Сторчогляд

 Шукав по всіх словниках, по всіх електронних усюдах за ангелянським перекладом московського слова "смотрящій". Ніде нічого. А по вкраїнській-же як? Хіба "лановий"? Ой, не треба — то тільки перевід наших слів! Та й Василь Лановий образиться. Він і так на Вкраїну важким духом дихає. Кривдується старий: не було, не було країни й от маєш — з мовою, з історією й усяким таким стидким причандаллям. Буржуазний націоналізм та й годі!
Тож скоротім. Довелося вжити мафійозного слова "underboss" — щоб вороги не знали й сусіде мовчали. Бо тільки в одній країні громада вуркаганів спромоглася поставити свій закон насупереки нелюдському "вільному" праву. Зробивши свою реґулу ще нелюдянішою, аж до скреготу й искри крицяною — ну, сталевою, насталеною, ясно? І жадної покори, жадної згоди, раз ворог. Сталеві люде на вершку, сталеві люде зісподу. А між ними цямкають на все готові мужики в усій небезпешній багатозначності цього слова, багатозначності з перлом "фраїра" у вінці. "Фраїр" — то чужий, "вільний" невільник, що живе в великій тюрмі, беззаконній. А посеред тої велетенської хурдиґи без вікон, без дверей — острівцем остатньої, хоч і пекельної, волі стояв Малий Острог з ладом і супокоєм. Своїм богом робили, хоч Бога не знали. Їхній бог — від'ємний, "не фраїр".

Випроба на пробу? А ВІЙНА. Ота помаранчево-чорна, що в тій країні й досі найнещодавніша, найвітчизняніша, найлюдяніша, наймиліша. Вуркагани на ту війну не пішли, до речи, як і де-які недобитки політичних. Уважали те для себе за ганьбу й стидов'я, хоч злодійська громада називала це по своєму, вдаряючись до споконвічного, пов'язаного з падлом і стервом заказу, щоб не запоганюватися.
Але не всі "шанувалися". І війна сама прийшла туди, де засіли на ціле життя "гарячі миролюби". Прийшла, як "Суча війна" 1946-1956 рр. Вона-ж мала бути вдвоє довша, втроє запекліша. А хто були "суки" в тому розмирі? А ті, хто служив ненависній владі й вислужив у неї нову подорожницю до "хати". "Ветерани" різали "дезертирів", "військовий збіг" здіймав ножа на "заслуженого героя".
А в чому сила байки? Що в кожного — своя війна. Лиш війна в обороні свого й своїх, проти загарбача — то сьвятеє діло. Але герої будуть у нас тільки непарадні. Зате порядні. Як сказав петербурзький поет (не Шевченко): візьму, каже, своє там, де побачу своє. Але слухали поета всякі люде. Серед них і ті, що високо сидять і далеко бачать. І добачити своє можуть крізь усі прозорі кордони й поверх усяких глухих барканів.
Та колишня країна єдина могла похвалитися розворотом пащі від "смотрящого" до "опущенного". Вся вона нежива, але мертва — не вся. Паща роззявлена, але чи здохла, чи спить? Чи прикидається, принаджує?
Одне незмінне — жадної покори, жадної згоди, раз ворог.

Привернення рівноваги

 На Москві прийшлість не відгадують, а пригадують.

З староболгарського берега

 Я таки виступаю не за приновлення церковної мови, то-б-то введення до храму сучасної вкраїнської, а за пильновите завертання спадків Кирилових і Методієвих. Хай засяє глаголиця, забринять носові голосні й полком у цілому складі виправиться в похід незабутній стародавній словник рівноапостольних сьвятителів, хай непорушною безпекою й незайманим спокоєм дихає тверджа високої граматики! Не можна терпіти того, щоб сьвяте діло пропало! Що зрозумілішою стає мова, звернена до Бога, то незбагненнішим стає Бог. Треба говорити з Богом Його мовою, тою, що він вклав до вуст виборних Своїх. Не випадає звертатися до Бога по теперішньому, не буде відповіди. Теперішня мова не на те компонована.
Чимало парахвіян не можуть терпіти в церкві вкраїнського слова на казанні, чимало й неприхильних до того межи духовенства. Звісно, всі ці доброчинці так само полум'яно люблять свою неньку-Україну, як і ми з вами. Просто духовне чуття підказує їм певну дорогу: звільнити богослужбову кирило-методіївську мову від пізніших нашарків і щирою, бездомішною подати її речникові до виголошення, а вірному — до слухання. І тоді: учітеся, брати мої, думайте, читайте! Хай звична московська з шанобливим поклоном поступиться місцем старшій сестрі своїй, що згинула була, та й знайшлася.

Прихильне ставлення до крови

 Не забуваймо, що Дракула, принаймні в Брема Стокера, хотів понароблювати собі упирів, щоб живились чужою кров'ю, щоб вічно жили! Та нова раса мала залюднити, ні, заупирити землю. Cвоя кров умре, а чужа — підживить і наснажить! Цікаво: не треба плодитися, ні намножуватись, ні діти колихати — усе ми та ми, усе наше та наше. І царства, царства! Розчарував Христос: не схотів їхнього царства, не Моє, каже. Моє Тіло й Кров — беріте, споживайте! Ні, людського! Тіло шматувати, а кров, як воду... Пити!
Ніхто-ж не проти Христа. Хто може бути проти Христа, Царя царів? Замісць Христа, замісць. Оце й буде — "анти".

Навра

 Письменники на нас війною, ануте, письменні: гоп трала, гоп трала, гоп, гоп, гоп! І добрячі письмовці й ледаченькі писальники однаково бажають нас звоювать. До багнета дорівняти перо? В багно разом із набагнетником! Слово, моя ти єдиная зброє? Мало тої зброї! Треба, щоб трощило, треба, щоб троща! І до речи: набридло бути чийоюсь гавбицею, бо хист — він не свій, він Божий. А хочеться хоч-би й тупим ножичком зо злости зарізатись, аби власноруч.

Найвища духовність

 Мало просто духовности. Москвитянин-християнин не помириться на меншому, ніж найвища духовність. Аж присіли й вуха прищулили наокільні християнські народи, карлуваті й куцоногі. Щось налітає, летить!
А та летюча, криласта духовність — вона в чім? Та в тім, щоб мати себе за найгрішнішого в сьвіті. Сьвятий часує — й трусить ним, до Бога наближається — й отак Бога боїться. Доскочили? Де тобі! Може, таки злітати, але по-первах низенько-низенько на тих крильцятах нерозлітаних?
Тоді й українці, що не вміють мати себе за найгірших, але й у найлуччі не пнулися ніколи, почують, як під самісіньким черевом щось війнуло, мало не черкнуло. Тоді вище здійматися доведеться, щоб знов на чужі крила не підсадило.

Драматурґія Горького

 Хто-ж вони, оті московські пішакови з усіх усюд, оті нескінченні "и другіе"? Так, "Мещане", так "Дачники". Так, "Чудаки" і "Дети" "На днѣ". Але-ж і "Последніе" "Варвары" і "Враги", що уявили, ніби вони "Дети солнца". "Фальшивая монета", "Старикъ"!

Із ґрунтом

 Літа хоч кого схиляють до основ. Але треба обирати між консерватором і консервантом, між істотою й речовиною.

Оборона Авеля

 Вічна мерзлота безкрайої правоти, де мамутові туші сплять у мороженому земному смальці, немов живі, силкуються стрепенутись і навіть одживаються; за браком душі віджите мусить чіплятися за цей сьвіт незнищенною мертвою плоттю. Тільки там, у цій супокійній тундрі в цілковитій духовній тиші православні народи можуть гніздити одне одного дрючилом правди з обопільною вґрунтованістю богословської постати.
Чисті душі є на війні. Але вони воюють з нечистими. У братовбивчій війні завсіди є Каїн, але Авель не все йому дається. А Бог таки не бере м'ясного нападникового приносу. І мертві туші глумованих мамутів без мети сновиґають серед карлових верб і беріз не під пору розворушеної весни.

Господи вишній, чи я в тебе лишній?

 То не війна, коли ти кладеш незамінних, а ворог — непотрібних. То й є вже наше власне безглузде самогубство.

Червак часу

 Шістдесятлітній дядько з срібною сивиною, з вугляними вусами на пещеному засмаглому виду — сама шляхетність і достойність. Тільки в кутику долоні між бецманом і вказівцем, це-б-то між великим і пузвеликим пальцями, там, де бренить якась вразлива акапунктурна точка, забито розляпуватого синьозорого червака, а певніше то було гадя-почварок, що так і не сталося повновартним змієм. Восьмирічним зачуханим хлопчачком бувши, десь у закинутому бомбосховищі, у присьвіченому лойовою сьвічкою кутку, дався він товаришеві, щоб той припеченою на вогникові иржавою голкою з засьміченими чорнилами видряпав йому на видноті "наколку". Лаяли мати, били батько, а потім десятками років, дорослішаючи й вилюднюючи, він ніяково пояснював, що то за знак: дурний був, молодий.
Тепер у літньому віці, в літньому напівголому збіговищі, його оточають схожі на дрібно списані папіруси шкури молодих і мудрих. То хто-ж був дурний, скажіть-но? І коли? Червак часу й смаку по зміячому, але беззубо ковтає свого хвоста.

Без лапок

 Ну, те, що пишуть без ком, то ми вже призвикли; ми й самі без ком пишемо: кому треба, той добере, що й до чого. А от те, що повипускали з лапок слова, що поза лапками не живуть або жити не дають, — то вже нечулість до переносного розуміння та ще й занесеного значіння. Все лізе в рядок, наче масло в кашу, не піднімаючи лапок, що "здаюся, бо чужий". Мало того, що німого в лісі в нас нема нічого, то ще й чужого в лісі вже нічого нема.

Прозаїчна поезія й поетична проза

 З поганих поетів бувають добрі прозописці: тільки-що припиняєш мову скубти й дерти, вона стає — хоч у вухо бгай.

Людина наДхнення

 Людина наДхнення прагне надихати й надихатися. Але кругом так надихано! А людині наТхнення іще й так тхне!

За словом і від слова

 Красномовець ніколи не скаже дурниці — мова не дасть. Тому дурень любить у слові петлювати, бо думає утекти головного присуду.

Красний труд

 Жінка одного колеґи так заслухалася моїм перекладом у політичній програмі, що аж чоловіка покликала, дарма що з його й самого вправний перекладар. Але, до кінця дослухавши, трохи зажурилась. Як-то кажуть, танцював-танцював, та не вклонився. Бо в кінці приліпив незнане їй "красно дякую", замісць мабуть "великого спасибі", незаслужено гнаного де-якими шаленцями із пуристів. Є-ж іще небайдужі до таких речей прихильники рідного слова! Так і кортить після того робити красно, краще й найкраще!

Информаційні стрільна

 Тепер, коли на оборону Вкраїни в информаційній і психологічній війні стала нараз і добірна московська мова, до неймовірної міри бентежачи московського супротивця й суперечника, наша мова має шануватися особливо. Бо суржик засів не тільки навгороді, але й на нараді. Це-ж не діло, коли програмова стаття розумного, шляхетного патрійота-редактора, вийшла в заслуженому часописові, до речі, з приводу тої-ж таки информаційної війни, не дає чительникові з людським стилістичним метаболізмом дотривати до кінця пасажу? Чи-ж це вкраїнська перемога? Ні, то вкраїнські втрати! Ми добираємо слів, щоб добирати думок. А канцелярит ховає кінці. Може й нас поховати. Як дамось.

Непропащі образи

 Великий Шекспір жінок геть не розумів. На цю думку навів мене мій друг, пробувалий панотець, а вже ніхто не буде вам такий сьвідомий тої справи, як парох. Чи хтось гадав, що жіноцтво найбільше спостерігають їхні чоловіки чи, не приведи Господи, любаси? Гай-гай!
Певен, що Англійському Кобзареві й на думку не спадало списувати своїх героїнь з матері, дружини, сестри чи доньки. Це-ж театр, до чого тут рухомість домова!?
На таке споглядання були в Шекспіра знайомі актрисулі. А ви-ж пригадуєте, що тою добою всі жіночі ролі на театрі виконували чоловіки, до того-ж молоді й із жінками мало обізнані?
Нічого безецного на увазі я не маю. Просто треба було довершених образів для витонченого (на кону, а не поза ним) чоловічого товариства. Для штуки, а не для репаної, невмиваної буденщини. От і вважай!

Метелик і море

 Не раз, говорячи до людини — як доречно, що вона жіночого роду!, — мусиш тямити, що провадиш розмову з біохемічним процесом. Мислездатна істота може піднестися по-над звичайний, буденний біохемічний процес, але все буде багато менша за його.  

Плазовита скуса віку сього

 Сода замісць соли. Куряк замісць крови. Царик-нехрист заступає анцихриста. Псюрник заступає царика.