За вульґарність

 Слово "вульґарний" треба повернути, поки не пізно. Бо воно, здається, пішло, а лишилося стільки вульґарного — не названого, не впізнаного.

Як сорочка

 Буває книжка — як синтетична сорочка: переться легко, сохне швидко. Т'але чогось шкура вже не приймає. А душа хоч і преться, в те, що легко переться, дак ізнов шкура не пуска.

Без кривди

 І чом це залюблені в книжку, в письменство так не люблять самого слова? Ото бува, як скажуть щось, начитавшись, чи писнуть, то ніби отрута вуралі на кольці встромилася в потилицю: щоб ворог не озирнувся, не стямився й не кривдувався за евтаназію. 

Цікавить любов

 Книгарня "Є" назолисто тиче мені в руки книжку з назвою "Я бачу, вас цікавить пітьма", ще й запевняючи, що вона в їх найбільше покупна (bestseller по їхньому). Де це ви бачили? Геть не цікавить. Мені цікавить тільки сьвітло. У нашому перекладництві все пояснюється любов'ю. Тільки й чути скрізь: отут його люблять, отам її. А те, що тебе не полюбили, — дак не стало її, любови: розіпхали й їй, і йому, й іще де-кому. Любов і є, та забракло кришечку. Лишається тільки з любов'ю дивитися в слід любленим йому, їй і ще де-кому.

Затруїння

 Наші  "пасійонарії" — чи як їх там — де-далі, то все цупкіше смикають мою душу за сьвятий дідівський терпець. Він повис, як хвіст, з душевної високости.

Ясно, що затруєну люттю кров смуток уже не бере. Але ненависне зло споріднено принюхується до її духу.

Журна доба

 Журна доба! Як відчувається в ній сьвітова провинність — навіть крізь дощову й зелену сьвіжість ніби трохи й пахне, а вже що гримить, то гримить Божий гнів. І ці листочки, чую, впадуть, як ми давно впали. Але не всохне на землі й у небі Його вода.

Без садовини

 Квітень, кажу, сумлінно відквітував, смашно плюнувши війні межи очі, а я оце ледве видушую з своїх соків 26-у квітку. Ні, так цьвітом не укриєшся й ніхто не визнає тобі ні вишні, ні яблуні, ні жерделі.

Саме в час

 З усіх рослин тільки людина сподівається, що з неї не в пору полізе цьвіт і овоч. Але самі ті сподіванки безплідні й геть аж безцьвітні. Голизна надіяння й острах, що під хвиґове дерево саме в час прийде Бог: "Загледівши смоківницю оддалеки, що мала листе, прийшов, чи не знайде чого на ній."

Свобода волі

 Як-що наша свобода волі обмежується на виборі чинити підлоту чи не чинити її, то хто тут вільний? Як грузильце низькости тяжіє до дна й не може до його приголубитися, так само й поплавець духу лиш виринає на поверх, а здійнятися не потрапить ніколи.

А ми були думали, що свобода волі — то невшкоджувана справжність, а не вудка, що ніколи не матиме достатньо призволу, щоб не вхопити риби, хіба та сама випручається — теж без вибору, несамохіть.

Наважний до повности

 Я, бачте, схильний до повні. Й як уже досьвідчив, не тільки що в розумінні ситости, а коли й навіть у такім розумінні, то до ситості в змісті й тямі. Рад був-би збутися хоч з-половини огрядности, але й жадаю водночас, щоб явилась у повноті краса сьвіту й миру в тому сьвіті. Тому марніти випадає, разом і мізерніючи в марному, мізерному сьвіті, де ще в повні не виявилася згадана краса.

Як-же зо своєю дебелістю відпасти від сьвітового тіла, як полекшати в майбутній своїй розкішній ліпоті? От маєш питання разом і любомудре, й гіґієнічне.

Найвартніше

 Найвартніше в людині те, що повидиралося дивом із її контексту.

Share

 Share-поширити — то правильний переклад. Поділитися навіть не можемо, тільки поширюємо, не розшаровуючи, поширюємо, щоб було просто широко. Ніби є ще "розповсюдити", але то вже зась, бо повсюди шириться, росте щось супротивне, чуже.

Палючий кущ

 Злодій, що на йому шапка горить і не згоряє, — то московська богозневажлива відміна неспалимої купини.

Згорнені книжки

 Хоч що кажіть, а люде дуже вже нагадують книжки. Нагадують уже самим тим, що їх теперки ніхто не читає. Є люде як спинки, є люде окладинки, є оправи. От за Роберта де Ніра я чував, що він — як порожня книжка. Як на актора, то воно й добре: там надрукується намісць самого де Ніра якийсь Шекспір. 

Иноді досить і назви. А ще кожен має в житті читані книжки. Й десь іще лежать, лицем донизу, книжки рвучко згорнені.

Величне кладовище

 Стокгольм мені завсіди був до мисли: він такий схожий на романтичне кладовище, меморіял, релікварій, де обачні доглядачі не дають висаджувати надмірних дерев і городити зайвих огорожок. Таких гарних кладовищ у нас я не знаю. Хіба Личаківське чи колишнє Морське в Севастополі? Так то старі недоруйновані. А на нові підеш, а там стрімко розігнувся на півтора зрости обарвлений, як кольорова весільна сьвітлина, ґранітовий декольтований трафарет загиблої в розповні літ молодиці. Й далеко його знати без кущів і загород, камінно напинається він, як вітрило нашої внутрішньої любови, пам'яти й краси.

Добрячі та плохі

 Всі мудрячі люде, принаймні всі, кого я за таких маю, — добрячі та плохі. В житті не натрапиш на грапа Хвоска (Count Fosco). Злість випаровує мудрість, а зухвальство — виживає з хати.

А таки гірко

 Каварна храншиза, що тепер приховалася під трохи сором'язливим непроказуваним псевдом "grky" (про шанувальників латиниці) знов пропонує визивно: "Хочеш бути БАРИСТА?". У ятці за шинквасом дрімає дівчина-гарнючка. Минає ту ятку ошатна студентка-хвилологинька з Шевченкового університету й подумки розпитує: яка-яка? А справді, шановний Горький, яка? Барвиста-бархатиста чи барбосиста-бурмосиста? 

Не далися

 Ну, дивіться: не встигли гамериканці в своїй Раді вхвалити нам пакета з допомогою, а вже збадьорилася наша земля. Нині ходив на роботу й зразу втямив: Україні жити, Вкраїні бути. А сталося от що: на присьвячену бійометанові конхверенцію громадкою завітали столоходи. Нарахував їх мало не з десяток, а це добрячий відсоток од щирих любителів скрапленого бійопалива. В обіди я геть аж причепився до одного, що колись був напився п'яний на заходові, присьвяченому бізнесові аж у самій Японії (бізнесові, а не заходові в Японії).

Питаю його:

— Зацікавив наш захід? А Ви-ж із боку виробника чи споживача будете!

Я, каже відверто, звісно, з боку споживача, та дайте перше попоїсти, а тоді вже й розпитуйте, як не перекортить. Ну, це я своїми словами його відмову переказую. Головне не те — люде хочуть їсти, бо люде збираються жити й діяти! Перетривали пандемію й зиму розпачу нашого, не виїхали ховатися від грізної московської війни. Давно знайомі їдці-ветерани привели як перевесників своїх, як і перспективну свою молодечу. Сухоребрий лиш один: отой п'яничка. А решта — ого-го-го. 

Як ці не далися, то й ми якось перетравимо й перетриваємо.

За справжність

 Ми самі собі в усьому суперечимо, але справжність іще суперечливіша за нас.

About nothing

 Nothing will come of nothing: speak again. От спасибі-ж тобі, любий Трусисписе! Частенько кортить мене вигукнути оце твоє, написане з глибшого, мудрішого приводу, через якусь свою перекладницьку біжучу дурницю. Але стримуюся, боячись на відповідь почути твоє-ж: "Unhappy that I am, I cannot heave my heart into my mouth..."

Полекшає

 Наші добрячі сьогочасники стали багаті та щедрі на психологічні поради — така пора напорилася. Дак ось-же нате й мого горщика на капусту! Тема: як пережити розмову з неприємним розмовником. Коли вам доводиться мовчки вислуховувати щось неприємне, подумки виправляйте промовцеві помилки в рідній мові: її до ладу ніхто не зна, то вже напевно виськаєте якусь вошу — й угамуєтесь.

Як-що-ж неприємний бесідник знає нашу мову ліпше за вас, то й тут не журіться: в думках виправляйте "довкола" на "довкруж", "звичайно" на "зазвичай", "очевидно" на "вочевидь", "торік" на "минулоріч" то-що.

То вже й полекшає вам.

Маньєризм

 Не читатиму вкраїнською Петра Ада (Pierre Hadot): хвилозопия — то не спосіб життя, як уважає вкраїнський перекладар. Бо спосіб життя — це побут, житки. А яке життя з хвилозопиї? То спосіб умерти. Голодом. Чи від утисків. Иньша річ — manière de vivre, хвилозопия як манір, як маньєризм.

Не цьвіте

 Квітень настав та й настав, а в мені не квітне нічого. Туліпани кількалітні, але що-рік скороминущі, не встигають пам'ятати, нарцизи-ж — не тямлять. Я-ж не тюльпан колись багатий і не наркіс колись пихатий. Не туліпан повсюдний і не нарциз, не Саронська квітка. Туліпан то безпредметове спочуття, а нарциз — уперта себелюбна надія. Люблю обох за чулість і віру, та щось таки не цьвіте.

Чим трудитися?

 От чоловік, здається, добре заробля, т'але не тим і НЕ ТЕ. Кругом його ще більше тих, хто заробля недобре. Таж і він такий не сам, бо чим людині трудитися, ніхто не зна. Чим клопотатися підказує мільойон голосів. І далі знов: дай грошей. І вп'ять усі позирають на того нашого чоловіка.

Природня смерть

 Нині тестеві народини, а він узяв та й умер. Виходить ніби таке заперечення: народження день, а народженого нема. Але-ж яке диво в тім, що в Україні тепер хтось умер? Тим паче старший чоловік. Ще й смерть, так зветься, природня. Чи природньо взагалі людині вмирати? Ми, християни, це відкидаємо й сподіваємося не вмерти, а в Бога народитися. Побувши на Божій дорозі, почасувавши, ми вже виплекали надію кудись прийти.

Тим часом кругом, здається, все гине чи боїться згинути. Навіть молодеча принюхується до життя як до смерти. Ніби трагічна оркестра виграває на тестевім похороні, на жалобнім обіді, на третій день, на дев'ятини, на сорочини. Це наче гармонія суцілиної, всюдисущої, хоч і ненатуральної, а наглої смерти.

А я сьогодні скажу: хай царствує! І черкну чарку. Вірячи, що йому готується царство, де царює кожен підданець, визнаючи Царя над царями. Ми всі й такі, й сякі, й усякі — то кожне зна. Т'але маєм у собі щось такеє, що дає підставу вірити: попри налогу зла, вродилися ми для вічного щастя й гідні його.

Тому не може вмерти й Україна, Царства не діждавши. Змилуйся над нами, милосердний Господи!

Еквілібристика

 Хто пробував, той знає: щоб відкласти в сітку, чи пак у мережу, доводиться вдатися до еквілібристики. Та мало того! Відклавши, треба ще весело, грайливо роззирнутися та й гукнути: а що громада думає? Й одразу на відкладене липне 33 мухи. А щоб на мед налетіли, треба довго мудрувати: корисний, мовляв, поживний, бач, гарний, диви. Де там! Три політає тямучих і дотепно не сяде.

Журба злигалася з нудьгою та й їздять верхи

 Кажуть: така нудота, що вмерти охота. Від нуди де-кому є ліки помічні: заживати живих.

Лежень лежить, а над ним Бог кряжить

 Дослухаюся до говірної мови: жива, народня... Розвивається! Горб розвивається, поки я тут кряжу, спину гну над роботою.

Приватній похорон

 Що я можу сказати на свойому приватньому похороні рідної мови? Чи не проказати словами Миколиними Сумцовими: «вмирати ще рано, вмерти тепер шкідливо, треба жити й жити, двічі, тричі проти старого й безнадійного життя, щоб зігрітися, хоч трохи, в проміннях теплого сонця.» Хто мав нещастя знати нашу мову, скрушно хита до мене головою: вже, мовляв, не піднімеш небоги з ями! Дак коли-ж кортить таки трохи погрітися, хоч кінець і відомий, і вже не раз бачений! Вважайте, що то сімейна рада поклала. А як особисто брати, то маєш і сьвяту повинність.

Як перевести

 Нині вранці пройняла мене думка: але-ж параджанівські "Тіні забутих предків" — то наш вестерн! І так можна геть усе спаскудити-перевести.

Товк та й годі

 Відколи мудрі голови в Київі зломили придушеною підшкурною водою тоненькі мури метра між стаціями "Деміївська" та "Либідська", відродився, виломився-вихопився, де не взявся трохи призабутий український малокультурний дядько-балакун. Що він недорікуватий, що суржик недоумкуватий. Голос вилазить просто з черева такий самісінький, яким він і вродився з дурчання в животі, на манір Венери, що, як незвісно дядькові, вийшла колись гола з морського шумовиння.

Виступає чоловік із приводу вранішнього тиску в новоз'явленому автобусі "2М" і своєї незмоги з малим товариством у той автобус утасуватися. Він ніби спитується керувати водієм, що керує машиною, а насправді звертається до публіки, що за моєю спиною либонь склочилася в грудомаху, бо регоче єдиним щасливим горлом.

Зате дядько, гадаю, виразно двоголовий: одна голова, хоч невеличка, а туго напхана московщиною, а друга борза й недбала в переказі того всього чимось трохи схожим на нашу мову. 

Ну, а зміст, поцікавиться котрий доскіпливий, а глузд? Якого-ж вам глузду розказати? Ні глузду, ні змісту в жадній із голів зроду-віку не ночувало — самий лиш сенс, товк та й годі.

Здерті щаблі

 Товариш ШИ, наш друг штучний интелект, зриває людству триумф медійократії. Тут він хижо деретеся интелектуально-харчовим ланцюжком аж під циркову баню, нещадно здираючи задніми пазурями всі щаблі щабльовости.