Родина Коцюбинських

Кожен молодий сьвідомий Михайло Коцюбинський мусить думати, як-би так примудритись, щоб у його не викохався Коцюбинський Юрій.

За серце

Як брати Вкраїну за горло, то вона ось яка. За що-ж брати? За те, за що тепер заведено, чоловічно-анатомічно? Але-ж це вона, ненька Вкраїна! За серце.

Треба злітати

Треба злітати. Так, на намащенім олією пір'ї крил. Над сіткою соцмереж — треба злітати. 

Як подивитись

Чоловікові повинно бути гарним. Шо ви на мене так дивитесь?! Бо йнакше йому вже дуже повинно.

Добра звістка

Євангелія - добра вість. Та дуже вже грізна. Людство знало, що біда, але принаймні було спокійне. А тут Бог Сам звіщає, що то Він - у дрібниці, а не чортик. Проте й дрібний чортик такий, що навісніє свиня. Тому проповіди не слухають - не хочуть смутитися од звісток Добра.

Страта найбільшого

Страшна П'ятниця — емпатичний день для християнина. То не "скоро Великдень" — то жах нескорого скарання й безславної страти найбільшого.

Під ситом

Вчора перекладав злецько, просто паскудно. От ні з ким такого не буває, а мене спіткало — і по заслузі. Просто я не народжений перекладати — а літати. Як накрита ситом курка. 

Deep Purple

Шарлатовий. Або й просто "багряний". Як Іван. Тільки з наголосом на першім складі.

Ой, не у хвиговім садочку...

Помпова станція називається по нашому просто й виразно - смоковня. Ну, чи смоківня - мова-ж, кажуть, розвивається. І тепер я думаю, як цю гарну простоту повернути в річ, щоб ніхто не облизувався на хвиги.

Як Великдень

Тяжко жити, не сподіваючись: як от коли напевно знаєш, що щось таки буде — велике, як Великдень. Але це є — жити пильно, нічого не минаючи. Це й є — таки жити, а не завмирати в напівумерлім нечиннім надіянні.

Межі досконалости

І вже цікавий я знати, скільки мовних помилок у новому «Законі про мову»?

Самовіншування

Віншую себе ухваленням закону про мову, аби лиш не прийняли! 

Чим бути?

Яка-ж то сумна доля — стати "мемом"! Але він по ангелянському звучить, ніби як наш "мім": "meme". Мовчати й рухатись.

По виборі

На вибори пішов як український громадянин. По виборах намагаюся лишитися вкраїнським християнином.

Гіркий і Мирний

У Вінниці й досі Горький має собі парк. Річ певна, той парк уже так брутально не називається, але й досі вірненько належить господареві. Гіркий бурлака родом з над Волги, а не Південного Бугу, стоїть посередині, на чималім підвищенні, задерши бороду, взявши під бік замашного кия, стиснувши в жмені цеглину, ніби книжку, і нишком показує, хто тут хазяїн, дожидаючи реституції. Максим Горький сподівається, що Панас знову стане Мирним.

Аппієва дорога

Клясична дорога: "читаю - думаю - спостерігаю - пишу" тепер починається просто від "пишу". Далі стація "читаю": читаю-вичитую - себе або читаю відгуки, як-що є такі. Потім є ще де-хто, хто може навіть спостерігати висліди написаного, як-що є висліди. Найбільша розкіш - то подумати: а що-ж таке я написав?

За недочитане

На превеликий жаль, мушу визнати, що належу до 60% дорогих моїх земляків, що серік іще не прочитали жадної книжки. А брався-ж і до євангелій, і до "Псавтири", й до "Апостола", й до "Часловця", й до житій сьвятих! Ну, дарма: рік саме в розпалі, гляди, щось і дочитається.

День психолога

О, як-раз День психолога — добре нагодився! А нам саме й треба психолога. А вже психологові нас завсіди треба: вона-ж бо сама дитинку виховує. Ну, вже не сама тепер, а з пацієнтами.

Завдання перекладу

Твори сьогочасних українських письменників, уже перекладені "на понад двадцять мов", іще доведеться перекладати на рідну мову.

Чи не вже?

Який неприємний день! Невже в когось і сьогодні день народження? Тоді треба сьвяткувати на гамерицький штиб: гавкнути на новонародженого з-за канапи й вискочити всією гостиною в блазенських ковпаках.
Невже по той бік тучі в чиєсь віконце нахабно сяє сонце? Невже? Вже час роздерти отой прислівник "не-вже". Чи не вже?

Вхід до Єрусалиму

Той, хто входить до Єрусалиму, має тямити дві речі: раз, до Єрусалиму є лиш ухід — з Єрусалиму немає виходу. А друге: той, що входить, не Той.

Як письменник

Як письменник, я беру якістю. Але беру мало.

Writing on the wall

- Не судіте, щоб не суджено вас, утямили?
- Так, ваша честь! Це в вас над перукою, на стіні викарбувано.
- Пізно втямили. Суд іде!

Соняшники

Ми бачимо лиш нездару виставу, але нездара вистава бачить нездарий глядацький загал - море соняшників. І те море сьміється, готове своїм сонцем розтопити крижану греблю культури. А з того моря будуть не солоні сльози - олія буде.

Панянка й характерник

Характерник (одкресавши карабелею, поклавши всіх нападників на панянку):
- Оце тобі сарматизм, оце тобі поетика!
Панянка (з-під нападників):
- Сарматизм, поетика?
Характерник:
- Я скінчив Могилянську академію!
Панянка:
- Тут битва під Хотином, ще нема Могилянської академії!
Характерник:
- Знаю, я-ж характерник.

Напади гострої внутрішньої муки

Дурні були собі дурними, то й що? Сиділи маком. Тому не називайте шаленства ідіотизмом - то медична образа. Ні, шаленство, то сублімація, то регіт, що, плюючись, вганяється в дуб - і зливається з ним, і росте до неба.

І курці носом нігде клюнуть

Ми вже ніби й звикли до натовпів, а я таки їх боюся. По тих натовпах нещирі венеціяни в носатих машкарах пильнують, як-би колоти й шити шовком своїх чингалів.

Нахаба й скорбота

Шановна интеліґенція ніяк не втямить, що де нахаба, там і скорбота. А де боягузлива нахаба, там страшна скорбота.

Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі

Поринати в баюру, ніби справді в незглибиму безодню, - то річ про романтичних хвилозопів. Звичайний чоловік, по вченому кажучи, гадає, що знає: не втопиться, обкаляється, нічого не знайде. І йому того досить, не трактата-ж писати.

Кому поносити?

Маю сіру грубу сорочку - геніяльну, її можна було-б ніколи не прати й не міняти. Це - система. А ще не викинув і білої капронової сорочки. У тій оббігти довкола хати - і вже треба прати. То - протисистема. Кому поносити?

Скриня за стіл править

Я тепер мовно намісць сільських бабів і дідів. І не вчителів-интеліґентів, що від них походжу, а "темних", негнучих.

Деривація

Слова "цьогоріч" і "минулоріч" у своєму словотворі бралися на спосіб "нашвидкоруч".

Утоплене відро

 Київ — місто-колодязь. І людина почувається в ньому втопленим відром.

Мамою пахне

Молоденька, гнучка, вже по городянському, а не по городньому, пещена, вона гордо ходить Київом у свойому: в рідному суржикові, як у немодній містечковій баєвій піжамці. Проношено, м'яко, зручно, неповторно - і мамою пахне.

Наперебій

Рано пораненьку задзвонили в дзвони - шукають, не знайдуть перекладаря. Аж осьдечки я! Але не судилося: за хвилину передзвонили - відшукали найліпшого. І не важко воно: найліпший у нас од людей не ховається. Та й найліпших у Київі, слава Богу, вистарчає: переведи конкурс - переможуть усі.

Гей, соколи!

Що ближче вибори, то менше люде читають. Думають сидять — он що вони роблять. І чому вони не соколи, теж думають.

Орудує Конституція

Наша Конституція врочисто проголошує: "Президентом України може бути обраний громадянин України, який... володіє державною мовою". Дуже актуально тепер, кажуть.
Бідна Конституція! А державною мовою якої держави "який володіє"? Це питання постає, бо "владеютъ государственнымъ языкомъ" у межах одної добре відомої мови. В нас мовою... орудують. Заскочена? Ну, кожна мова по своєму порядкує.
Але як-же Конституція визначатиме оте своє "володіння"? Судді - хто? Володарі мови - хто? Хто власник "володіння"?
Навіть як і випручається вона з правних тенет, чи зугарна визначити, хто знає мову, коли сама не тямить?

Жвакання з патяканням

Людину людиною зробила не праця, а їдіння з балаканням. От коли передлюди наламалися до того, щоб їсти, базікаючи, то й людьми поробилися. Щоб було до кого забалакати, треба ділитися поживою. А як хто заваджатиме плямканню, то випадає від такого чужого відборонитися. Громадою! Бо вже маєш громаду.
Спільне жування й щебетання робило і робить чоловіка чоловіком, а жінку - жінкою. А пиття - гай-гай, пиття і це, і ще багато чого наробило.

На слизькому

Що твердіший костур посту, то слизькіша під костуром долівка. Слизька вона від липких сумнівів: куди дибаєш? а чи дійдеш?

Купа недолі

Не що давно писав я, що віднайшли в нас на місці Запорожжя - якусь нову Запорожчину, а тут уже недалечко (через Катеринославщину) іще й Кіровоградщину відшукали. В метрі етнографи научають, що то спадок наш такий. Це-ж і справді нове буде! "Град" у нас давно неможливий, вже й "город" здається задавненим. А Кіров - гай, гай! Скажу тільки, що він у нас був-би Кирів. Однак у нас його не бувало. А от Кіровоградщина, бачця, єсть. І не просто так, а з своїм народнім убранням, власним (гарним) типом дівчат і молодиць. Ще-ж либонь і пісні свої линуть - ну, про жіночу недолю, чи що. От недолі в нас направду купа. І не тільки в Кіровоградщині.

Найперші й найліпші

Треба нам таки навчитися дуже вірити, що названі "найпершими" і "найліпшими" справді суть найперші та найліпші. Тоді не найпершим і не найліпшим, всадженим на це місце, доведеться надто скрутно. А то "всі все розуміють", і маєм "умовних", що втішаються стипендіями, преміями, лавреатствами, високими, як палі, урядами. Ні, годі вже! Кожне вір, що то геній, подвижник на сідало злетів. І сподівайся від нього, а відсподівавшись, вимагай, труси як грушу. Оттоді то народжене плазувати не поплазує на того кілка. Скаже: "Е ні, нема дурних! То про обдарованих!".

За ненадмірність

Правдивій українській нормі найбільше закидають те, що вона буцім надмірна, незвичайна, се-б-то ненормальна. Але норма, що вже раз чесно перемогла, і стає справжньою мірою, тому все "звичайне", "ненадмірне", "нормальне" має під ту міру підлазити. 

Забави поинформованости

Бентежить те, що за такого рівня поинформованости в суспільстві, ніби сьвідомому, громадянському, вкраїнська свита, навиворіт шита, не чує, що їй на схід сонця пола вже тліє та куриться, і навіть не ріже поли, щоб залатати безоборонну спину.
Поинформованість ніяк не хоче бути всьвідомленням, розумінням. Поинформованості здається, що вона бавиться з усім, окрім вогню.

Втішайся нектаром, амброзії глитай!

Дитиною я не дошукувався значіння слів - просто дожидав, поки кожне з них, як бджола, найменована Адамом, знайде в мені свій нектар.

Видимий сьвіт

Увесь видимий нам сьвіт - то лябіринт без неба, підсьвічений каганцями. Ми знаємо, що він створений людьми, як і ми, але не відаємо, як створений і на що. Викрутні оселені тілесними істотами, що стають перед нами у видимій подобі знайомих нам зьвірів. То здебільша коти і пси - вони лащаться до нас і ніби боронять нас. Але справді все тілесне в лябіринті силкується пожерти нашу плоть.
Як хто й хоче виплутатися, то не знає виходу й не уявляє невидимого сьвіту поза тими сутками, переходами, сходами і хатами.

Цей день у гістерії

От рубрика "Цей день ув історії" - і що-дня є про що писати. І в нас тепер кожен день історичний. Потім казатимуть: "а тоді-ж те й те було!". Але то потім, а поки рубрика "Цей день у гістерії". І що-дня є про що писати: історія хороби - цей день ув історії.

Одноріг

Одноріг - не носоріг. Хто бачив носорога, бачив і те, що така тварюка не надихне поета на жадні псальми.
Одноріг просто зник без сліду. Він не розкидав кістяків, ні кізяків на вічний доказ свого існування. Хто не вірить, просто не має віри - живе так. По такім уже напевно лишаться цілі купи кістяків і кізяків на радість прийдешнім зьвірознавцям.

Марксистська праця

Марксистська праця із зграї щасливих малп виробила суспільство нещасливих людей. 

Як черевик

Борода — як черевик. Босі лиця мали-б виглядати їднакими, але, оголені, вони натомісць виказують різні кшталти, що виникають од життьового настоптування.

Найперший гриб

Суржик - то перший гриб, знайдений интеліґентом під квітучою віттю болотної папороти. Той гриб справляє отруйливі обмари: видива Москви, запаленої, щоб присьвітити Наполеонові в темних московських сінях. Але навсправжки то горить, не згоряє московський мозок интеліґентів.

Народній роб

Суржик - то драговина, куди лізе наша интеліґенція, щоб народнім робом, через утоплення, не накладаючи рук, накласти на себе мову. 

Леґенди року

"Леґенди року" - бач, рік заледве минає, а вже є леґенди! Бистрі ми на розум, скорі на фольклор.

Аби кінь

Не треба боятися за безвіз: аби кінь, а воза змайструємо.

До слушного часу

Поки чоловік не стався богом, правда завсіди дефективна.

Атеїстоньки

Духовність - то гадати, що любиш Бога. Душевність - то гадати, що любиш жінку. Тілесність - то справді любити їсти. Береш матеріялізм, а те - їстоньки. Рідне таке.

Рев і виття

Спасибі тим, хто не чита: менше гріха. Каже народ: мовчи, глуха, — менше гріха. Але глуха не мовчить — вона просто не чує власного реву й виття.

Заслона й оборона

Книжкою затуляються від життя. Але життя стріляє - хоч не влучно, але на смерть. Ото, велике діло опеньки - пробити стос паперу і картон. Єдина заслона - "Псавтир". Сам Давид не заховався, але побачив Оборону. І ми бачимо.

До бувальщини - казку

Усі пишуть. А чи думають, Кому? Доказку на себе Богові, до бувальщини - казку.

Занадто

Ніхто не хоче читати того, де все написано. "Читайте добрі книжки!", - закликає письменство. Є одна така, "Сьвяте Письмо" зветься. Але:
"Це вже занадто, це вже занадто", - 
Мені нашіптували сонати.
І сонати занадто, а вже Сьвяте Письмо! Люде пробували ззісти "Дон Кіхота" в Лукашевім перекладі, та ледве що вабить "Декамерон".

Каламутні баньки

Зима вже пішла, а весна щось не надходить. Вчора зазирала, ніби сусідка-плетуха, набрехала-наобіцяла:
— Ви-ж заходьте! Бо в мене тих квітів — хоч серпом жни. То я вам дам, а ще й чарочку вип'ємо — от і не гріх, хоч і постом!
А в самої й город не копаний. Тільки тичини стоять, а на них — пляшки порожні. Дуже їх лизано, поки спорожніли.
Це так, як наша демократія. Народовладдя — народу вже нема давно, стирчить саме чорне владдя. А на йому — якісь баньки каламутні.

І шилом не втнеш

Сині джинси з своєї одномасности намагаються видобути якусь тонку неповторність. Марно! Але це метафора нашої грубошкурої доби.

Воно

Оце дивлюся, ходять чоловіки зовсім не закохані, а вбрані зате як на ярмарку чи до церкви на архірейську службу. З ким то вони женихаються, цікавий я знати? З містом певно. А воно-ж - воно.

Хрусткі обійми

Вчиняється таке вражіння, що Вкраїна справді політично єднається. Так колись одна величезна льодова гора, тихцем спливаючи з північного бігуна до Великого Океану, поєдналася з одним величезним сталевим кораблем, що простував на спадень. Не дурно-ж українці завсіди казали: хто простує, той вдома не ночує.

Не діягноза

Мовна психологія нашої публіцистики, власне, нашого публіцизму, - провінційна московська. Це дуже помітно, коли навіть найліпші з теперішнього письменства беруться за журналістське перо чи, властиво, за свій журналістський язик, що тепер майже те саме, - клочча так і висить.
Такого рабства не знали Єфремов, Донцов, Чикаленко чи Винниченко. Їхня публіцистики так і періщила рідномовним протестом.
Що це тепер - діЯгнозА? Ні таки, діАгноз із нулем закінчення на кінці.

Дожиночна пісня

Для тих, хто сіє розумне, добре та вічне, головне - розумно та добре пообжинатися й почати хоч не вічний, але довгий коповіз.

Не борода

Хист - не борода, його не зголиш. А я й бороди голити не збираюся.

Проґавився

Це я перепустив, як ми перестали бути християнами, - якось проґавив. Але перестали - вже бачу.

Не поперед батька

Оце їхав метром і нехотячи слухав, як один парубок захоплено оповідав товаришеві (і собі захопленому), як ізробить собі добрячу наколку на живіт, на груди й через плечі аж туди на спину ("бо там місця багато"). Він уже сам усе гарно понамальовував і показав татуювальникові. Той запевнив, що на таку картину піде багато часу й багато болю. Що-ж, мають бажання і мають час. Зо словесного змальовання прийдешнього шедевра стало ясно, що то буде вельзевул на порозі пекла, з перетинчастими крилами, закиненими аж за плечі й на спину татуйованого. І багато сповненого болем часу в нечистого за плечима!
Новому поколінню здається мало пекла - треба додати гарту! Але як-же мені не хочеться лізти туди поперед них, по-ряду черги! Однак юрба веде - не за собою, а таки поперед себе.

Хмародряпання

Архітектом називатися мало - треба архітект-ОР-ом. І той мужній "-ор" дуже потрібен, щоб зібратися на сьмілість, бо треба вже забудовувати не землю, а саме небо. Усі київські небеса вже глухо позаростали небосягами та хмародерами, хмарочосами - а вони все сягають, деруть і чешуть. Проглинули все повітря - архітектурне й просто, застують сонце - воно висить лиш на те, щоб гріти вічно сірі спини їхніх чудерств.
А що як відтяти серпом маґічний "ОР"? Може тоді, вже вкраїнські, архітекти зробляться киянами і підуть з Котигорошковою булавою підтинати слонові ноги почвар, породжених сном колгоспного розуму?

Де-Индія

Наше суспільство не живе в нашій державі, воно живе де-инде. Якби-ж то й держава того суспільства була в Де-Индії! Коли-ж ні — вона тутечки, у нас. 

На берегах шкільної мови

На берегах шкільної мови писати якось не поводиться - неохайно буде, нечисто. Але школа сама виступає з берегів. Багато хто й досі вивчає нашу мову тільки про школу, а потім як де й заговорить, то все по школярському. Тому шкільна мова серед городянських панів чи не найуживаніша, вони в мовному розумінні лежать боками.
Але-ж та шкільна мова така неможливо дурна та незугарна, що аж не віриться! І зразу віриться в те, що ти колись таки переможеш той невлучний жарт. Влучно поцілиш і Ґоліят упаде, щоб більше не встати.

Козацькому роду нема переводу

Усенький Київ завішаний ахвішками "Услуги перевода" - либонь переводять усіх на нашу мову, така промоція. Уявляю собі, що по тих конторах сидять знавці з тихими, ясними і проникливими очима нашої мови подвижників.
І я хочу переводження! Хай переведуть мене через вічну ріку мистецтва та майстерности, ріку перекладу, по воді переведуть! Тільки цур не перевозити! Хочу, бачте, на той бік, бо на цьому вже не втримуюсь - кругом ослуга.

Схаменування

Ще маємо один день, щоб ісхаменутися. Цілий, але короткий. Усі вони такі - ті, що на схаменування.

Не рачкується

Життьовий досьвід на дорозі не валяється, але дорогою знаходиться і збирається: так ніби йдеш, а з-за чужих барканів віття випинається й од того досьвіду аж угинається, так його рясно. Ти тільки рвеш і пхаєш та в торбу складаєш. Але давно торба кошелем стала - не лізе досьвід, хоч плач! Сідаєш на життьову дорогу, просто в порохи - і пхає-натоптуєш. Далі вставати з тих порохів - коли-ж незмога: стільки вже того досьвіду назбиралося, що з ним і не рачкується.

Щасливий матч

Щастя буває таким, що навіть бездольному нудно глянуть.

Чорна рада

Життя порядних українців усе минають і минають — ніби хтось, не злітаючи, як віялом, має крилом. Виносять і вносять — а кругом усе Чорна рада та Чорна рада.

Юрма народу

Я багато люблю вкраїнців. Це легко, бо їх, власне, небагато й є. Усіх можна носівочкою накрити. І вже накрили малих — тільки люби велико.

З оприском

Казали вкраїнці: "А що вже гарна! Як намальована." І тепер можна сказати, бо багато в нас гарних, слава Богу! Дивишся: справді ніби гарна, але... як намальована. І як намальована! Ніби дитина в свій альбум сама себе малювала. Без дотепу, але з оприском і притиском.