31-е листопада

 Мій статечний механічний годинник узавтра покаже 31-е число — йому й байдуже. От як-би я хотів пожити в тому 31-ому числі, а потім разом із громадою посунути в 1-е грудня! Бракує якось таких затишних часових оаз у календарі. Сьвята що? Вони в нас гірші за будні: зразу, бач, гроші їм виймай. А так побачимось 1-ого й ніхто не знатиме, що я цілу добу ані на ніготь ні до чого не наближався.

Перехожий самаритянин

 Гадаєте, що вони не навидять української мови? Та ні-ж бо — просто не знайомі: ніде не натрапили, не здибалися, не перестрілися. А чужого хто пожалує? Хіба якийсь перехожий самаритянин.

Всяке калило

 День коротшає, а чорні п'ятниці чим-далі, то все чорніші, темніші, нічні. А за ночами — сірі суботи, як чужі роскішні авта на вже зимових колесах. Не нам шабашити — бо в нас ніяк не обробляться антрацитові п'ятниці. На їхньому чорному дуже помітне всяке калило.

От і маємо

 "На скошених осінніх нивах вітрами трубить листопад..." Останній листопадовий день — так уже кортить дати йому копняка на історичну дорогу! Без розмов, без картинок — промовистого носака, мальовничого висп'ятка.

 Даси й упадеш у тверді обійми околишньої порожняви. Бо нема листопада. Та, власне, й не було. Ділили-переділяли той час, обділяли одне одного — аж коли нема. Щось минулося? То й слава Богу! Ввважаймо, що воно як у Шевченка: був та загув "ноябрь". А що нам з ноября? От і маємо.

Як та чесна крема

 Сумлінний перекладар має бути як та чесна крема, бо на ній, хоч і дрібнесенько, а таки написано: що вона, та самісінька, однаково добра й до лиця, й до рук, і до тіла, й навіть до ніг. Одно слово, скрізь буде добре.

У непам'ять

 Чи заслужимо ми від нащадку бодай на прикру зневагу? Ох, боюся, що там буде темрява вселюдська непам'ять.

Як я малим

 От пригадую, як я малим усім так дуже подобався. А тепер що — нарешті схаменулися?

Вижила

 Україна вижила. Та не каже, кого. Бо він іще недалечко. 

Всепоглинуще велеслів'я

 Дуже дивується якийсь-то наш письменник із простим, як розкуркулення, селянським прізвищем, що його книжка за багатомовність не долічилася кількох читацьких куренів. Тепер читаченьків рахуєм на курені, а не на паланки. А от у мене, скажім, так і просто боївка тих читачів.

Нема чого дивуватися, а журитися — тим паче. Т'але письменний статечний чоловік так тяжко засмутився, що аж реклямою свою тугу по соціялних мереживах розганя. Знаєм, знаєм, чого приндиться й пхекає интелектуальне читацтво: нічого вони доброго не читають, а тут іще й письменник їм знайомий, то й геть не цікаво тії сторіночки гортать. А за себе скажу, що читать не можу, бо мені й у відозві мова не до шмиги: дуже вже багатомовна — знати пальці від багатьох мов, а нейперше московської. Та й українська частина якось набурмосилася: хоче бути наукова, мудра, то вже трохи заноситься. Ліпше вже писати за суті дурниці, але оздоблювати їх усякими нашими коралями.

А сама тема, що й казати, цікава — багатомовність. Майже всі країни силкуються багатомовности спекатися й настновити люд не великомовність. І довкола того всього водить танок всепоглинуще велеслів'я.

Мої гори

 Майстерний досьвід у моїй майстерні останніми роками накупчується в вигляді вічних заготовин, ремісничих вибірок і мальовничих жужелевих покидищ — мої гори, гори, гори.

На подушечках

 Західливість, дбайність, клопітливість — а радість? Дак нема — клопоти вижили з хати. Й куди тепер тим радощам та й помандрувати? Тішилися мандрами так, ніби мандрувати було куди та було на віщо. "Я був отут, я була там" — був, була, а де ти єсть? Ми навчилися бувати, а бути — то вже ні. Аж ось буття припхалося по своє, й виявилося, що тільки найцяцьковіші з нас уміють гарно сидіти на бісерних подушечках, привітно до буття розклавши порцелянові рученята, пришиті до чистого, ганчіряного тіла.

Удалося хробакові раз на віку в моркву влізти

 Нове покоління вперше на своєму новому віку дізналося як то, коли ти dressed in brief authority й що воно таке московський "административный восторгъ". А як-же по нашому буде? Отаманський нестям, лановий надпорив, токова екстаза, гуменна пасія чи хоч мостовий імпет? Та байдуже, як, бо по нашому вже нічого не буде. Головне, вони, браття молодії (й сестри, не забудьмо й сестер!), спізнали те, що вповні пережило наше покоління: сьогодні я піднімаю тобі хвоста, щоб пересьвідчитись у тім, що ти нележно стерилізований, а взавтра ти підважиш мені озаддя. Ну чим не громадянське суспільство: лисий лисого здалека бачить! І кожне має позицію, поставу, постать. І кожне рачкує в периметрі жовтих шпалер.

Їмо хрін

 Об Покрові приходила, приносила свою гордість — рибу під холодцем, ще й хрону до риби — такого як треба. Рибу ззіли разом, а хрін — уже без неї. Бо її вже нема, а хрін іще є.

Як-що люде так уречевляюються, то речі мали-б трохи вилюднюватися? Та щось не дуже людніють, навіть органічне.

Сухими очима

 "When we are born, we cry that we are come to this gteat stage of fools." І тепер увесь великий дуренський кін, увесь великий дурнячий кіш репетує: "Таж ви знали! Ви ще тоді плакали за лаштунками, бо знали-відали геть усе!" Таки плакали, але не тому. В наших греків лаштунків ще не було. Тепера в амфітеатрі ми знаємо дію наперед і зоримо сухими очима.

Все їдно

"Що скажена кішка, що понеділкова жінка, що чоловік з Боришполя — все їдно." От-же де цікава приказка! Вивчу її, а куди-ж прикинути, до якого перекладу приліпити?

От узавтра понеділок, то чи всі жінки будуть понеділкові, то-б-то як скажені кішки? Й до чого тут чоловік саме з Боришполя?

Ні, виявляється, не всяка жінка навіть і в понеділок — понеділкова, а тільки тая, що й досі держиться понеділкування. А що-ж то воно за понеділкування? Відповімо не теє словами Борисовими Грінченковими: понеділкування — то "Обычай замужнихъ женщинъ: быть свободной отъ обязательнаго труда въ каждый понедѣльникъ, теперь существующій в болѣе или менѣе полномъ объемѣ лишь въ м. Борисполѣ, Переясл. у., гдѣ онъ сопровождается и пирушкой и право на него вносится въ брачный договоръ; в остальныхъ мѣстностяхъУкраины обычай сохранился лишь въ формѣ воздержанія въ понедѣльник отъ извѣстнаго рода работы."

От. Ну, тепер ви зрозуміли боришпільського чоловіка? А понеділкову жінку? А скажену кішку?

Ніби розвивається

 Зрозуміло, що слова "хорий", "хороба" новіші за "хворого" й "хворобу". Бо-ж мова, так нам кажуть, розвивається! Ото й дорозвивалася до того, що внадилася випльовувати "зайве" "в". Ну дак нам такий розвиток не до шмиги. Бо стає невидний зв'язок із рехверентними словами "хворый" і "хворь". Узагалі-то найбільше казали були "слабий", але який там "слабий"? Слабкий!

І от іще слово, шануючи слухи ваші, актуальне — "захворювання". Що це — захорування, захворіння чи просто "недуга" сказати? Дак буде геть несхоже на зразкове "зоболѣваніє". Недобре воно — ходіть здорові!

Дурний уселюдський окіян

 Диво дивнеє: манюсінька капиночка мого розуму все ніяк не розчиниться в дурному вселюдському окіянові.

Дріб'язкий віщий сон

 Я здебільша пишу причти, навіть тоді, коли компоную щось од першої особи. А тут — бувальщина. Дівчинці наснився сон. Уві сні подружка оберталася то чортиком, а то знов собою. Й отут іще підбіг собачка (вві снах означає друга) й укусив. Наступного дня люба подружка подарувала дівчинці цяцькового чортика. Потім иньша товаришка підбігла й зненацька грайливо вкусила.

В чому сила тої байки? Ось-же маємо пророчий сон. Він цілком справдився, т'але вийшла сута дурниця. На віщо була та пересторога про дріб'язок? Які ми, такі й наші вісті. Нам пригоджуються пригоди нашого закрою, нашого малого копила. То й що з того, що дрібна нашого міра? Пророчий вітер віє, де хоче.

Sturm und Drang

 В українській мові я, безперечно, сутий романтик: уже небо, подерте, висипалося на голову, вже земля під ногами давно розступилася, блискавка ріже, вітруган дере, потоп у безодняві реве, голодний, а герой собі знай героїть: деклямує сьвітові карбовані рядки безсмертних, хоч і незнаних, поем.

Витяг і втяг

 Розмазуючи майже справжні сльози на замурзаних лицях, ревно прохав заплати від де-яких людей. Повірили гореві, але не заплатили. І слушно вчинили! Бо грошва знайшлася де-инде, а їм не довелося виконувати осоружної вправи, що зветься "капшуковий витяг і втяг".

За розвій і вдосконал

 Читати Смеречинського легко, але журно, бо відчуваєш і знов переживаєш непоправні й навіть неспокутувані мовні втрати. Знаю, що не всі кропитимуть сторінки "Нарисів з української синтакси" ревними слізьми: напрахтичніші з наших лінґвістів уміють забачити розвиток і вдосконал, споглядаючи ржаву, не туди пучками московську протезу там, де колись так метко хапала та клала щира вкраїнська правиця.

Вся мізерія

 Дідами краденого добра я геть не маю, але як-би взять хоч ту мізерію з собою, що сам надбав? Як-би дотоптати рясту, повертаючись до своєї саклі й там іще стиснути в руці свій таки чурек? А вже по саклях і чуреках, яка буде моя мізерія? Коли розв'яжеться вузличок, що там знайдеться в згорточкові старого маминого полотна?

Іспитування

 То добре, що в нас на екзамени здебільша кажуть "іспити". Найперше, той, кого спитуються вивіряти, має бути гідний іспиту. Тому не треба ніколи втікати тих випроб: нас кличуть на спиток таємні сили. А надто тоді, коли ти в своїм ділі майстер. То від їхнього, таємних сил, імени викликає тебе іспитувач, хоч-би які потьмарені від підлої буденщини були його воля, розум і хист. Несьвідомий, він заклопотано дереться на голготу, де його виіспитують стокротне. Іспитований лепече де й як, а іспитник щулиться від лютого "хто ти? що ти?".

Між "вони" й "воно"

 Старощі — то між "вони" й "воно". "Вони гречаників просять!" "Та воно, старе, й наварити собі не може!"

Манія писати

 Люде дивуються, що я, хоч коли схочу, можу зґрабно написати вірша. Кожне справді письменне є графоман. Кожне справді письменне просто марить письменністю й, щоб лишитися письменним, тільки й пише, пише, пише...

Неповторний сеанс

 Життя — як сеанс перед екраном, твій власний, неповторний час! Але ти споглядаєш щось писане від нездібного сценаристи, на швидку руч ученого не дуже хитро дурити людей. І вже не винні режисер із акторською дружиною і ввесь трудящий життєробський колектив. А від баченого таке відчуття, що все це вже було й перебуло, тільки якось жвавіше, завзятіше, цікавіше.

За Хуліо Кортасара

 Хуліо Кортасар, як звісно, мешкав здебільша в Парижі. Ну, а де ще так добре дихається щирому арґентінському письменникові, де так красно пишеться по еспанському? Йому й кажуть було по товариськи:

— Друзяко, брате наш горілчаний! Та який-же з тебе Хуліо? Он і в пачпорті прописали, що Жюль. Гарне-ж ім'я нівроку — наше, хранцузьке! Чого-ж ти комизишся?

— Ні, хлопці, чого хочте просіть, а звичаю прадідівського нам ламать аж ніяк не можна! То й що, що в пачпорті написали? То писала колоніяльна влада. Батьки їх слізно прохали, щоб дозволили на Хулія, а там тільки насьміялися, злидні такі. Дак коли-ж і батько мій був Хуліо, й дід, і прадід. Хуліо я, товариство, от я хто!

— Та що ти за того тата завів? Чи-ж ти хоч пам'ятаєш, який був його надвірний вигляд? Бо він тільки в двері та й з двору чкурнув — аж за ним, джиґуном, закурилося! А мамка твоя — щирісінька-ж була хранцужанка! От, хто тобі, Жюлю, так на нашу мову язика наламав? Ув еспанській говірці й справді як скажеш "Хуліо", то й чарки зо столу здмухнуться, а в нашій-же оте "х" — німий звук!

— Ану тільки спробуй хоч раз іще обізвати мене Жюль, то вже начувайся: як дам ломакою по голові, то більш ніколи берета з неї не стягнеш! І мамки меї займати не смій: вона звала мене хоч "Улій", через дамську свою делікатність, а таки не Жюль. Жулька — то в нас на естансії собака такий на ланцюгу сидів, та давно вже здох!

Отакий затятий був наш Хуліо Кортасар: навіть і наголоса в прізвищі тягнув назад на другий склад, мучив побратимів, а не давався. Оце маєш ідентичність, от тобі тотожність! Отак і в нас де-котрий Коваль стрепенеться й цілісьнький вік учить окіл, хоч воно й середовище, що він собі Коваль — карається, мучиться, але не кається. А як хто наважиться між Нікітами Микитою ходить, то бодай і не згадувати: Париж гіркий, а треба жить, як там жив-пробував славний межи письменством і громадянством Хуліо Кортасар.

Once more unto the breach

 Once more unto the breach, dear friends, once more; or close the wall up with out Ukrainian quick. Як то вже в нас за звичай, подаю тут безсмертного клясика скорочено, виправлено й покращено. А в перекладі й поготів не пожалію: "Бігом усі в пролом! Кажу, притьмом! Чи закладіть його живим козацьким трупом!"

Бачите, яка гарна правда виходить із аж до перекладу перебріханої цитати!

Клясове культурне громадянство

 От пише тут, що з котроїсь там велика бібліографиня, біографиня, етнографиня. Було-б ізразу сказати, що в нашій культурі єсть уже ціла графиня. А знайдемося ми легко й на етнологиню, культурологиню, філологиню — на всеньку культуру велику княгиню. Й уже якась герменевтичиня, ліричиня, орфічиня буде тим дамам за культурну кравчиню.

Тільки час

 Перекладаючи, я продаю свій життьовий час. Тільки час од життя, а не саме життя, слава Тобі Боже. Не кров і кість, а "дух, що тіло рве до бою". Чи він уже "рве за поступ, щастя й волю", чи за ще щось — то иньша річ. Упродовж ніби й проданого часу я ще сную якісь свої думочки: не вся й майстерність, не все мистецтво продане. Бо йнакше страшно було-б отого порозпродуваного велегодиння.

Кволий ляпас

 Я підозрював, що моя гадка — то миляна булька, але їден поет примудрився показати, як із тої бульки витягається затичка, й булька слухняно лягає на поверх землі, як ляпас коволої, слизької долоні.

Не змоглись на євангелию, цілуйте псавтирю

 От їхав і бачу назву: "Церква християн євангельської віри". З погляду мовного, що тут скажеш? Знов запанував родовий присвійний, усе присвоїв родовий. Ще спасибі, що не назвалися "Церква християн віри євангелії" — либонь і самі християне трохи засуміли, коли таке написалося, то вже капку причапрячили.

А от з погляду віри. Християнство —  то-ж віра така, то чи треба двічі подавати вірність ув одній назві? Чи християнська євангельська церква одна така вірна, на теє натяма? А далі: хіба-ж не всі християни вірять євангелії? Чи-ж може зватися християнин той, хто їй не вірить? Що-ж нам лишається? Й не вірні ми, бо віра зайнята, й без євангелії. Ніби вже маєм двадцятьсот років, а от запізнилися. Виходить як у тій приказці про запізнілих парахвіян: "Не змоглись на євангелию, цілуйте псавтирю". І це ще не найгірше, бо в Псавтирі, кажуть, цілий сьвіт запечатаний. От ми його й поцілуємо.

Та мови

Ой, а ниньки-ж День у нас... той... ніби як мови й писемности. Ну, насправді воно пише "писемност-І" — вже яка тяжка зневага до нашої писемност-И. А друге, знов приплутався родовий присвійний: День (чий? який?) писемности. А ще який? Та мови-ж, "писемності та мови" — дуже воно нашій мові непритаманне.

І чого це писемність іде поперед мови — це-ж який письменний здогадався?

Суттєва чинність

 А чи замислювалися ви, що "суть" — то закаменіле "бути", закаменіле в третій особі множини? А "бути", як і всякий інфінітив, — то закаменілий родовій відмінок якоїсь "бути"? Не дурно-ж инхвинитив у нас віддавна зоветься дієйменник.

А як ви про те не замислювалися, то замисліться над тим, як узагалі можна мислити, не всьвідомлюєчи імени, що стає чином, і чину, що робиться іменем.

Лиховісний цикл

Оце сьогодні почув, як "vicious circle" славно переклали: не як звичайно, "порочне коло", а — "лиховісний цикл". Чудово! В тому є щось і справді зловісно технічне. Не просто крутимось, а так машиново: щось виробляємо, продукуємо. Й каганцює надія, що з того технологічного циклу вилізе якийсь лиховісний продукт. Ми зачнем його лиховісно споживати й нарешті розкусимо, а розкусивши, второпаємо. 

Не "Земля"

 Місто — то не "Земля", то — надхненно брехливий "Аероград". Епічної смерти не буде: місто не поховає, воно сховає, як злодійськи ховало й за живоття.

Артизм вислову

 Звичка красно говорити якимось дивом поширюється й на чужі мови: от і не тямиш до ладу балакати, зате знати, що чоловік ізвик гарно виповіщати. Як казав наш Грінченко: "Могучий стиліст єднав артизм вислову з надзвичайною народньою його простотою."

Вузьке горло

 Якось так нишком умовилися громадою, що наша мова — то таке вузьке горло. А тепер у те горло мало що лізе. То зразу вже хапаються позичать. А віддавати нічим.

Зникливий фах

 Заникає наше перекладницьке ремество: як ото грубництво. Одна надія, що люде ще довго пам'ятатимуть, як ми служили при лазнях грубниками. Або ось телеграфництво: чи не кожен і досі в середині вистукує якихось телеграм? Ну й дарма, що не дуже спритно, що ніхто не дістане вранці отої папірчини з нашим есхатологічним "ой!", — чути-ж стугон! Чи то просто серце опирається смерті й добувається в двері життя?

Ет, жаль тільки, що так і не навикли не диміти наші груби, не наламалися не брехати наші вістки.

Окіян вселюдського незнання

 Ого скільки я знаю! А на що воно буде? Та на переклад-же. Справжнє життя живо дивується з отих знаннів. Але маю знання, що непотрібні, ба навіть зайві й про переклад. Ці останні простягаються поза межі визнаного й видимого й омиваються окіяном вселюдського незнання.

До часу глек воду носить

 Велике зло все ходить округи меньшого чоловічка. Та, на щастя, не вкмічає його. До слушного часу.

Легесенький мовний переляк

 Вийшов "навчальний посібник" од мостивого літературознавця. Вже на окладинці серед гасел красіє невідоме нашій мові слово "співставлення". Авторові поталанило: реактор не глянув не то що в книжку, ба навіть і на книжку — ціліші будуть маєточки. І мовна помилка на облавку вченого корабля ясніє, як мокра пляма на тому місці, де шампана вдарила суднові не в голову, а в бік: на щастя, на долю.

Сама-ж сполука "навчальний посібник" потрібна вкраїнцям тільки на те, щоб зручно віддавати таке вправне мовсковське "учебное пособіе". У рідній своїй мові воно, бач, як жваво пособля! Та коли-ж по наших старих, іще вірних українству, словниках такого слова ніде не побачиш. Навіть у Горецького: він подає "пособники", але має на увазі знадоби до науки, а не книжки. Книжка-"пособіе" й у нього зветься "підручник". Навчальний підручник? Та хто так скаже?! Всім відомо, що підручник — і без того навчальний. Добре, кажу, що не набігли редакторове: відбувшися легесеньким мовним переляком, маємо в книгозбірні чудового, лискучого, як нова копійка, "навчального посібника".

 

Будний день Помпеїв

 Де стоїш, там і простягай руку.

Дружній діялог

 — Та чи Ви знаєте, що геній?

— Дак а як-же — знаю. Тільки не пробалакайтесь Україні, бо геть одцураються!

Прахтичні лінґвісти

 Треба нам, перекладарям, дуже вже прахтичним лінґвістам, тяжко покаятися: це ми, перекладництво, не довго думавши й не марудно вчившись, уґрунтували, взвичаїли й чи не ввічнили перекладну "вкраїнську" мову, що ймовірні люде тапер мають за рідну.

За жіноче лідерство

 Чимало вже говорено за жіноче лідерство, чималенько й порано. А ми-ж на теє лідерство — хіба забули? — маєм уже готові хвемінативи: "передниця", "переднячка", "передовуха". І, дивіться: не кострубаті, не викручені, як в'язи, не язиколамні. Не вигадані якоюсь словотворно-потворно творчою интеліґенцькою шибай-головою. Хай налітає лідерство — призволяється, призвичаюється.

Орієнтація серед рукомесел

 "Лимар ситникові не товариш." Ну, гаразд. А далі знов: "Не сват ситник коробейникові." Теж, бач, свою гідність має, хоч воно й ситник. "Крамаре, крамарочку, прочини кватирочку!" От прочини, а на тім сьвіті дізнаєшся, що в тому й був єдиний зміст твого життя. Як пак так?! Оце моє велике, викохане, культурне "Я" тільки до кватирочки й причинилося? "Було ремесло, та хмелем заросло", — знов наш народ усно не мовчить.

А що-ж той лимар? Комусь і лимар не кум. Може мельникові. Я, до речи, мельників нащадок. І сам іще потроху мелю — он люде знають. А вже над мельника в Україні ми й не знаєм нічого. 

Наші Бабії

Прізвище Бабій у нас, із причин очевидних, доволі поширене, т'але не так, як можна було сподіватися: не пристрічені в особливому бабійстві (бо все в роботі) мельники, шевці й навіть не такі часті бондарі лишили по собі в нащадках і прізвищах багато густіший слід.

Отакої, гадаєш собі, бабіями обібралися, а лізти в кошик із дітьми щось не наважились. Але подумайте: він то бабій, але як стане за плодія, то вже не до бабів йому буде, а так, славитиме люд, що він римар чи лимар там який із купою лимаренків. "Був із його бабій, а став справний лимар: он сідло досі їздить!" То якого вже бабія закортить такої неслави?! 

 

Зажурились лікареньки

 Вже сто хвилин дзвоню до лікарні — дізнатися за стан хворого. Втомляний голос на кінці дроту незмінливо відповіда:

— Ще продовжується п'ятоминутка!

— Та скажіть хоч, чи живий!

— Не можна, скаже тільки лікар.

Загадались лікареньки, тяжко зажурились. Ніяк не минуть п'ятами отої свеї "п'ятоминутки". Чи воно "п'ятимінутка", 1/12 градуса-ступеня — щось таке дуже вже медичне?

Звісно, як сказати "ще триває п'ятихвилинка" "або ще й далі п'ятихвилинка", то звучить легковажно, не вчено. Що ти там у тих п'ять хвилин втовчеш і розтовчеш?

А хворий, слава Богу, живий. Поки ще. Ну, то чи не всі ми так? Так і лікарі нас бачать: в обсягові нашого "поки ще".