Ранній весняний Київ, як то в нас і за звичай, терпляче дожидає, поки все само порозтає, змиється талим дистилятом та й повисихає. А де можна — то й позароста сьвіженьким моріжком. А тут березіль дляє справу: сидить мерзлий, а прибирати не хоче, щоб хоч зігрітися.
Ще в середмісті, де традиційно отаборяються гості Київа, чистенько вичепурилися: кажуть, якась "влада" попеклувалася, щоб не осоромитися перед приходьками в землі нашій. А вже по околицях, де з Київа кияночки й кияни живуть — тільки само. Й ото як тане, скрізь, немов просерень, виявляються загодій відкладені псячі мини. Але не тільки снігові, підкопні — пси притульні, то їм зручно й вигідно, там само, де й псюрникам: тож на кожному клаптикові зацілілого, задубілого сніжку, на кожній лисині, де можно ступити, щоб не промочити ніг, на кожній купинці, на кожній ледь протоптаній стежинці, на шкарубких, репаних, як колгоспні долоні, горбочках гудрону, навіть і на несьмілому жмутикові першої очманілої травичечки, видно, де присідали коло єдиної своєї роботи чотириногі сапери.
Знати, що майже всі мини вже були вибухнули, бо столочені карбованими відбитками дорогого бігунового взуття, але вони готові ще не раз спрацювати під несторожкою стопою якогось іще пішого пішаниці. Досьвідчені спортовці й прості перехожі не відривають від дороги нашорошених очей, пильно шукаючи за слідами щасливої живодіяльности чужих "улюблеників". Улюбеники то вони чиїсь, а друзі — наші спільні.
Немає коментарів:
Дописати коментар