешті замислився над питанням "Як-же тим майстром зробитися?", пролягли дві дорозі. Як маєш дві нозі, так і дві дорозі маєш. Одна — про хвацьких і беручких ковальчуків: назвися майстром та й зачинай правити за свої ковальські пшики як за батька, а то й удвоє. Тому ковалеві ліпше, що на два міхи кує.

А вже тая друга доріженька — про плохих і смирних. Що ще вийде, скільки дадуть на базарі за ту косу замашну, за той плужок. А тим часом вчишся сам помаленьку, майстерности здобуваєш. І коли вже просто, по народньому перекинешся, скажуть десь під чарку: "Майстер був". Таким їм сувора настанова, давня: "Коли не коваль, клїщів не погань."

Левів город

 Чому, власне, львів'яни прозвали Львів "містом Лева"? А-а, скажуть мені знавці, дак у самісінькому слові "Львів" і криється "Лев". Ну, дак а чого-ж тоді не "Левово місто"? А-а, бо в двох мовах, що й досі борються в тому місці за панування, московській і польській, відмінно від української, присвійний родовий дуже вже плодющий. А чого, він, Львів — воно, місто? Чи не Левів то таки город? А-а...

Воли йому похворіли, сам чумак заслаб

 Коли я вранці всамперед заходжаюся готувати до публікації чергові свої дописи й раптом одчуваю гостру відразу до того всього, що там написано, так і знаю, що тяжко занедужав. Це докладно й ґрунтовно потвердужє мій уже давній здогад про теє, що дописи мої можуть не сподобатися тільки хорому.

Перекладницька осінь

 Настав листопад, але не яко процес, не яко стан — все вже випало, впало й спало. Де-кому воно й не диво, бо ще влітку невидима осінь голою костомахою покалатала в шибу: з теплими речами на вихід! Однак тепер, зачарований безлистою прозірністю й голизною, цілий цех схопився й побіг навперейми механізованій зимі. Ах, як славно працюють нові майстри з підмайстрами — що твоя машина банелюки ті плетуть, то вже випадає зграйно з ними густи. А коли машиновані околяси перестануть, упевнено запрацюють машинні колеса, закарбує історія нову історичну професію: за непідтвердженими джерелами, звалася вона була "падолистий перекладист".

Beauty fool

 Вона здалася собі нестерпно гарна й просто на виду протялася всіма списами некраси.

Десь у гіркому

 Чи що-найгірший, найгірший і навіть гірший пам'ятають, що всяк із них зачинаються десь у гіркому?

Ахілесова п'ята

 І в нас, слава Богу, "Ахілесова п'ята", бо й там колись  "Ахиллесова пята" якось природніше заклалося. А то було-б "П'ята Ахіллеса", як-от "скринька Пандори". Це вже в нас і справді п'ята Ахілесова. Чи меч Домокла, чи ще що?

Stuff

 Оце, здається буде перша моя конхверенція, де на мені написано, що я stuff. А не staff. З мене й не staff, але принаймні то люде, як і я. А stuff? Системо речей, знай, що з мене остання цитаделя, що не має споживчої вартости!

Про єднання

 Приголомшлива новина: ШИ говоре вкраїнською! І навіть я його розумію. Він балака тою самою вкраїнською, що й ціла наша людність. Тому можна твердити, що ввесь народ говоре ШИ-вкраїнською. В тім і здобуток, і заслуга. Мало нас таких, що й досі послуговуються людською мовою — от я саме тепер розшукую досі живого другого: про єднання.

Їж, поки рот свіж, а як помреться, то все минеться

 Нічогісінько не лізе в ту голову — дак там і без того вже всього багатенько. Тільки сунешся з якоюсь новиною чи й першиною, а там у шпарку тільки око сердито блимне: й без вас хата повніненька.

Купа гучности

 Якась незнайомка просто на ахвішці в метрі притулилася до незбагненого гасла "Додай гучності своєму мейку!" Навіть якщо без видимих підстав припустити, що пропонується якомусь мейк-ові додати гучност-и, проясніння й просіяння думки буде тільки граматичне. Дуже сумніюваюся, що молодичка на ахвішці, щось відає про тую рахубу докладніше, ніж розмір належного гонорару за зореносну сьвітлину. І що таке оте Jerry Heil — він, вона, воно? Вони? Знати якусь сумнівну бутелькову косметику, ніби з самого Нью-Йорку, звідки либонь, із наймення й написання судячи, будуть і Jerry Heil. То чи не переклад слова volume манячить у тім дивнім гаслі? А отой make — якої ще йому гучности, хоч-би що воно такеє було?

Там іще багацько всяких окремих ангелянських слів. Мусиш їдзити метром, то вже маєш і малостравну поживу для гірких своїх роздумів. Гадаєш: я оце сидю, як дурний, а хтось спритний уже, бач, заробив на тій глухій гучності й порожньому своєму volume'і.