Батискаф

Формула перекладу така: цілковита заглибленість і повна непросяклість. Те-ж і формула виживання.

Походження краси

 Колись красі було просто: вона народжувалася — з майстерности, з мистецтва. А тепер тільки кесарів розтин. І ніхто не впізнає — ні яке воно, ні чиє воно.

Мовне безголів'я

Ми не знаємо мовних початків — і кінця балачкам немає.

На кутні

Пишучи й говорячи суржиком, ви калічите не московську мову - вона то може й посьміялася-б.

Купа переглядів

Переглядають — та що ви переглядаєте? Тут переглядати — то як старців під церквою: вони робити не хочуть, ви подати не хочете, а треба-ж їстоньки!

За короткомовність

Мене буде легко цитувати — я коротесенький.

Щира розмова читача з письменником

— Ви так гарно пишите!
— Справді? То чого-ж Ви не читаєте?
— Де-що таки читаю, але не все тямлю!
— Тямити не треба, Ви собі читайте — воно якось саме втямиться.

Нижче лиштви

Якби-ж то я знав мову, то передав-би у спадок і дітям, і всяким нащадкам та спадкоємцям. А то, бач, лиш орудую нею: розчепіряться пучки і під лиштву закотиться берло.

Водяні серця

Я не люблю медуз. Добре, що вони про те не знають і їм байдужісінько. Вони ковзають. Ми тільки в голощоку, а вони завсігди. Навіть не люблячи медуз, я не хочу збавляти їх буття й поезії в цьому бутті. Так і знав, що вони по нашому звуться "морські чи водяні серця". "Водяне серце" - чого тут іще не сказано за медузу з її буттям, за море з його буттям? Отак я починаю роман, а він закінчується мені на третьому рядкові, та ще й каже: "Ого, скільки ти тут зайвого наторочив!". 

За отамана

Вночі і ожеледь, і мряка, і сніг, і холод... Знов із Шевченка. О люде! люде небораки! Просто поляка заходить, поплох, сліпий жах: здається, всі попадають і все попадає. І тільки дивитимуться, лежачи, хто там іще рачкує - за отамана буде!

Ого-го

Тепер щоб кого визнати, треба стільки виснути, а, падаючи, так виснути... що ліпше вже сидіти цупко, як забутий лантух у старій хаті, а хазяї виїхали в місто - і лиш ого-го!

Невчитанний

Коли письменника ніхто не чита, то він ніби як нежонатий: од відповідальности вільний, але, як-що щирий козак, то не від хоти. 

Ціна та вартість

- Галло, ми хочемо Вам запропонувати шикарну працю: 150 на день, але можна робити цілий день і цілих два тижні.
- На жаль, на такі умови пристати не можу. Аде дякую, красненько дякую за пропозицію!
- Та чого-ж не можете? Тепер поплатної праці вже стало й ще буде менше. Можна й у ціні трохи спустити. Це, знаєте, як у таксівкарів: хтось собі їздить і, хоч помалу, копійку збиває, а хтось стоїть, як стовп посеред шляху, дожидаючи дурня на Адес. Дурень на Адес іще чи трапиться чи не трапиться, а слава вже пішла: дорогий він, мовляв, ще й пихатий дуже.
- Ви плутаєте ціну з вартістю. Усі ми старієм і дурієм, тож на вартості всяк підупадає - то закон натури. Християнином бувши, я що-ранку на молитві розказую собі й Богові, який я препоганий. До того-ж, я жонатий і дітний, тому сьвідомий того, яка моя вартість: заледве 50, та й то красно буде. Однак вашої ціни навіть і в базар прийняти не можу. А пораджу вам от що: покличте когось із вартістю 30 і 130 йому дайте. Ще й убаришуєте!

Голощік

Голощока - дуже щира погода, навіть одверта. Тут усе на оці: руку зламав, штані подер. Без ожеледи ми й не бачимо, й не чуємо, що з нами насправді діється, й не пильнуєм того, що може скоїтися.

Перепеленята з призвуком "и"

У Васильченка знаходимо оповідання, що його не вивчали в совіцькій школі, але варто було-б рекомендувати теперішній школі вкраїнській. Називається твір "Роман", хоча це таки оповідання. Сільському хлопчиськові Романові 7 років, це як тепер моєму Тимошеві. Минає пустотливе, невстрійливе літо, і бешкетник Роман сам записується до школи.
Поки вивчали букви, ще було гаразд, але далі заходилися слебізувати слова. А слова-ж не свої! І малий козак, хоч і "дрібний на зріст" і виховуваний щоденним биттям, збунтував. Зламався він на розвитковому слові "пє-рє-пє-ля-та".
- Пе-ре-пе…, - ніби близько садив хлопчик. А далі разом: - Перепеленята!
На сьому слові вже ламалася "учітєльніца". Романова шкільна наука пішла шкереберть. Він не знав слова "русифікація" чи, боронь Боже, "москалізація", проте зразу відчув, що та школа йому ні до чого. Відніс назад московського букваря й пішов напитувати собі якогось українського діла: шевства там чи революції. До Махна вже напевно не пристав: там теж бреніли якісь "пєрєпєлята".
Таку маєм історію, що Романових нащадків, наших Романових, заціліло не гурт, хоч він належно виплоджував діти. Як хто з них іще живе на селі, то можна припустити, що вони довго й уперто тепер боронитимуть свого права казати "пє-рє-пє-лята". Тож Романів плід - упертюхи! Але їхнім онукам таки треба в школі читати Васильченка.  

Коняка-розбишака

 Яків Іванович сидять на веранді, на першому весняному вигріві, споглядаючи крізь прозірний іще садок недалеке мужицьке поле. Та чого-ж мужицьке? Там порається нетяга-козачок, гречкосій, але не сіє, а саме спитується орати. Нива піскувата, плужиться легко, навіть несита шкапа добре взяла, але що-ж воно вродиться? А колись-же пращур сього городника вигравав баским конем, ходив на саму Москов… ге, на турка ходив, на ляха.
Яків Іванович беруть порцелянову филижанку й частуються духмяною кавою:
— Хівре, ану-ж перо мені й паперу подай!
Якову Йвановичеві спала охота зробити з того підсусідка поетичний малюнок. Як-же його почать: з "ой" чи з "гей"? Поглянув на орачика: там таки "ой".
"Ой, була в мене коняка...", — стривай-же мені, що це в мене-козака за "коняка" була? То хіба мужик на свого коня так скаже. Та й то... Козаки-ж конем пишалися, коником-братіком величали. Хай він буде "коняка":
"Гей, у мене був коняка,
Був коняка-розбишака,
Мав я шаблю і рушницю,
Ще й дівчину-чарівницю".
Оце добре буде! Яків Іванович затирають умочені в чорнило руки й самі доливають собі кави з кав'яника. А далі що? Ну, а що: "Моск…" Ні, не так — "гей!":
"Гей, коняку турки вбили,
Моск…"
Тьху, нечиста сила! А бодай-би тобі добро було!
"Гей, коняку турки вбили,
Ляхи шаблю пощербили,
І рушниця поламалась,
І дівчина відцуралась."
Романтична стихія! Вкраїна як романтичний терен. Усе саме собою скоїлось, а то все "моск" та "моск". Далі вже буде: "За московськими..." Ого! Нехай так:
"За буджацькими степами..."
Далеченько відци, але так безпешніше:
"За буджацькими степами
Їдуть наші з моска…"
Лізуть і лізуть ті москалі, трясця їхній матері!
"За буджацькими  степами
Їдуть наші з бунчуками."
От, з бунчуками, а не з чим! А я...
"А я з плугом і з косою..."
Тю! То з плугом чи з косою? Це-ж тобі не народня пісня, їй-же бо! Там ми з батьком косим, викошуєм солов'я, а хтось уже снопи в'яже. Сьміховина, та й годі!
"А я з плугом і з сохою
Понад нивою сухою."
От маєш пізній романтизм! Ах, який асонанс! Гей, гей, гей!
"Гей, гей, гей, мій чорний воле,
Степ широкий, стерня коле..."
Arrêt! C'est banal!
"Гей, гей, гей, мій чорний воле,
Нива довга, в стернях поле,
Вітер віє-повіває,
Казаночок закипає."
От де простота, от де народність і справжність ізмальовання!
"Повіває вітерочок,
Закипає казаночок,
Скоро все засне під млою,
Йдіть вечеряти зо мною."
Цур йому й пек! Аж самому чуприна пріє! Чи то від кави? Казав-же дохтур… Щоб бува й справді не закипів казаночок! Ой...

"Ой, хто в лузі — озовися!

Ой, хто в полі — одкликнися!

Скоро все засне під млою,

Йдіть вечеряти зо мною."

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люде, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть! Ось так воно.

"Зву… луна за лугом гине,

Казаночок стигне, стигне, 

Вітер віє-повіває,

Казаночок застигає."

Кругом казаночок! Так і тягне його до казаночка! Медом намащено! А орать? 
"Зву...луна за лугом гине,
Із-за хмари місяць плине,
Вітер віє-повіває,
Казаночок простигає."

Оце я, оце я, оце, оце у-ха-ха! Оце я, Ярема — мудра голова!

Яків Іванович ізморено відкладають перо й кличуть невидиму Хіврю:

— Оце мені в кабінеті в бюркові замкни!

Хівря глипнула оком: знов вони пісню написали. Хівря письменна, знає вчитати.

Як уже смеркло, на небо з-за хмари завзято видряпався молодий місяць. Як той герой народньої пісні: ще й не пооборювалися, а він уже з серпом. Хівря тихенько вмостилися на призьбі й, глянувши на козацьке сонце, нишком здійняла пісню:

"Ой, була в мене коняка..."

У панській спальні ввірвався лютий хропіт.

"А я з плугом і з косою..."

Яків Іванович розплющили очі й уздріли замашну місяшну косу.

"Степ широкий, стерня коле..."

Чи щось у перині коле? Хто пух той скуб?

"Казаночок стигне, стигне..."

Знов казаночок! І щось він не стигне! От наверзлося! Треба наперед так себе не мучити.

Яків Іванович повернулися на м'який панський бік і злагідно заснули.

Чим може стати вкраїнське

Читаю: "... довели всьому світові, що український трек може стати хітом." Читаю й ніяк не второпаю, що такого вкраїнського довели всьому сьвітові"?

Густе казання

 Неділею надумав послухати панотецьке казання. Спершу молодий піп добре вшкварив: зразу положив підмурівок із апостолової Павлової цитати. Вірні стали сьвятобожно, тямлячи, що буде велика толока. Аж раптом панотець рвучко розвернувся й, широко ступаючи, попрямував до лісу. До лісу? А чого до лісу? Либонь-же він щось зна! І потрюхикала слідком парахвія. Ондечки в кущах майнула знайома ряса! А ген словом сильним, мов трубою, обізвався знайомий вибагливий голос. Агов, отче, де Ви є?
Тиша навкруги. Увірвалося казання, ніби хтось стрелив. Обступили душу хащі з височенними, без неба, деревами й непролазними чагарниками. І як це ми сюди втрапили, браття? А він-же сам кудою вискочив — хто вгледів?

Sweet Natalie

На палаці "Вкраїна" поруч висять афіші "Uriah Heep" і "Лисапетного батальйону". Цікаво, чи зачитувалася Діккенсом мала Наталочка Фаліонівна, чи витягала в неї мати з-під ковдри ліхтарика і пошарпану грубеньку книжечку? Чи віддала вона перші дівочі мрії не мартоплясові, а чемному й трудящому хлопчикові-горобчикові? Чи уявляла себе Аґнесою Вітфільдівною, що втішає Давида Коперфільда й нарешті переміняє йому підхмарну Дору Спенловівну?

Чи вже піддівком, завзята Наталка, закинувши в бур'ян лисапета з чоловічою рамою, не садила гайдука до пісні "Sweet Lorraine"? Чи мамця не вмовляла її: "Донечко, покинь те чуже, послухай лишень "Кобзи" чи дуету "Два кольори!""?

Ах, багато питаннів, а мало відповідів! Одне ясно: подивиться пані Наталя на чоло палацу, побачить ахвіші, де її ім'я гордо красіє проти імени діккенсівського підлабузника - і як-же запишається! Та й дядькам із "Uriah Heep" яка приємність: сядуть ото рядком та й заведуть ладком "Sweet Natalie".

Дві такі

У метрі одна така молодесенька, гарненька й сьвідома того. Але десь підсьвідома й того, що воно не назавсігди: все показує та й показує подружці нескінченні самки. А та негарна й сьвідомо негарна: захоплено переглядає, але десь там і знає, що на віку - як на довгій ниві, й іще вона може першою поведе діточки.

Крутопопи, хвилозопи набирались жаху

Наш час — то вже не палімпсест. То затерта таблиця — і якась пінява рука знай стирає й стирає, хоч що ти пиши. Нема чого тямити, бо ніщо не важить. І в цій реформованій школі, що зве таблицю "дошкою" (судньою, чи що?), я мушу вчитися, брешучи вчителям і учням, що ніби я свій. А я чужий і вічний, як той Сковорода, й умозорний, як Памхвил Юркевич. 

Навстріт

Ми - вулики. Треба повикурювати всіх бджіл і тоді лишиться... не порожня колода, а стоян із медом. Це хто вулик. Але корисно і з купи позганяти мухи. В моїй хаті вони дзижчать і в мороз. Коли виганяю останню м'ясну суєтку чи просто муху домову, нарешті спадає тиша. Але чомусь і темнота. Бо ми, як ті лантухи, напхом напхані чужим хапаним.
У своїй німій, темній господі, я ще поки не чую й не бачу нічого. Але десь там нечутною примарою можу вештатися справжній я. До зустрічи! Бо засинаю...

Vivat academia, vivant professores!

Правду кажучи, я вже давно міркую, що нам робити з тими осьвітянами: геть одбігли рук і хати самої! Аж тут нагодилися найновітніші технології. Звуться ADL (Advanced Digital Learning). Це по нашому буде, приміром, дистанційне навчання. Ну, думаю, тепер-же ми тих стидких осьвітян заховаєм од сьвіту!
Так і уявляю вже собі Василя Хрисанфовича Комаху, що походжає у парі спідніх своїм булим кабінетом, а тепер віртуальною студією, оточений усяким мудрим апараттям, надиктовує on-line свій безсмертний відеокурс, на кожному акцентованому пункті завзято натягаючи спідні на голе черево (бо в студії апаратна спека). Поки монументальний доктор Серафікус отак походжає, самозадоволено розпускаючи патяки, десь ув апаратні миршавий Петров-Домонтович, єхидкувато затираючи рученята, обсаджує його малими роботами чи ботами, що вдають із себе студентів. І всі впиваться вином життя, навіть спудеї-роботи:

"Wina, wina, wina dajcie,
A jak umrę, pochowajcie
Na zielonej Ukrainie,
Przy kochanej mej dziewczynie."

Невідомий реґійон

Мене жваво читають у якомусь "Невідомому реґійоні". Та чого "якомусь"? Він один такий і може бути - невідомий нікому. Сам "Ґуґль" полює на невідомого реґійонала, виходить на лови, а все не вполює. Невідомий реґійонал перестає бити рибу, виходить із струмочка, відкладає дрітка, підпільно приєднується до Всемережжя і читає, вільний, мого дописника. Слава героєві!

Імпресіоніст

Васильченко жив вражіннями - імпресіоніст. І був дуже вражений, що не вражає. Якісь розбишаки розпинають мову, розпинаються самі. Повна пазуха Вкраїни, а дихати нема чим. Усі, хто вмів дихати, перестали. От тут десь іще вчора був Нечуй, Мирний, Пчілка ще дзижчить. А вражіннів жадних нема. Микитенко пише так, що аж бризкають криваві чорнила. ЧК таке схоже на "чекай", "зажди", "стривай". Гляди, ще тобі буде. Лягай і вмирай, поки не Голодомор. То про Хвильових.
Він, до речи, був Панасенко. Панасенко, Васильченко - чи не все одно? Імпресії. То не про нас.

Із Франсуа Моріяка

Нема любови. Є... й отут уже справді не сподівання, а очікування любови. Щоб осідлати її, як гриву хвилі, й десь поплисти далеко-далеко.

Проти католиків

Нам, православним, проти католиків гріх і виступать. Вишенський міг, а нам зась. Бо ми проти них уже давно - варвари.

"Він у пекло з нами піде..."

Головко по селянському розстріляв жінку, а потім і дочку. Доба була розстрільна, надихала й селян на розстріли. То панів, то попів, то вкраїнців якихось б'ють і б'ють. Диви: не буде чого їсти, бо батько не може надбать, то й жити нема чого.
А головне в Головка - що нема Вкраїни, то й нема чим жити й на віщо. То пекло, коли нема Вкраїни, - треба тільки рвонути двері. А за дверима ще щось було. І нові діти й жінки, теж по селянському. Але вже рвалися двері. Божевільний, нервово хворий? Дай Боже... Однак у тому вчинкові є щось таке тверезе, що зразу кортить вихилити шклянку. До крапелиночки. Як та остання вечірка в Хвильового: походити, погомоніти - і ба-бах! Бо нема чого.

Беруть

У метрі п'яні баби сьпівають "Два кольори". І так душевно! Павличкові багато проститься, як-що не все, за тих двоє кольорів. Бо сьпівають п'яні баби. Не засьпівають вони ні Калинця, ні Воробйова, ні навіть Свідзінського. Ні мене, ні вас не засьпівають. А тільки Павличка. І ще Малишка: "Я візьму той рушник..." - беруть.

Закипає казаночок

"За Буджацькими степами

Їдуть наші з бунчуками.

А я з плугом і з сохою

Понад нивою сухою..."

Де ви є, наші з бунчуками? Я все тут з плугом і, до речи, з сохою. Де той славний полк Гулого-Гуленка? А суха нива тутечки, де й була. І я понад нею...

Liszt Totentanz

 "Мертвецький танець" Листів — це таки щось надзвичайне. Річ дуже европейська. Навіть коли Европа віднадиться від Бога, вона все одно станцюється до тієї музики. Живі вже — не християне, а Смерть усе та сама, незмінна. Не дурно-ж Лист і в Київі бував. Україна таки Европа. Слухаймо й обираймо.

Хай живе апостроф!

Дмитро Шкрьоба пропонує мені сказати своє поважне слово з приводу надмірности апострофа перед "ї":
— Й без того воно йотоване. Ніхто-ж не скаже "віхати" замісць "в'їхати"? Скільки коштів можна було-б заощадити! І школярикам яка полегкість!
— "Віхати" може й не скажуть. А от "вється", "вюн" і "вязи" ще й дуже скажуть! У нас, Дмитре, й з апострофом усе що хоч тепер скажуть.

Окрадена Галочка

"Для Галочки" - то, виявляється, "про око". Чи "про людське око". Усе людям. А Галочка, виходить, ізнов ухопила, як собака обметиці.

Ї-рішення

Стоять первісні чоловіки над мамутом, між кусанням, ковтанням і плямканням ще щось і вигукують: зароджується в їх мова, диви. Тільки й чуть: "га!", "гоп!", "хап!", "ну!". І раптом хтось сказав "wow!". Хто сказав "wow!"? А ну-ж, ну!
- Чуєш, ти, на нашому хуторі по нашому гутори! Що то за "wow!" таке?
- Та ви, дурні з мамута салоїди, мову зародили, а розвивати, плекати її не хочете! Вузьколобі ви, низьколобі, нема лоба, тільки очі сьвітять! То хоч візьміть ті очі в руки!
Взяли, аж нічим стало їсти. А той напхався швиденько. Оце тобі wow-factor! То було, можна сказати, первісне, кам'янодібне ї-рішення.
- Що?! - вигукне пильний читач. - Ї-що?
- Та чого ви... Ну, є-рішення!
- А то що за почвара?
- От темні ви, їй-бо! E-solution, хіба не чули? Electronic solution? А референтною мовою віддається як "е-рѣшеніе". А референтні люде кажуть спроста "є-рєшеніє". Так прочитують, ясно вам?
- Тьху на тебе - ре-фе-рент-ні! Таж по нашому solution буде "розв'язок", то ти те слово рішаєш, зводиш ні нащо. І нас мови рішаєш отим своїм "ї-рішенням"!
Ну, от як з такими чубріями мову розвивати? Не дурно-ж кажуть: якби не хлоп та не віл, не було-б і панів.

Усяково буває

Буває, що снаги до творення вже нема, зате є креативні потенції - і то не одна, а в множині.

Правда прадідів великих

Невбачай натрапив на статтю Донцова "Провідна верства козацька в І.Котляревського" і дивом іздивувався: таж ми того Котляревського цілий СРСР учили та й у голову втовкмачили. Ну, що там? Бурлеск, травестія, перелицьоване, макаронічне. Гнані безглуздою долею п'яні, безладні запорожці. Сама Московщина дозволяла нам на те, щоб ми дивилися в пуп нашої кумедної минувшини і, мирячись із античністю, бачили власну недолугість і незугарність. Але в клясиці завсіди вражає її не так невмирущість, як невмерлість. Настав 1952 рік, интегральний націоналізм програв уже і заклад, і справу, а Донцов не вгаває і найгорійшою добою: "Епопея української нації, нації героїв і войовників, – ось чим є «Енеїда» для нас. Відбився в ній увесь наш світ, усе духове життя народу, вся його вдача, його різних верств, а головно провідної касти, перед якою колись дрижали Москва, Варшава і Стамбул. Всі пристрасті, звичаї, навики зображені в поемі, вірування і забобони, вся філософія національного життя, убраного в троянські шати, забарвленого старим гумором українським, який нераз підноситься до правдивого патосу, з відблиском питомих нації, а особливо тодішній її верстві провідній, – одчайдушности, відваги, героїзму, релігійности, з нахилом до буйного розгулу до медитації, до сарказму, до речей великих. Відбиваються в поемі тверді закони суспільної гієрархії колишньої України, ворожої як тиранії, так і «народноправній» анархії, тверді правила етики, послух Провидінню, внутрішня карність, високорозвинене почуття чести, любов отчизни і та невгамована вітальність нації, яка, не вважаючи ні на що, завжди готова знову й знову зриватися на ноги по кожній невдачі, щоб гамором своїх чинів сповняти світ."

Оце вам націєтворення. А ось етичне з естетичним: "Котляревський лишив нам в «Енеїді» не лиш пишні спогади минулого, але й блискучий ідеал, віддав той дух, яким тримаються спільноти і стають великими. Це була та «слава козацька», яку, читаючи «Енеїду», знайшов у ній Шевченко, яка «сонцем засіяла» в його спрагненій великого душі. Від поеми Котляревського – писав Шевченко – в кожного Українця «серце б'ється» жвавіше і стає «світ Божий як Великдень» і «люди як люди», не як раби; як Великдень – як день Воскресения Правди. Цю нашу відвічну правду історичну, «свою правду», в світогляді козацької касти, і відслонив нам автор «Енеїди», заповідаючи йти за нею. Правду, яку треба відкрити за зверхньою скорупою безжурности, в яку зодягнена ця поема-притча, відкрити те Невидиме, той Дух, з яких завжди виходить Видиме."

А ось і висновки: "Дуже актуальна поема в наші дні, які криком кричать за новими Енеями Котляревського, які імперативно вимагають усунути з провідних становищ сьогоднішніх Латинів чи Турнів, які – особливо перші – в постаті Швейків нахабно хапають своєю плебейською рукою за керму національного корабля…"

За наших часів лекше стало писати, ніж читати. Це тому, що ми писати не вміємо, то й чужі зугарні твори стають нам неприступні. То вміщаю тут, усупір реґулам, простирадла цитат: щоб довго кому не мучитись.

Острів Лапута

Дуже багато настало вчених. От тільки плюнь, то так і поцілиш у вченого:
- Ой, даруйте, я думав у простого, а воно в ученого! Лучив ворону, а влучив корову!
- Що ти там "лучив-улучив", дурню? Геть аж і не битимуся з тобою за те, мугиряко: рук паскудити не хочу!
Так от, кажу, завізно в нас на вчених. І кожне науча: берися, мовляв до книжки, читай і тям. А як візьмешся сам до книжки, почнеш читати й тямити, то оглянешся на тих учених і подумаєш собі: Боже милосердний, хто ви, звідкіля вироїлися?!

Родинне оточення

Мої стосунки з українською мовою - то суто родинні взаємини. Ось сімениста хата Мельників у Кузьминій Греблі. Стіл, а на нім - родинна миска з родинною ложкою на цілий тузінь душ. А об тім при столі я сам. Хоч і не Мельник уже. Повна миска тяжкої праці, а до неї - ложка містична.

За полегкість

Сюрреалізм, як то знано всім, навіяний снами. Автівка - ти стоїш у заторі, валка невідомо коли рушить. А тобі треба негайно забрати малюка з дитячого захистку. Бідна дитина сидітиме там сама, під наглядом сердитого, "крайнього" вихователя. Коли-ж рушимо?
Але раптом пригадується, що не знаєш, куди правувати. Зараз поїдемо, а ти... Стривай! Сам ув автівці, а керувати-ж не вмієш!
І полегкість: таж і малого в тебе нема...

Після води

Метафорою життя є отой, знайомий усім з обставин физиологічних, західливий, але марний сон, де багато пошуків, загадок, суто романного чину, але рада одна: треба прокинутися й, щоб не наловити риби, відлити воду. 
Відливання води - негайний, переломовий захід. Але як діяти далі? Після порожнечі над водою, лишається порожнява без води. То доводиться вже порожньо снити далі.

Ні лану, ні столу

Я вже трудящий злидар у четвертому поколінні. Ще й в особі старшої доньки заклав і п'яте. Це заради таких трударів, як ми, нас не спитавши, різні недопанки впоряджали всякі криваві революції, де тільки нас і били.
А знадвору все чемно: середня кляса. Оце весною одна божевільна так і кинулася була на мій Гаррісів твід. Добре, що, хоч і злидар, я не став злим.

Читати й палити

Ще колись читав про це в Сомерсета Моема: треба жити, жити 190 років і набридати собою кожному школяреві - от тоді ти будеш визнаним клясиком. А покажіть-но мені його, підніміте повіки! Ще живий? Який гарний! Це тобі не Архип Тесленко! Які там 29 років? І давай томи, щоб стало грубку палити на цілу зиму. Читати й палити! А воно як живе: не читається й не горить...

Сьвідомий гній

Знаю, що пишу добре, але читають погано. Чи я пишу собі на славу? Ба ні. Тому єдиний розв'язок у тім, щоб нас таких, добре письменних, була сила. Усі люблять писати, то прошу приєднуватися, хоч на барканах! Тоді ми розворушимо загал, як то було за "наших 20-х". Культура - то вгноювання рідної землі.

Гнітюча більшина

Гнітюча більшина має таку культуру, що можна сколупнути нігтем. Але то - не їхня проблема. Щасливі!

Цікава підвідміна

Цікава підвідміна киян - із нещодавніх, сьвіжих: слухає маму вкраїнською.

Замакітрилося

Усі поробилися якісь зденервовані. Навіть перукарі. Скоро вже повернемося до тих часів, коли тільки під макітру — бо на все иньше руки трусяться від обурення собою й добою. А в перукарні буде, як у хижині: самі макітри — хто куди влізе. І ще коси: а ось вуха обтинати!
Бо не їм говорити й не нам слухати...

За нечутенність

Не знаю, чого-б такого сказати-написати, щоб вони зойкнули, гейкнули чи лайкнули.

За збагнення

Мало таких, що тебе збагнуть. І ще менше тих, хто визнає збагнення.

Чоловік доби виродження

Попович дізнався, що Бога не буде. Українець довідався, що не буде Вкраїни. Коханець дошпиґувався, що не буде кохання: шлюбу, однієї жінки, багатьох дітей. І навіть здоровенького чужоложства.
То він заходився писати за те романи. Романи, де того нічого не було.
Далі й романів якось не стало. Він був учений, то кинувся всю ту зникомість досліджувати. Але й наука зробилася ірраціональною. Лишилась сама потьмарена осьвіта.
То він подався вивідачем у ті краї, де воно ще все було. Прикидатися вірним українським коханцем. Письменником-дослідником. І писати з того шпиґунські звідомлення та справоздання до рідного краю, де нема. Тим, що прибрали.

Поетичні відтіні

Поезія - то таке. Вся з дурничок. Але поезія - це таке. Вся у відтінях. То-ж таке.

Саме в час

Один мій приятель остерігав: "Підеш з університету й не оглянешся!". Справді так. Добре, що хоч устиг скінчити курс.

Ми були першими

Власне, вкраїнською мовою оте ваше улюблене "жёсткий" буде "крутий". Ми були там першими.

Завалиста зима

Мені спадають на думку й дурниці - власне, падають, як той сніг. Але я ліплю з того великі грудки, а потім і снігових дідів. Я й і сам уже - сніговий дід. Весною розтану.

Чудовий приклад покладного мислення

Жінка сказала йому, що він старий і товстий. Це-ж либонь як дуб, гадає собі, як той дуб посеред гаю. А коли вже сам дуб, а не козак головою, зарегочеться, розженеться, то начувайся ти, жінко!

Енелові-ж дав на кабаку трохи не цілую гривняку

 Людям мила кострубата беззахисність перекладача: воно дума, що їжак, а голки розгубило. Тепер тільки місяшної ночи дожидай, зоряної, ясної, - позбирати. Вже й підтоптане, а тямить мало - і як тільки живе?
А кругом тих мудрагелів - наче на мішанку сіяно. Не дають губів розтулити, а як устигнеш, то думають, що роззявив, - і ще натуркочуть сім мішків гречаної вовни. А цей слухає, повторює, як уміє, славний такий. Хай собі пасеться, на тобі гривню! 

Не интерпретатор

Перекладач, хоч і називається по ангелянському interpreter, од интерпретатора відрізняється тим, що пробує з'ясувати суть, а не туманити людей.

Безхистий поет

Тяжко бути нездарим поетом: перо - як той плуг у піску. Але молодими поетами цікавляться гарні панянки, просто кралі: він пише вірші, ах! І от пішла за ним одна. За ним, за нього пішла. Далі діти пішли. І до школи, й далі.
Вона кохає його, кохається в поезії: як-же йому тяжко шкребти! І діти вже знають смак закушеного пера. Віршів їм уже писати не треба, то таке, а от крильця якісь мамині по хаті шурхотять.
Бо він-же до тої книжки не від колгоспу, ні! Він кучерявий був - загадається, а гуси вже тільки шурх! Ну, який йому колгосп? А поети з його будуть - онуки там, чи як...

Як у Бога за дверима

Як у Бога за дверима — а що там? Шевченко підказав: Бога не пустили, а сокира лежить. Що його робити? Направляй сокирою!
А казали, що людину покликано хвалити Бога. Хоч і з-за дверей...

Далі нікуди

Чоловіцьке вбрання - то сорочка до краватки. А як нема ні сорочки, ні краватки - то вважай, що голий. Оті сині-сині ноги в метрі. Куди вони підуть? Далі нікуди.

Не наші 30-і

За нашими 20-ими настали не наші 30-і. І такі вже були не наші, що й досі нашим ніде не пахне. І тільки гірш та гірш. Нищителі забили, а потім покликали анатомів холодними руками розбирати труп. Українців, що розібрали в такому смак. Їх і досі є таких: усе знають, усе пам'ятають, усе розкажуть, а в життя не вірять.
Мова була як знахідка: о! це вона! А тепер: ага! — не цікавить. На віщо? Однак не житиме. В скриню, на мороз! І той, кого цікавить, геть не цікавить. І живий помре. Бажання сказати по своєму ні в кого немає. Ні, треба так сказать, щоб аж коріння з голови дубом. У нас навгороді таке росте, що чужі не полізуть, а ми самі не ходимо.
І досі культурний календар показує 39: о, фінська війна, СРСР женуть із Ліґи Націй! Слава Богу, за наш цвинтар трохи забудуть!
Отакого вони наробили, ті кляті 30-і...

Багато няньок — дитина без носа

Аж над міру багато охочих "навести порядок" у бідній, нескладній нашій Україні. В самих, диви, й хата неметена, а нам понаводили того порядку стільки, що вже нема кудою виводить. А ладу давати таки нікому.

Не разом Харків збудувався

Якби Харків був від козака Харка (Харитона), то він звався-б Харків. Щось воно не так.

Аскетична мова

Українська мова підхожа до манастиря: тут треба подвижників, тут служать Богові, а дітей не мають.

Геть од Оклахоми

Маленьким балтицьким народам так дуже личить бути великими европейцями! Ах, як-же вони тішаться і "Процесом", і "Замком"! Їм зовсім не треба зникати в безвість дорогою до "Америки".

З приїзду

Українці завсігди любили їсти й завсігди хотіли їсти. І це завсігди дивувало їхніх приїздних правителів. Треба вже якось самим живитися.

З історичним виміром

Тебе ніщо не тішить, а когось уже, диви, ніщо й не живить. Бо нема чого їсти. Скажи "слава Богу!" - живемо з невідкличним історичним виміром.

Без вороття

Хтось просто любить брехати і вже раденький. А хтось просто вміє і теж тішиться. Але справжні майстри, вміючи, викохують брехню. Й оті вже щасливі!
Народ бурчить: брехнею сьвіт пройдеш, та назад не вернешся. Пхе! На віщо-ж вертатись, як уже пройшов?!

Right to erasure

Am I right to be forgotten? Am I all right?

Права слава

Стань чоловіком, стань українцем і ще спробуй стати християнином. А чи правий ти і чи ти славний, то скаже Господь.

Захолода

Усім на всіх начхати. Отак тяжко позастуджувалися.

Чин батьківства

Батьки й матері бувають різні. Але чин батьківства і чин материнства усе той самий. Чин материнства дає душу, а чин батьківства дає дух.

Неврівноваженість

Мені бракує головного: спокою. Кажуть, спокій буде там. Але то кажуть люде, що вірять, ніби там нічого немає. Їхній спокій - ніщо. Не такого я хочу спокою.

Без музичної перерви

Народність у Вкраїні висходилася, мов та паляниця. І в тій паляниці цілком запеклися верстви з найвищою осьвітою. Більшість нашої культурної кляси - то щабльові народні типи без ніякого "Intermezzo".

У сьвічарні

Брехня - як той сьвічковий віск: сьвітить і перетоплюється, сьвітить і перетоплюється.

Метаморфози

Можна собі уявити, що брехня — то комусь повітря, вода, сонце. І тоді вже вона не може не стати кров'ю. А далі вже тій брехні-крові в брехні-тілі треба брехні-хліба, вина, сиру, меду. І навіть сала.