У певному розумінні добою війни прощаешся з речовим сьвітом: ти живеш у повному, цілковитому всьвідомленні його крихкости, ламкости, невимірної приречености. Ми чуємо: прилетіло, впало, вдарило. Щось безособове, ніякого роду, повсякчас загрозливо кружляє й висить над головою. Навіть тіло, це останнє пристановище справжности, може зникнути раптово й бесслідно, тому що те, що прилітає, падає, б'є, аж таке потужне.
І прокидається прустівська пильна, докладна, тягла увага до всього того, що є, живе й може ще заціліти й лишитися в сьвіті, зостатися сьвітом хоч і після тебе. З речовим тим сьвітом і прощаєшся, і єднаєшся так, ніби сіпається живчик — то в так, то в ні.
Немає коментарів:
Дописати коментар