Перший, кращий, ліпший

 То й що, що ти перший, то й що, що ти кращий, то й що, що ти ліпший? Ти перший-кращий, ти перший-ліпший.

Корабель простує

 Де-які кораблі тримаються на поверсі води просто тому, що забули, що то — спід поверху. І не треба нагадувати, бо курс той самий.

За кешеню

 Уже цілком ясно, що антихрист ухопить нас за кешеню. Як кишеньковий майстер — хіпесник. Ой, а ви читали книжку, загадалися про долю людства? А грошики ваші тю-тю! І документи, й картки, й мобільник. Ну й хто ви тепер? Чи той самий солідний пан, що з цілковитого права заходив у метро?

Отож, кажу, за кешеню. А більше нас і нема за що брати. За все вже брали: й за барки, й за горло, й за карк — не те! Не знати тільки, що лежатиме в тій кешені, а все за кешеню.

Перше всепада

 Все пада. Чом-би не переназвати листопад у всепад? Листя вже попадало, ніби знало, що в листопаді на впадок буде занадто завізно — ніде буде листові впасти. А прозорости все мало, може хай уже попадають і голі дерева? Люде з виправленими документами муситимуть жити серед люду з невирпавленими, лад і спокій ладно й спокійно ходитиме серед розгардіяшу й невпокою. В до краю прозірному громадянстві гарненько прозиратиметься, як усе падає.

Перше, все пада. А друге? А другого не видно навіть понад опалим.

Великі Гальовини

 Я завсіди був проти Гальовин, але слід одверто визнати, що серік вони нагодилися дуже до речи. Навіть не нагодилися, а просто сталися, як тут і були, ніби розпукнулися. Про цеє багато хто пише, та все більше жартома. Всі жарти стали, короткі, як постріл. Усі жахіття з'їжджаються до нас на сумну гостину — заношені, оклепані, знайомі й відомі до вирячених очей і від того тільки страшніші. Не наш то звичай, але смертенні маски давно кругом. Смертенні маски не рятують од смерти, не правлять за глейт чи оберіг — вони сьвяткують, вітають смерть: Ave, Mors, morituri te salutant — смертні вітають смертну, отака тавтологія.

Ритуали дають відповідь на все — хай і непоправну, зате універсальну.

Одна тільки в серці дума

 Я завсіди перший був за теє, щоб думати. Т'але теперки щось не думається й мені. Тяжко стало гадати, так тяжко, що вже й сумнів бере: а чи не вадко мислити теперішньому здоровлю? Так бо ми вже на тім здоровлі занепали, так на йому впадаємо, що хоч-би грець який лихий од думання не вхопив.

Та й кому вже той нештучний интелект потрібен, кому треба, щоб училася та немашина? Кому є діло до голови, де, крім олії, нічогісінько нема, навіть великих даних?

Нова античність

 Теперки, диви, всі чіпляються до античности: античність те, античність се... На греку й латину не сьміють посилатися, бо то треба вчить, а хто-ж її втне, — а так переказують. Це як у нас, було, приказують, що от у Біблії наче десь пише. "Спочатку було (мое) слово", — й уже ну брехать, аж розпережеться. Добре, дума собі нишком, що я, хоч не читав, але певен, що й ти ані же — то вже якось ізбалакаємся без ніякого chapter and verse.

Дак оце й я за ту анатичність думкою багатію. Демократія, гадаю, то було про поліси, та не забезпекові, а невеличке таке містечко, якесь Полонне на нашу мірку. То вже там усі політи —демократи, політикують потроху, а хто ні — той просто ідіот. Аж поки не зачнеться якась руїна — от, скажім, Пелопонеська війна.

А ми хочемо, щоб у тотальному сьвіті, де навіть дурень послідущий усе з-ґльобальна бере, та й сіялася ще якась демократія. Кратії — сила, дак а демос той де? Нема сердешного. Геть і тих трибунів нема, навіть Брутів і Коклесів, сама тільки трибуна пусткою стоїть: вийди, почитай, що там у тебе на лобі написано.

Де глибше?

 Так, рибина шукає, де глибше, а людина — де ліпше. Ми, вкраїнці, рішуче не бажаєм вестися. Так не полюбилися одне одному, що до себе подібних водити не хочемо. Для кого-б то? — питаєм суворо. Ах, для себе? Так непотрібно. Хай попросить людство, сьвіт широкий, галактика там, чи що — отоді.

А роскоші ваблять: отут було глибоко, а там, гля — ще глибше. Пливім туди — на готове. А вже з готового переплинемо на готовіше. Ідеал — цілковитий бенькетний приготов.

Так-о ми попливемо туди, а вони — сюди. Тю, та кому тута треба?! А, бачте, є в сьвіті такі риби, що геть уже без води, то пісочком приплинуть. Цирк циркуляції, циркулярна пилка тототожностей. То то-ж іди ти, ідентичносте...

У згоді

 От тепера мудрі мовознавці повчають: "слова узгоджуються", "слова в узгодженні" — так і відчувається, як розтягуються притягаючись ті слова в невидимому навіть мовознавцеві часі, а узодитися не можуть, бо воно процес, процес узгодження. А колись пробували казати простіше: що слова в згоді.

Здається, по теперішньому слушніше якось виходить. Ну, в якій у нас ізгоді ті слова, Господи?! І з чим? Із ділами, чи що? Та вони в нас і між собою не помиряться: вивалюються з рота, як жебрацькі крихти. А ми що, в згоді? Та ніколи в сьвіті!

Великий Рот

 Великого Брата нема — десь ізник. А якби знайшовся, то вхопили-б, зачали трусити, як грушу: де ти був, що робив, чом не догледів? А так ми бачимо тільки Великий Рот. Казав-же народ: чия згуба, в того річей повна губа. Нічого не чути? А, так треба читати по губах. Хто по губах не вчита, по губах дістане за неписьменність. Але не бійтеся, можна й не додивлятися — й так ясно, що хотів сказати Автор: без певного вдосконалення ми приречені й у природі (хаос), і в трансгуманному суспільстві (космос). Уявіть собі, що прилітаєте ви на Марс, попрощали зорельота, що польнув на орбіту. Й раптом усьвідомлюєте, що от ну геть без скахвандра. А зореліт, кажу, поринув... 

Вигляди на листопад

 Нині ще коротесенько збігав на роботку, переказав людям, як усе в нас зле, й гайда бігати в прозорий ліс. Прозорість — то-ж мрія наша, так мріє здалеку. Аби не прилюдність, бо кортить побути на самоті. Далеко видно — й вигляди на листопад порожні, як очі сьвіту. Немає геть і Zoom'у, навіть і для тричі щеплених. Що його чинити? Знов читатиму, писатиму, слухатиму книжок і музики. Знову згадаю за душу, за думу. Бідне тіло, даруй мені дуже й дуже! Вже над тобою знявся  й он-оно полетів мій орлячий дух.

Наноменеджмент

 "Мікроменеджмент" іще молоденький утямок, недовго й на сьвіті пострибав, а вже, задається, застарів. Бо який-же теперки мікроменеджмент? То в охвісі було, серед людей — а тепер у кухні сидимо, кругом свої, все рідні та вірні. Сядристіше треба! Шкода тільки, що та підкута блошва так прудко розповзаються по всіх напрямах.

Багата думка

 "Индик хоч не сьпіва, дак багато дума" — таку маєм приказку. Оце й я думаю: "глибокий глузд" — глибоко, аж вгруз. "Глибока рація" — теж глибина, т'але вже якась одволікла: туди в небо, в вишину. А "глибокий сенс" — де тут глибінь? Так, щось таке шелестить, нанесне, під ногами...

Недопоране

 Мало чим наша мова так запрелюто — а надто поміж письменних, а не в народі — губиться, нівечиться, московиться, як родовим присвійним. Нині цілий день виполював той бур'ян із свого перекладу. Умовно кажучи, вмер навгороді, а не допорав. 

Спів

 На віщо до товариства ще й "спів-товариство"? Хоч-би хто до товариства пристав — усе буде "спів".

Гуманізм і трансгуманізм

 Говорити вкраїнською мовою добре, по людськи — то, безперечно, гуманізм. Говорити так, як тепер говорять усі, — безумовно, трансгуманізм: доводиться так спрахтикувати, так вивернути свою людяність, свою людську здатність мислити, розуміти, щоб можна було бездумно, без перерв і перешкод молоти й молотити. 

Власне, відмова від рідної мови на користь утилітарнішої — то вжитковий трансгуманізм, а держатися свого, як воші кожуха, — безнадійно застарілий гуманізм. На віщо ще й ніж до виделки, коли випада й так розколупати? На що та виделка, коли й у жменю вхопиш? А можна й ротом... От що рот ухопив, хай те собі й буде. Як не виходить іще мати однісінької вселюдської мови як перепустки в метасправжність, то хай-же в нас буде величеньких тільки дві, дві — та й по всьому.  

Чи обіймуться?

 Чи-ж обіймуться коли щеплений із нещепленим? Учений, метикуватий — із простим, темним братом своїм? Чи розкажуть один одному свої таємниці: гуманізму звичайного, тихого — й грізного, владущого трансгуманізму? Чи випаде ще нагода щиро, ласкаво погомоніти?

Престидижитація

 Учені люде полюбляють довгі слова. От, приміром, "престидижитація" — й не вимовне, й складів багато. Але з простого слова важко зсукати сім складів. От корисне запозичення — "грузовикъ". Було "ваговіз", ну, "ваговик". Мало складів! Хай буде "вантажівка" — хоч четвертого доточити.

Мистецтво й правда

 Митці тепер стали вільні від правди, навіть і дуже вже своєрідної правди мистецької. То й правда уже вільна від митців: нема про них правди. А колись-же в СССРі "правда" за митцями дуже ганялася — аж страшно було.

Шити й пороти

 Писати й так важко-тяжко, а тут іще уявіть собі, що ви — радянський таки письменник: накраєшся, було всячини, а потім берешся те накраяне шити й пороти, шити й пороти.

Шабльова доба

 Те, що тепер пишеться, по суті не писане, а сказане, та й то — пащекувато сказано: гостро, але криво.

Письменне завдання

 Не знаю, чи можна довіряти писані переклади тим перекладарям, що неписьменно зовуть ті переклади "письмовими".

Résumé

 Я не маю curriculum vitæ — маю тільки vitam. Хтось іще спише мою vitam, як матиме час і охоту. До того маю nomen і сподіваюся omen.

Стяті прикмети

 У своїх "Нарисах з української синтакси" Смеречинський без ніякої полеміки проголошує: "Назви міст (прикметників) в українській мові тільки ніякого роду: Рівне, Полонне, Дніпропетровське та ін., бож у згоді з іменником місто. У рос. мові — чоловічого, бо «город»: Сімбірськ, Архангельськ тощо."

Звісно, ми теж маєм собі "чиїсь" городи: Київ, Львів, Харків, то-що. А вже "прикметні" міста просто поскорочували: "Дніпро(петровське), Донецьк(е), Луганськ(е), Луцьк(е). Треба тільки писати з крапкою: "Донецьк.", Луганськ.", "Луцьк.". От тільки з Дніпром не знаю, що робити: після голосного крапки не поставиш і однак позаду віялом віють примарні болі ампутованого Петровського.

З полону мовного смаку

Передмовлячи до своєї книжки, Синявский зразу (либонь звично) дратується з приводу "тенденції «українізувати» українську мову": "Справді бо, як назвати досить поширені тепер намагання прищіпати (sic!) українській мові все таке, що не властиве російській чи польській мові, обминати все спільне з ними, і тим з одного боку подекуди калічити мову, а з другого зводити її на ступінь селянського примітиву." З цього постають "безконечні нісенітниці" на зразок "вважаю за зайве", "перш за все", "візволений від пролетаріяту" (замість "пролетаріятом") і т. ін."

Сьогочасні наші меньшенькі синявські тільки поплескають у долоньки на такі вихватки. Хоча чи не насумрять вони високого чола, надибавши оте "прищіпати", а ще "не менше шкідливий, як і перший", "винні цьому" — і то ще перші-кращі слова й вирази, а там їх таких багато!

Ах, ті щасливі часи, коли треба було ломакою, крім московської, відганяти в дорозі тільки ще польську мову! Але щасливі часи швидко минули: самого Синявського, як і його заперечників, "епіґонів-народників", що пробували гнути интеліґентську мову до долу чорноземного "селянського примітиву" страчено за їхні суперечні погляди. Й от тепер кожен мовознавець, уже визволений од пролетаряту, мовознавлячи й мовознаючи, мусить гарненько подумати, а чи стратили-б його большовики за тії мовознавчі розвідки? Вважаю за незайве тут-таки відповісти: ні, не стратили-б, а задумливо погладили по голівці й одрядили ще побігати.

Люде, бачте, мали різний мовний смак, усякого смаку добирали в мові. З цього приводу Синявський завважує: "Не відкидаючи взагалі такої речі, як "мовний смак", автор проте найкращий "мовний смак" має за величину дуже малу проти того, що становить собою ціла українська мова."

Де ти, ціла вкраїнська мово? Ніколи не бачив тебе цілою. Чи видно тебе такою з нашого мовного елізіюму, де під плече прогулюються Синявський із Смеречинським?

Делікатне спостереження

 Синявський робить делікатне спостереження (1931 р.), що "ітелігенція на Україні не одномовна, а це стоїть на перешкоді до розвитку поправного натурального словотвору." Ось тому кружляє "довкруж", недорічить "минулоріч", вирячує очі "вочевидь", звучить і значить "зазвичай"! Одномовна, але-ж і не багатомовна — чогось недохопили, ніде розпустити  мовнії тії крильцята. І що його робити?

Відповідь маєм тут-таки: "Як знаючись тільки добре на музиці, маючи вправність у грі, людина може взяти й новий добрий акорд, так тільки глибоко й повно знаючи мову, можна витворити нове слово без наміру, не надумано, цілком натурально, "само собою".

Як то без наміру?! А ми з наміром, одним-єдиним, — похизуватися! Бо ми надумали. А ми штучно! Ми самі собі знаємо своє. 

Недопорані покидьки

 Почалося воно вже давно, ще далекого 1998-ого року, виданням вікопомного (тримовного — українська-ангелянська-московска) "Словника радіяційної безпеки". Сама Національна Академія наук України в особі Институту теоретичної фізики ім. М.Боголюбова благословила те порання. Скільки живу й учуся від тої пори, а й досі того словника нема за віщо згнить — без гальма! Однак щоб сказати "порання покидьків" на "поводження з одходами" навіть артистичному перекладачеві, що перекладав (літерально!) і на похоронах, і на танцях, потрібна неаби-яка мужність. Усі бо державні документи пруть проти того академічного словника. На камені посіяли шановні пані Шаховцова, панове Козирський і Шендеровський, але слава їм, слава навіки!

Повалені перебійці

 У метрі дядько вже геть фрустрованої доловічої доби, не криючись, читає книжку: "Ґльобальна сексуальна революція". Так ось вони які — правдиві интелетуали! Такі самі повалені перебійці, як і я. Тільки що обшарпаніші — бо вже вільні.

Гірко, кисло, солоно

 Їж гірко, кисло, солоно — помреш, а не згниєш. Є про що подумати ще й довго перед смертю. Усе те солодке, масне, вогке змушує нас пріти, тліти, струпішати ще за живоття. Ах, кортить солоденького, масненького, вільготного! Але зась — тільки лизнув, озирнувся й тікай: до гіркого, солоного й кислого.

Без тепер

 Бідненьке "тепер"! Я вже його геть закапав слізьми. Скрізь його тисне промітне, але минуще "зара'", наслідуючи буденну говірку, де всі дірки заткано безугавним "січас". Такий уже сей час! Наша интеліґенція таки щось почутила: чимдалі, то все більше чуємо від неї польське "na razie". І що "тепер" чинити? Тепер, здаєтся, вже нічого не буває..

Чи йнятимуть віри?

 У нашім суспільстві й усіх отих громадах і товариствах, що його складають, культура — геть невидима річ. Не сприймають її й на слух, на дотик і навіть на смак. Хіба з голосу: за свою культуру треба людям розказувати, що вона є й багацько її. Та й то — чи йнятимуть віри?

Криворівня

 Жаб'є, столиця гуцульского краю, року 1962-ого дістала від покійного СССРу (чи справді впокоївся?) санаторійно-курортову назву Верховина — в дусі пісної, безпам'ятної краси. Не будем питатися, чим тоді завинила перед урядниками славна гуцульська жабня. Та чом-би тепер гуцулам не поборотися за питому назву, осьвячену іменами хоч славетних одпочивників, як не борців за гуцульську волю?

Слава Богу, що недалечко Криворівня, село вже таке славне, що дозволено йому нести в вічність химерне прізвисько, від далеких пращурів дане. Назва та має дух карпатського виразу "поворот напрямо": ось ніби й поворот, але стало й пішло просто. А тут було криво, а це якось саме собою вирівнялося. То надія всенької нашої Вкраїни, щоб із кривого, не вломившись, якось на рівне вийшло.

Ніде не видно

 Дивнеє диво та наша Вкраїна: найкращі від'їздять, а щонайкраща краса живе й зоріє. Потім їздиш усюди й пильно виглядаєш: де ті наші трояндові кущі, що виїхали найкращі? А геть і шипшини ніде не видно.

Холоднії литки

 Тепер належить їм задирати ті штанята й показувати гладенькі, як мармур, колись нагріті аттичним сонцем, а тепер холоднії, як та смерть, литки.

Краса Голготи

 Київ — от що треба сьвітлити, а не свої мармизи. Бо вже приїхали й іще їдуть люде з новим уявленням про красу — красу стирання, сколупування, змивання. Красу голісінької лобової кістки, красу Голготи.

Не сьвітліше

 Насправді молоді, хороші й ошатні, вони ще й без кінця по мавп'ячому дзиґаються перед чистим дзеркалом сьвіту, вже й діти їхні навчилися так само моделитися й моделювати. Й усе те кривляння, всі ті викрутаси з вихилясами незчисленно сьвітляться, сьвітляться, сьвітляться — жадна пужина не пропаде. А сьвітліше таки не стає.

Не про голе око

 Неправда тому, що вже не помагають креми! Просто вподібна крема стала делікатніша, дорогша, тонша в чині. І поміч од неї — не про голе око.

Кусничок

 Оцим кусничком я пишаюся — можете й не їсти.

Мисліте

 Прошу читати мене зо словником: як не моїх дурощів, то книжного розуму наберетеся. А ми зо словником, обіймемося, як п'яні, та й підемо собі виписувати мисліте.

Нишком

 Дуже важко стало підсувати сьвітові хоч якесь добро. От коли він аж заходиться в злісному реготі, закидаючи потилицю на спину, й треба нишком пхати.

Незбиті скраклі

 Як приємно подобатись! Треба дякувати кожному, кому ще потрапиш припасти до душі. Їх буде менше, бо ти стільки знаєш, що те знання вже пузириться на лиці. Але вони ще траплятимуться, як незбиті скраклі.

Пандемічні дивацтва

 Наука відмовляється реєєструвати, а ми бачимо з'яву нового рою дивацтв — то дивацтва пандемічні. Чи була пандемія, чи загула — науці й те невідомо. А ми бачимо голими очима, що дивацтва таки є: в кожного своє — як мале, стидке, закутане в шмаття любе зьвірятко.

Ідеальні нумери

 Хто високо сідає, той низько сідає. Так і про всеньке життя сказати можна. Бо з високости орлячого лету так дуже видно мализну мети. Й далі вже на ґрунті бачиш: то був жалюгідний ховрашок. Він бігав у своїх справах — і ніколи, як то кажуть ховрахи, було й угору глянуть. Та й що там угорі? Якийсь великий нечистий птах пазурями до землян.

Орел іще злетить і побачить схожі на солодощі, та не їстовні хмари. А долом пропливають ідеальні нумери: 11, 22, 33 і навіть 44. Такі гарні вони згори, на вилеті. Аж силкуєшся пригадати, що такого знаменного було в тій нумеровій красі, що позначили оті мальовані верстви? 

На все вишивання

 Хай усі тепер носять собі вишиванки — охочі чужинці, таємні зрадники й навіть одверті вороги. Бо вже тепер вишиванка — то не "Ось я хто!", то "А хто ти такий?". І це останнє питання звернене не до сьвіту, а до самого носія. Часточка "а" в тім питанні робить його зухвалим, терпким, але так і має бути. Бо відповіді повинно показатися широкою, барвистою — на все вишивання.

Нервовий тік

 На нервовому току — обмолот нервів. Нерви виросли, нерви — культура. Й отепер, щоб із нервів була вигода та пожива, волочено їх на тік і на току молочено, бито. І такий стоїть на току тик, тись і тиць, що аж нервець, нервій і сіпання.

Зайве "п"

 Не знаю, що там скажуть шановні етимологи, а "заплата" й "залата" — дуже близькі слівця: лиш на одне "п" у "заплаті" й більше — підлатався й іще маєш "п", згодиться десь пришити.

Без заплати

 Жінка пропонує мені не ходити на роботу: хто не робить, тому й так не платять, то на віщо ще й напинати пупа? А в хаті й біля хати завсіди є коло чого попоратися: то музики послухаєш, то відео подивишся — й отак день минає.

Винос сьміття

 Буває так, що заговорю — й сама собою вривається мова: бо вриваєшся туди, а там — нема краси ні змістом, ні зразком. Тож кинеш оте й умовкнеш. А йшлося-ж просто за виніс сьміття.