Колгоспний ґрунт

 Шкільному слову діти вірять, бо то стандарт на всеньке життя. Можна не любити шкільного слова, т'але... А чи можна його любити? Це-ж навіть і не тексти, а якесь масовище, що до його навіть і гребінцем не торкався бридливий редактор. Я, коли читаю своїм дітям щось із того шкільного, завсіди походя полю бур'ян і намагаюся встромити на його місце хоч благу виноградної лози парость. Та чи прийметься, принатуриться? Ой, не знаю... Бо там уже й ґрунт такий — мучений, колгоспний.

Не розігнешся

 Чую, що багато хто з українців із пуп'яночку привча свої діти балакати по московській. І завсіди згадую оте Шевченкове: "Німі на паншину ідуть. І діточок своїх ведуть!" Німі, бо виходять без своєї мови. На панщину, бо чужій мові, намісць рідної, ще відробити треба за науку, й усе одно буде "сиболет", а не "шиболет".

Нехай я перейду потік води. Хоч і з тягарем-сиболетом, а перейду. Звісно, чужі мови дають перевагу на цім сьвіті. Т'але ця одна мова може так переважити, що вже по своєму й не розігнешся.

Як той Йов

 В українців "багатий" і "вбогий" — одного кореня слова. От як порівняти: густе, щільне rich і діряве poor. У нас-же воно все під Богом обертнем ходить, як той Йов.

Доба розуміння

 Ми живемо щасливою добою розуміння: одежа знаннів — і пишні шати, й убогі свитинки — валяється під ногами, вживана, зношена, дешево купована, непотрібна. Люде бігають голісінькі, хіба що хто на сьвято підпережеться.

Радо вітають усі визвіл розуміння: тільки що здумаєш — а воно вже й істина! Й легеньке воно, як пір'їнка — он як пурхнуло. Й багацько того пір'я літа — ніби перини дерли та й дерли. А прикриватися не треба нікому — сорому вже нема, а літо ще не минуло.

 

Не з нашого гурту

 Філологам поталанило: вони починаються звуком, що в філології, навіть українській, загалом беручи, є. А от фольклористам не щастить: вони починаються звуком, фольклорові не знаним. Звісно, як-що то — вкраїнський фольклор, а не якийсь там folk-lore, не нашого народу мудрість.

Історичні секунди

 Ми живемо історичною добою. Час плентався, плуганився, а потім глип у календар — аж там вибило історичну діб. А ті секунди, що опираються своїй історичності, просто ввійдуть ув історію як ледачі історичні секунди.

Герцоґський баль

 Жінки й чоловіки в намислі своїм насправді такі різні, що їхня сумісність здається драматичним дивом, чимось на кшталт герцоґського балю, де все — й палац, і парк, і забави, й закінчальна вогнева штука — вряджені якимось Леонардом да Вінчієм. Тому коли баль не вдається, гості розходяться й ідуть до своїх — зрозумілих і схожих.

Хижа банальність

 Добра вкраїнська мова в своїй відродженій красі цікава мені ще й тим, що помагає здолати хижу банальність у тому, що чуєш і пробуєш переказати далі. Чому банальність хижа? Бо всяка людина народжена неповторно мислити, але банальність те неповторне вигризає геть.

 От, приміром, перекладачів-синхроністів замислювали як культурних, ерудованих зомбі, а вони тепер, ніби справді люде,мусять обирати між мучительством і мученичеством. І все через банальність, нестерпну навіть для зомбі.

Простий піст

 Піст — то настрій і більш нічого. Не слід забувати, що Бог простий, а йнакшим Він і бути не може. Саме ця простота так дзвенить і сяє в небесних сферах. Пісна простота з нами давно, треба просто пригадати на часинку.

Luxatio

 Один знайомий сьвященик якось скаржився мені, що його парахвіяни сповідють нецікаві гріхи. Це фахове, як, скажім, у лікаря на травмопункті: тебе кортить показати вищу клясу нейрохірургії, а люд іде все зо звихом (luxatio) на ту саму ногу. Вже здається, що й на голову, що й голова одна на всіх, а це-ж не суперечить і найвищим здобуткам хвилозопиї.

От і в мене, покаюсь вам, гріхи геть нецікаві: як почну переповідать, то заснете й ніяка нечисть вам не привидиться. Воно й добре: як нецікаві гріхи, то, виходить, що не цікавишся гріхом, не пробуєш, не граєш газардовно, а так тільки — кульгаєш в ногу з упалим людством.

Емгносія

 Не перестаєш дивуватися з того, як чужі слова вґрунтовуються в рідну мову. І що більше знаєш чужих мов, то незручніше стає. От емпатія й патологія — слова одного пня (патос — πάθος). Патологія ще й з розумом (логос — λόγος). Патологія мала-б позначати славлену тепер межи людьми emotional intelligence. Коли-ж ні — емпатія таки більше до речи.

Наш брат перекладник емпатію й так собі має, а потрібна йому — чи сказати? — якась ем-гносія. Наша річ — урівноважувати знання. Десь доводиться карачки присісти, а десь — і навшпиньки стати. Колись випада потягнути, як віл, поволеньки  — а колись і вгрузнути в чорнозем підборами жовтих сап'янців, не пускаючи валку в болото.

Погляд і думка

 От які ваші погляди — ну, тії, що "точка зору"? Зір маєте добрий, точку знайшли, стали. А тепер послухаймо-но ваших думок! На думки, правду кажучи, сухувато. Та й на сухе тонко. Подивилися, навіть і побачили, та щось воно не всьвідомлюється — тільки шкварчить і лопається.

Системотворчий засновок

 Здається політикування виходить із припущення, що совісти геть немає, от аж хемічно. То системотворчий засновок: уявім собі, що сумління не чинне в нашім сьвіті. Й почина жити натуральний чоловік — мудрий на голову, хороший на вроду. А що совісти нема, то мусить уже якось инакше викручуватися. 

Коли ребра з собою

 "Бери ребра з собою!", — гукає рекляма. Слушна порада. Пошесть привчила до хати, притлумила городянську обачність. А без ребер виходити таки не годиться, бо роздушать — жити-ж слимаком і на другий рік карантени ще не кожне потрапить.

Вже навзаходи сонечко

 Може ми таки не поганшаємо, а просто краса наша сьвітові менше й менше стає потрібна — заходить те сонечко, що мало вмитися нашою росою й зігрітися нашим теплом.

Поділились

 От він дурний в одному, а вона — дурна в другому. Дак вони собі на тім помирились, розумом поділились і любесенько, мудро живуть.

Дослідне поле

 Гнучість організаторів не забезпечує гнучости організованої структури. А надто як-що це гнучість совісти. Бо як совість емпірично ні до чого не прив'язується, так і безсовісність не лишає емпіричного сліду.

Три homo

 Сьогочасність силкується змішати в нашій сьвідомості два антропологічних лиця: спонукає нас до необачного перебування в homo ludens, запевняючи що то тепер таке homo faber. А кожного homo faber силкується творчо переконати, що то в його такий панський дур, homo ludens. Однак homo habilis мусить розрізняти.

Капітальний окіп

 Смерть то єдина не випадкова робота, що нам присудилася. Коло тої роботи ми негайно заходжаємося зразу після родива. Смерть — то наша особиста незаперечна мета. Її наближають усі наші послідовні зусилля, навіть ті, що накеровані на здоровлеохорону й продовження віку. З випитої сулії життя ще довгенько капає смерть. Тому хвилозопия спрудила довкола смерти такий капітальний окіп.

Город і місто

 Слово "город" є в українській мові, ми живем і на місті й у городі, годі вже того соромитися. Може котрому интеліґентові воно й вадить, як наскочить на язик, але цікаво було-б завести правило ґендерного рівноваження між родом чоловічим і родом ніяким: "город Київ", скажім, але вже "місто Луцьке".

Хвостаті істоти

 Люде хвостаті істоти, хвіст потрібен їм як рівноважник у перебігах між двома сьвітами: оцим чинним і отим дійсним. Але вже як сядеш, то підгортай хвоста під себе, бо й звідти й звідти натовчуть.

Перелітні птахи

 У Мамардашвілі знов цікава думка: серед духовних законів є такий, що боронить нам підгортати долю своєї душі під долю організаційної структури. Це особливо гостро виявляється в переломові моменти історії. Бо пастиріє грають, а за сопілочку їхнього слова вже вчепилася доленосним дзюбом ціла ключа перелітних душечок.

Його щасливість

 Щасливий той, хто має дві роботі

У задобіддя, потім — й по обід,

В обіди має повну ложку в роті,

У кого так щирує цілий рід:

Малеча жваво у метрі прохає

І довгу руку простяга старе,

Й на хуторі врожай уже плекає,

Коли на латці ще мороз дере.

Хто вже хворів і ще хворіти буде

Легесенько: то кашельне, то чхне;

Кому та пошесть лекша від застуди,

Кого шахрай голодний обмине.

І хто постом іще у чисту миску

Найпершого листочка не кладе,

Не дожидає від держави зиску,

Бо смокче сухаря про чорний день.

Роздушений звук

Вже здається мені, шо принаймні в звуківні я завершив відбудову рідної мови. Останній кусничок — поправна вимова "л". У сьогочасній вимові в нас цього звука наміць роздушено на два — звісно, в образ і подобу мови довідкової: тверде "л" і м'яке "ль". Тоді як Олекса Синявський у своїх епохальних "Нормах української літературної мови" зазначає:
"Тверде л в українській мові майже завсіди вимовляється як „середнє“ (l). Це „середнє“ л особливо ясно чується перед е й и: лебідь, лихо... (lебідь, lихо...).
Таке ж „середнє л“ буває й на місці правописного ль перед твердими н с ц та приголосними ж ч ш щ, отож у таких словах, як сильний, пальцем, більший, більші, недбальство, пальчик, бувальщина тощо ль вимовляється достоту так, як і в словах пужално, істичилно тощо і так само однаковісінько в Гальченко, (прізвище від слова Галька) і Галченко (від галка), в Барильченко (від барильце) і Барилченко (від барилко) і т. ін.
Тим то правопис слів довго й був неусталений і раніш у таких словах частіше писали л без ь, напр. у Квітки-Основ’яненка, Шевченка раз-у-раз було білше, далш, силно і т. ін. І це було, звичайно, ближче до живої вимови і краще, ніж теперішні написи з ь."
От і розв'язалося питання: хто вивчає ангелянську мову (ліс рук), можна зразу призвичаюватися й до рідного "l". Разом із уже відомим нам "і" після твердого приголосного буде вимова як у Кропивницького (письменника, не міста):
"Тверді н т д л перед і бувають головним чином тоді, коли це і чергується з о, а також у твердих прикметниках множини (де і теж чергується з о а у): сніп (снопи), діл (долу), стіл, столів (столи), бліх (блоха), гарні, тверді, товсті, білі тощо. Вимовляти ці приголосні перед і м’яко не можна – це була б недобра, нечиста вимова."
Що-ж гайда тепер дивувати дикторів, акторів, поетів і решту продуктивних мовлян! 

 

Сongregation of evil doers

 От у Псалмисти: "Возненавидѣхъ цeрковь лукaвнующихъ, и съ нечестивыми не сѧду." (Пс. 25:5). Найліпше віддає Хоменко: "З людьми лукавими я не сідаю й не пристаю з приступними". Трохи ясніше в "Біблії короля Якова": "I have hated the congregation of evil doers; and will not sit with the wicked." Т'але-ж церковно-слов'янський текст одвертіший: ненавиджу, каже, церкву тих, хто лукавить. Церква — то люде. Страшне нагадування. Скажуть, що за доби Давидової церкви не було. А чого-ж? Збиралися, тлумачили.

Смиренного возносять на високість

 Ще Тереза Авільська пише, що смиренність — вінець чеснот і цноти. Ну, цей вінець ми бачили, знаєм. Але щоб здобути смиренність, треба пізнати Бога. От куди треба дертися по той вінець! А ми все гадаєм, що вже на горі, й любісінько собі з'їжджаєм на гепці. Й щиро дивуємося, що все носом та й носом.

Аби корито, а свині прийдуть

 Тереза Авільська запрошує нас до власної душі, як до "внутрішнього замку". А ще на вигоні перед замком виставлено корита, дбайливо пороблено штучні баюри про охочих. Яка-ж невдячна праця бути пастирем при свинях, а не при ягнятах! Не дурно-ж і наш Шевченко пас ягнята за селом. Та свині й пасти не треба: дізнаються, що свині, й уже вони самі...

Де славніше

 Славен город Біла Церква, славніша Прилука... Ото де Вкраїна славніша, там і повибивали питомі назвиська: Гадяче, Лубні, Прилука, Ромен... А Біла Церква, спасибі, стоїть. 

Огні горять, музика грає

 Тереза Авільська скромно пише, що сідає до писання, як невправний танцюра стає до танцю: тупцяє не в лад і з музикою різно, але таки сподівається, що хтось прихильний візьме та й закружляє з ним таки. Виходиш сам посеред залі, а по-під стінами непорушно сидять сліпі читачі, гостро дослухаючись до чарівної музики сфер і недоладнього торохкання глухого танцюристи: "Од Ніжина до Прилуки та й побила закаблуки..."

Без тиші й мертвоти

 Великий піст, як звісно всім, — то що-річна десятина Богові. Десятина життьового часу, що я, приміром, за прикладом своїх пращурів, силкуюся присьвятити доброму розумові й доброму звичаєві. Решту року просто живу собі сьогочасником, як той сич: нечутно літаю, блимаю великими мудрими очима, коли сиджу совою, але на думці маю дрібний узяток і своє невиднеє борушкання з мізерними гризунцями.

Так ото на Великий піст я все гарненько собі розкладу, красне й корисне, й уже пробую щирувати. Й ось що я відчуваю що-разу: в десятині часу немає часу, вона по вінця сповнена невстигом. Повно кругом, як воно ведеться, хапливости, західливости, марудности. Й ґвалту. А на тишу — сухо. Добре, що хоч мертвоти нема: якийсь живчик хоч тепер помітно кидається.

У самісіньке життя

 Корисні поради почали називати life-hack'ами, бо дуже гарно звучиться: ніби хтось хекнув і гака встромив — просто в life, у самісіньке, значця, життя.

За випадковість

 Випадковість — одним-одна в житті цікавинка, це хтось правду сказав. Усе иньше якось і само сталося-б, до нас непричетно. Шкода тільки, як і випадковість виявиться невипадковою.

По волі та вподобі

 Послухать можна всякої книжки: грубезна розумаха, що десять років витріщалася на тебе з полиці, як судниця, наковтавшись незаслуженого пилу, легко влізає в вушко — навіть і голки. Але й з читанням треба длубатися-марудитися. Так і кажуть: мистецтво повільного читання. Воно й часово повільне й просторово: по волі та вподобі. Й знов, як голка: колеш тую мудрість, пришиваєш, наче латку, до подертої, благої свитини свого сьвітосприймання.

Дотерпіти до мужности

 Чув я таке: нормальна людина кидає писати вірші в 25-річному віці. Й правда тому: зо мною так і сталося — нормальний я чолов'яга, хоч рідні й вірні десь-не-десь і ставлять теє під тяжкий сумнів. От і Свідзінський молодим гарно писав, старанно. Але зумів у тім поетичнім стані дожити до акме (ακμή). І ось маєш "Медобір" — то вже страшна поезія, страшна тим, що так і дивиться в смерть, а крізь неї — й у вічність. Ось як воно буває, як поетом дотерпіти до мужности.

От тобі й маєш: прізвище польське, рід попівський, а доля справжня вкраїнська — така, що тепер психологи дітям не рекомендують. Але про такий випадок маєм чимало свистунів, що й сивіють бавлячись.

Хто пряде, хто за верстаттю

 Чи знаю я, що я ото все думаю та гадаю? Чи-ж відають кросна, що вони тчуть? А от-же виходить у них — і любо подивиться.

Рибина

 Знову Великий піст — наче пустили велику рибу в мале море. А то все на березі та на березі — так і зсохтися можна. З пляжу махає вслід просіл: "Ну, вже полеж-полеж у своїм жабовинні!" А що вдієш? Инакше доведеться сонця морського набиратися, соли морської — куритися й солитися. А наша-ж рибина "стільки розуму в себе в голівці мала, що за живу тарань солоної не брала."

Просто в дурість

 Є думочки аж занадто прості, щоб бути за правду: вони ніби без дна — хоч коли повториш, то так і провалишся просто в дурість.

Кокаколя

 Хоч-би яка була ваша рідна культура, треба пам'ятати й тямити її питомі найвищі здобутки, а не чуже приємне, як виновий шум "Кокаколі".

Жмурки на воді

 Можна мислити могутньо, а можна могутньо гойдатися на хвилях сьвітової сьвідомості — аби не ті брижі на окіяновім поверсі, ті брижжі. Ні дна, ні покришки вони не бачать: не тонуть у потоках, не злітають буровісниками.

Але дерево бонсай пливе на своїй таці й снить, що й воно дерево, хоч і не з гірчичного зерня, а з води й роси. Не дає рости проста пісня над колискою:

Three wise men of Gotham,
They went to sea in a bowl,
And if the bowl had been stronger
My song would have been longer.

Як макове зерня

 Київ — город плескатий, як корж. А ви гадали що воно — крайовидне місто? Е ні! Ті горби, що в нас гордо іменувалися горами, поприбивано упирячими кілками до спини тої черепахи, що на ній стоять слони, що на них лежить коровай нашої Землі. В самому Київі повирівнювали все, крім доріг.

Здається, оті хмародряпи, яко застарілі, викорчовують десь у Синґапурі й стромляють у грішну київську землю. Ціле місто заставлене однаковими грізними кулаками, ніби вони щойно грюкнули об стіл столиці. Грюкнувши, трохи загадалися невидимою головою, а далі вже заміряться на змаліле небо. Треба влучить, бо вже воно — як макове зерня.

Мовні Доробкевичі

 Від часів вавилонського непорозуміння мов меншає: пригоди учать згоди, й колись усі знов заговорять однією мовою — гадаю, то буде вкраїнська, постривайте лишень. Але от цікавий виїмок: імперська латина й далі істнує, та вже в вигляді низки каторжних мішанок, що змусили-б будь-якого римлянина тяжко струсонутися й загусти. Однак кожна з цих мішанок, заступивши собою рідну варварську гутірку, пишно величається, ніби й справді сама собі пані. Таким чином, порядних мов таки поменшало, але до товариства встряло чимало мовних Доробкевичів.  

У переддень

 Життя як сон — це ще ого-го, кому добре спалося. А що ви скажете на життя як невиспану ніч: із пласкими, нікчемними спогадами й непогасним кагацем випитої в переддень кави.

Книжка учить, книжка мучить

 Книжка допомагає мені лишатися бідним, самотнім, невідомим і дурним: таким, яким я народився й помру. Тому я ухиляюся від тих, хто шпурляє на мене книжками, що плещуть про "успіх" і "саморозвиток". Десь у кінці своєї гладісінької-рівнісінької дороги вони ще гострим зором убачають горбочок чи закапелок у мурі з осяйним вінцем переборцеві — тож помагай-Бі!

А ще от що: книжка вчить мови, а мова вчить печали. 

Розуму багато, а грошей мало

 Коли народ вигадав оте "сказати на гривню правди" — то правди на гривню було не гурт. А тепер через девалюацію, то й зовсім обмаль. Голова в нас величенька, правди влізе багато, а гроші на правду — самі дрібняки.

Гріш копи стереже

 От кажуть: голе й босе, а голова в вінку. Тут зразу впізнаєш образ рідної країни. Ми її заквітчали, а взути й одягнути якось забули. Чи не встигли. Кинулися до похіпної копійки — аж нема. Бо валюту з розгону назвали гривнею, а воно — цілих три копійки грошей. Як не можна карбованцем (100 коп.), то тре було назвати п'ятизлотником (75 коп.) чи хоч коповиком (50 коп.). Гріш копи стереже, а гривні недогледів.

Ранні мини веснянії

 Ранній весняний Київ, як то в нас і за звичай, терпляче дожидає, поки все само порозтає, змиється талим дистилятом та й повисихає. А де можна — то й позароста сьвіженьким моріжком. А тут березіль дляє справу: сидить мерзлий, а прибирати не хоче, щоб хоч зігрітися.

Ще в середмісті, де традиційно отаборяються гості Київа, чистенько вичепурилися: кажуть, якась "влада" попеклувалася, щоб не осоромитися перед приходьками в землі нашій. А вже по околицях, де з Київа кияночки й кияни живуть — тільки само. Й ото як тане, скрізь, немов просерень, виявляються загодій відкладені псячі мини. Але не тільки снігові, підкопні — пси притульні, то їм зручно й вигідно, там само, де й псюрникам: тож на кожному клаптикові зацілілого, задубілого сніжку, на кожній лисині, де можно ступити, щоб не промочити ніг, на кожній купинці, на кожній ледь протоптаній стежинці, на шкарубких, репаних, як колгоспні долоні, горбочках гудрону, навіть і на несьмілому жмутикові першої очманілої травичечки, видно, де присідали коло єдиної своєї роботи чотириногі сапери. 

Знати, що майже всі мини вже були вибухнули, бо столочені карбованими відбитками дорогого бігунового взуття, але вони готові ще не раз спрацювати під несторожкою стопою якогось іще пішого пішаниці. Досьвідчені спортовці й прості перехожі не відривають від дороги нашорошених очей, пильно шукаючи за слідами щасливої живодіяльности чужих "улюблеників". Улюбеники то вони чиїсь, а друзі — наші спільні.

Публіка

 Не буде з мене смертельного поета Сохвокла — а все через чуття міри й гумору. Й нищівного Аристохвана не буде — теж через чуття міри й уже трагізму життя. А ви гадали, що за браком хисту? От публіка!

Чуже ім'я

 Нема нічого буденнішого, ніж коли Ромко вподобав собі Юльку. Цілий сьвіт відвихується від їхнього щастячка й заплющує очі на ту красу, що вони вбачають одне в одному. А вже як назвати їх Ромеом і Джульєтою, дивитимуться ту виставу безліч разів і прицмокуватимуть, що:

"...ще нїколи не було нещастя,

Яке Ромео склалось та Джульєтї."

Таки не було: в нас усі нещастя з Ромками та Юльками. Й уже давно вони нікого не цікавлять. Отака сила чужого імени. Оце тобі nomen est omen. Цікаво знати, що італійці роблять на тій дієвій п'єсі, позіхають чи переморгуються: "Ти диви, як ангеляни наших Ромка з Юлькою розписали!"

А десь в Україні підростають Нікітка з Крістінкою, їхня зустріч і женихання вже не будуть такими заялозаними, як у Микити з Христею.

Чарочка

 Чарочка дарує ковток Джульєтиного забуття: собі солодкого сну, а сьвітові — видимої-невидимої смерти-схованки. У чарочці ложка ліків, але в тій ложці легко втопитися.

З повинности

 Звання мовознавця не звільняє від обов'язку знати вкраїнску мову на письмі й у розмові. На жаль, у нас чималенько знавців геть вислужених: щось у голові вони собі міркують і знають, а як зачнуть писати чи, боронь Боже, заговорять — хоч із хати тікай. Тим вони споріднені з нашими правниками: ті всі закони визнали, а до ладу сказати по своєму не потраплять — усе "проступок" та "завідомість" тільки й гучать.

Чому я маю це дивитися?

 Соцмережане питання: "Чому я це бачу?" Відповідь мережана, якась соромливо-невиразна: лопіт і белькіт. А от питання "Чому я маю це дивитися?" не варт пропонувати демонстраторам — його слід звернути до себе. Бо й справді — чому? Хіба мушу?

Стільки тепер усього фільмується, здіймається! Коло кожної дурниці й біди так і крутиться людина з кіноапаратом. Зафільмувати мало — треба ще й забезпечити покази.

Я не ваш глядач і не глядач загалом. Як колись духовні люде не говорили, так потрібно тепер не дивитися. Мільйони нікчемних життів невідчепно, нависом реєєструють себе в надпориві емпіріокритицизму. Чого я маю це дивитися?

Вербіцид

 Іще надибав ангелянське слово: verbicide. От же-ж мова! Це словесний гербіцид уже по людськім геноциді, як брати по нашому. Слово не забувається, а так ніби згибає зсередини. От, приміром, скеля стоїть стрімка, непорушно стоїть. А то вже, диви, побігла кудись "стрімко", це-б-то навально по колишньому. Не треба прожогом, не треба опукою, не треба залопом, а таки тільки "стрімко". Бо вже стався вербіцид — интеліґенція наробила. 

То й дарма

 Перський, персіянський лаваш упевнено іменується "персидським" — так і недовкраїнізованим громадянам утямливіше. Персії вже нема й нема її любителя Кримського. Обоє могли-б покривдитися. А так — як нема, то й дарма.