Родима скромність

 Схаменися — аніхто не заздрить на тебе. Просто не поширюють... Через ту вже скромність.

Рочисте сьвято

 Бідні перекладарики тепер, наче ті ялинкові прикраси, обгорнені ватою сертихвікатів, рекомендаційних листів, схвальних відгуків із невідомої й нечутної далечіни. А під ватою, всередині твердої, але крихкої шкаралущі, колотиться непогамовний чин: виповнюються химерні хворми, влаштовуються заплутані мандри, здійсьнюються нескінченні переходи в кахкіянських лябіринтах Адміністративної Системи...

Ну, а ялинка коли-ж буде — з чарівним перекладом? А на Різдво...

Гой-ги!

«Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»

 Загадковий вигук і загадкове гасло в козацькій пісні з Шевченкової "Гамалії". Гой-ги? Трохи лячно... Ми не маєм ваги? Трохи дивно... Т'але саме оце містичне завзяття зробило й із Шевченка Кобзаря і нас насіяло, кобзарят і козачат. Правда тому, що народи в історії нізвідки беруться й ідуть у нікуди. Приємно думати, однак, що твої пращури покладали тобі початок десь у степовій халабуді ще взадовзі перед Різдвом. Ота ціла часова ніч перед Різдвом... І було-ж колись... Десь тинялися оці гени й тоді, десь тупцяли потім, десь пливли й морем — море вітер чує. Ну що тут скажеш? Тільки "гой-ги".

Лихому всюди лихо

 Людину робить людиною здатність до єднання. А єднання, своєю чергою, неможливе без довіри, тому маніпулятор, а просто кажучи, крутій, зловживаючи чи надуживаючи тої основоположної здатности, переживає в собі й навколо себе нелюдський переворот. І серед людей, ніби єднаючись із ними й їхньою довірою, стає вже за нелюда, за біса.

Надто мало

 Я взагалі себе бачу як повну збірку більше-менше власних і властивих думок. Уся решта мого, хоч-би яка велика, — майже не я чи занадто мало я.

Ані лялечки

 Важко шануватися, ставитися до себе з повагою, коли аніхто тебе в тому не підпирає, анікому, опріч тебе, воно ані трохи не потрібно. Важко, кажу, й мало помітно. Повага кличе другого, а далі й усіх.

Зостанеться вічне, повік неодмінне

 У нас люблять порскнути якимось афектованим фактом у соцмереживо й зухвало сказати: "Росіяни не люблять про це згадувати." Не люблять? Але инколи таки згадують? От публіка! От пам'ять! Аж позаздриш. 

Насправді московці всього того, що ви оце пригадуєте, ніколи не знали, а потім повік забули. 

Як розпізнати хорошу людину?

 В одного мудреця (зізнаюся, що то був я) якось і спитали: "Як розпізнати хорошу людину?" Мудрець сказав на теє: "Хорошу людину легко розпізнати: її здалеку видно, що хороша на вроду. А добрячу людину розпізнати можна, тільки зазнавши її добра".

Як підняти?

 Ось книжка на прилавку лежить — лежить, не встане. Бо не купить ніхто — наукова думка. Називається "Як підняти українську економіку?". Е, підняти не штука, т'але далі треба ще піднести.

Після смерти

 Шевченка, Українку, Франка ніхто не читає. Чи давно ви чули, щоб їх цитовано? Ні, тільки передягано, яко трафаретних ляльок, у якісь "актуальніші" шати. Чи не даймо спокій? Люде жили, як жили, писали, як писали. Чи згодилися-б вони, щоб їхнім парсунам підмальовувано наколки, ріжки, вуса й окуляри? А ви згодилися-б? Ну, тоді, після смерти...

Знечулення наміць анастезії

 Наш сьогочасник не готовий платити ні за яку творчість своїх сьогочасників ні в якій хвормі. То не через безчуття чи безтям, а просто щоб не платити.

Writer's block

 У нас чимало письменників, що свого часу дістали по голові тяжким письменницьким блоком. То тепер уже вони пишуть скільки й що заманеться.

У мочарях

 Не слід виступати проти "організованої релігії". От уявіть собі що духовність виявляє себе суціль неорганізовано. Це й виходить наше болото, де духовно кумкають, крюкають, скрекотять, кракають і брекекекають усякі жаби. Й тільки зрідка гудне якийсь бугай.

Simply the best

 Скоро хтось із трохи молодших і ще поки завзятіших перекладчиків, оприлюднить відомості про чергове, таке гостро цікаве сьвітові фахове звитяжство, хор рідних і вірних щиро вибухає оплесками, вигуками, заздоровницями: ти найкращий! Думками й я охоче приєднуюся до того величання. А як-же: красних стало більше, кращих і найкращих. Зросла в сьвіті потуга краси. Це так як хтось кидає в маленький рідний натовп скороминущу сьвітлинку й звідусіль лунає спочутливе: краса, гарнюк, гарнючка! А хіба-ж не гарно, що воно так? Кругом гарно! Тільки що тихий сором отим уже не найкращим, що лишилися огинатися по кутках. 

Як чинити?

 Рідні та вірні спочутливо підказують мені, щоб я начхав, наплював і наробив на те всеє. Отже я й чхаю, й плюю, й нароблюю, але й охвіційно оголошую про це на барканах і дверях своїх кривдників.

В поетичному цеху

 Життя в поетичному цеху — геть не поетичне. Зате поетове.

Звичайнісінька рація

 Єдина наука історії, що її можна назвати й уроком, то-б-то пристрітом, полягає таки в тім, що переможців не судять. Саме на це й тільки на це вважають і сподіваються так звані звичайнісінькі росияне.

Найпростіше й найважче

 Найпростіше стало працювати — просто прийти й уміло зробити діло. А найскладніша річ — ота невилазна мушача заплутаність крильцями в павуті чужих безтямних заходів, заплутаних, бездоладніх мандрів, одлюдної бухгальтерії й стерилізованого, самозакоханого звідомлення й справоздання.

Карб на поколінні

 Карб, покладений на нашому поколінні — чи то лихий, чи то для когось і щасливий — такий, що ми від самого початку мусіли вдавати, що знаємо те, чого не знали й не знатимем, вміємо те, чого не вміли й не вмітимем, цікавимося тим, що ніколи не цікавило й не зацікавить. Й оця звичка хитрого, неправдивого знаття, робленої тями, неправдивого зацікавлення й вириває нас, уже дідуватих, і тримає на плаву, поставивши ні на вічну кітву безсоромного, в живі очі брехущого невігластва.

Без гордощів

 Щоб не сьміятись гордо, я часами тихенько плачу. Так теж можна. Бо багато кругом сьміху й багато з чого сьміятися — гріх.

Незнана ціна

 Не знаю я собі ціни. Принаймні тої, що я знаю, ніхто не дає.

Дні тями

 На 1-е вересня треба державним розказом призначити три неділі й назвати це не Днем знаннів, а Днями тями.