На науку

Хто ніколи себе на-вчав, той собі по-вчає. 

Гризучи барієри

Не будьте такими, як усі! Будьте всі такими, як я!

Протиутопія

Гарна така чорноброва наддніпряночка, ще й з козацьким прізвищем на згадку про пращурів, що осадили та заселили були степовий край. Це-ж її гонуки моїм прагонукам скажуть: "Та не бреши! У нас всегда говорили по-русски!". Що тоді моїм прагонукам на теє відказувати? Та їм либонь під той час уже й байдуже буде...
Така протиутопія. Щоб часом не потонути.

Перевагою голосів

Сила-силенна людей, чиї думки хоч із якого приводу тебе геть не цікавлять. Але завсігди буде більше тих, кому байдуже до тебе.

Пізнє пізно

Молодощі - то така доба, коли здається, що твоя пора ще не напорилася. Далі надходить штучно фортифікавана менть затятого бороття за право на стать сьогочасника, оборона проти протяжного пізнього пізна.

Pisz na Berdyczów

Цікаво, чи зугарен іще Бердичів породити Джозефа Конрада? А Бердичів спитає: "А що це мені дасть?"

Гірка біда

Ти марґінал, а його дур вабить і веде силу-силенну. То чия біда гірша?

Безвладна борня

Уже скількісь поколінь ми передаємо не рідну мову, а рідну борню за ню. Докіль? А покіль на силі не впадем.

Не велико

Українці всім, самим собі й одне одному дуже любяться на сьвітлинах. А як живцем, то не велико вже, ще гаразд, як помалу.

Наука християнства

Християнство не пропало для нас даремне: тепер за тридцять срібняків ніхто не продається. Хіба за шісдесят, а ще лучче - за дев'ятьдесят. І щоб уже потім не вішатись. І грошей не повертати.

У тісної баби

Перед Другою сьвітовою німецьку мову в СРСР тяжко поважали. А як-же можна називатися совіцьким европейцем, коли ти й по німецьки не втнеш?! Т'але вже по Другій сьвітовій мову европейської цивілізації переможці категорично відсунули на марґінес: пішла, осоружна, на село, можна сказати, з торбами пошкандибала. Гірко, бач, було й до вуст брати.
То чого-ж ми по шести роках війни красіємо-московіємо? Чи не тому, що програли, хто грав? Прогуляли, хто гуляв? Пробавили, хто бавився?

На випуст

Шиємо-вишиваємо нові вишиванки, бо дідівські-прадідівські, як хто ще якимось дивом зберіг-заховав, то стали малі на розукраїніле тіло, а надто на череві тісні, тому вже й новошиті напровсяк носять на випуст.

Мантра

...илхохим-илхохим-илхохим...

Мужність і відданість

Ументь вийшли з моди, а по нашому кажучи, вийшли з поведінки дві речі: краватка й українська мова, се-б-то мужність і відданість.

Безверхий хлівець

Братчики-тарасівці дуже слушно хотіли: щоб без пана й хама. Ми без пана можемо, в нас і панисько буде хамисько. А от без хама ніяк, бо тільки його й маємо. Більше нічого навіть і в бричку запрягать.

Слов'янський Базар

Ми вже знов їдемо на Слов'янський Базар: ніби щось продавать зисковно, купувать пожитовно. Щось із воза впаде - пропаде, то не тим журитися треба. Але-ж серце віщує, навіть малоросійське не мовчить: покрадуть крам, позаймають товар, аж капшучка з похапною копійкою витягнуть і з торбами пустять тоті слов'яне!

Ерудиція

Як не хочеш учитися по правді, то можна лишитися просто собі ерудитом. А ще до того розуму некупованого душі треба: такої гострої, запальної, щоб і гадючку кому хоч укинути, й квітку пришити і, як доведеться, то й очі повибивати.

Порожнинка й посудинка

Як-що ти порожнинка, то вже аби-чим завієшся: як занеслося, так і вивітриться. Поки стоїш порожнем, можна просто погусти: "сю порожнечу що виповнити може?".
А як уже ти посудинка, то тобі не байдуже, хто тебе слинить і на що страчують твою коштовну олію.

Друге століття

Вже ми розпочали друге століття нашої соборности - нашого собору й соборування. Збираємося - чи то жити здоровшими, чи вже й умирать. Збираємося єднатися, вже й поклали собі. А таки не вздовж, так упоперек маєм розлад - щось не лагодиться, не гоїться. Тупцяє наш собір на майдані, під тяжкою Богдановою булавою, мовчить. І все думає, куди-б ото й чим полетіть? Куди, власне, байдуже: можна на Захід, а можна й на Схід, є ще Марс над головою - аби звідци, щоб було не тут, не так. А от як? Щось не беруть нас ні в космонавти, ні в астронавти, ні в просто літуни. Кажуть поки ще поповзати по нашій, не своїй землі.

Просто рідне чи чуже

Українці, як і багато народів перед ними, просто поділяються на рідномовних і чужомовних. Сильні народи, єднаючи все, що припало їм під руку, навіть инстинктивно силують загал до своєї державної. Слабкі народи мало турбуються про своє й легко міняють вишивані рушники на чужі короваї. У таких народів, однак, є свої подвижники. Коли й як-що прийде міць, подвижників пригадають.

На чотири слові

Все наше публічне життя, вся його гостра балаканина й прикра шарпанина - в лещатах старого нещадного прислів'я, у грі на чотири слові: "Заграй, дудничку, - танцюй, дурничку!"

Пригодонька в степу

Жінка з десяток разів на день питає мене, чи не тут іще гроші. Либонь чує їх у дорозі, а чи далеко - то ще не зна. Наші гроші доправляються чумацькою валкою: довго, важко, з пригодонькою в степу.

Було й є

Для мене рідна мова - то терен свободи. Навіть історичної: в тому, що не вернеться, але-ж було й є, й у тому, що не сталося, але є й буде.

Нема чим запрягати

Для поспіху й поступу в соціяльних мережах треба вміти, поки горить, показати спалах. Бо нікого не цікавить обгорілий сірник, куди він полетить і де лежатиме. А що-ж дрова? Дрова в лісі: по них нікому їхати, бо нема чим запрягати.

Як на свій час

Не судім його за те, що він просто чоловік своєї генерації. І дегенерації.

За кураж

У перекладацькому реместві дуже важко впіймати кураж, коли ти вже готовий до його, й дуже тяжко втратити, коли ще не готовий.

Не вухом, а серцем

Я все більше всьвідомлюю, що наші стосунки з людьми складаються не тільки з того, що ми власне їм говоримо, чинимо з ними чи для них, а й із того, що ми про них думаємо і потім, ніби приватньо, говоримо стороннім. Це вчувається не вухом, а серцем, і десь камінно карбується.

Ніби промінь мороком

Наша краса - це те, що з нас виходить: гадкою, словом і потім ділом. А вишукані трунки, химерні ласощі, навіть одяг, що до себе прикладаємо, - то краса, поглинена нами, ніби промінь мороком.  

Штиб і триб

Велика зміна в штибі й трибі життя настає, коли перестаєш відчувати себе гарним. А далі - добрим. Іще потім - порядним. І на сам кінець - навіть просто пристойним. А триб усе обертається й обертається й таки, своїм штибом, кусає безборонну порожняву.

Військові котли

Це дуже правдиво, але складно, аж прикро. Я був-би дуже розчарований, якби це комусь ісподобалось. Живе хоче п'яніти, а не болю з похмілля. А біль прийде й без литаврів. Т'але хтось мусить бити в військові котли.

Органон

Коли ми радо визнаєм, що наш Бог є любов, то розумієм під цим не тільки те, що живить, але й те, що живиться. Бо маєм Джерело всього - й гайок де-чого, оазу в байдужній пустелі Всесьвіту, оазу, що по-над тим Джерелом буяє та квітує ніби окремо від Космосу, хоч з тої самої Причини посталого.
Ми, як ті рослини, знаєм лиш, що нам треба води: до ґрунту й повітря, сьвітла, тепла, що наче самі собою дані. Вода робить фізичне живим у нашому найпервіснішому відчутті. Є дерева, кущі, иньші рослини. Щоб ізлюбити де-які чагарі в нашім лісочку, не досить бути людиною, мало бути сьвятим - треба бути Богом. Кажуть, Бог один усіх любить. І де-хто тільки тою особистою до себе любов'ю, околом не відбитою, не сприйнятою, не підтриманою, й живе, й таки лишається саме чоловіком.

Аж кущиста

Найнаочніше нам це демонструють багаті, як чорти, "зірки" одної ясенини під назвою "Hollywood": теперки треба не хисту, не талану - вже генієм звуть буйну, густу, аж кущисту, аби-якенькість.

Як у фон Хоха

Дивлюся на свої жовті патинки шкурянії: ніби такі вже витоптані, хоч і фон Хох їх малюй. А вони-ж усередині ще такі нездатливі - намучишся човпти. Отакий і я сам: тільки ззовні стоптаний, а всередині - і не взуєш.

Дужечки

Тепер замісць усьмішок - дужечки. Навіть і по три ставлять, буцім троєроті. Але дужечка ховає те, що всередині. А на лицях справді нема нічого.

У тій гущі

Добре, що межи нашими сьогочасниками прахтично немає клясиків. Ті клясики за життя могли-б нам не сподобатися. А так ми поблажливі: пишуть-пишуть, а не мудріщі за нас (читай: навіть і дурніщі, бо лізуть у великодню гущу, ніби без них і паски не посьвятяться).

Мова як річ

Не можна забувати, що мова - то річ. А як не річ, то вже така метафізика, що простому чоловікові й лізти гріх.

Писані патьохи

Ніхто ніколи не дивувавсь із плескання та патякання, бо то для простої людини - присмака до пісної страви життя. Теревені - то жваве життя нашої душі, її живий діяльний чин. Але-ж теперки лиш старші мають терпець і вміють любо послухати чужого базікання та ще й попідтакувати. Серед молодших важко знайти гідного слухача на свої патьохи. От і доводиться писати. Та як-же дивно виглядає на письмі та усна народня творчість, ще й самими анонімними колективними авторами записана, а не культурними збирачами!

Своєрід

Причепилися до дядька, що химерує: мовляв, і віник бороди вже сивий, і чуб біліє, а він, намісць поважно засідати, де посадовили, волочиться, як скажений. Та що-ж він може вдіяти, коли час його прийшов дуріти? І батько його такий був, і дід-своєрід. Патріярхального суспільства ніби відцуралися, а патріярхів хочуть, аж грошей купу дають, щоб були. Ні, любі, якова нива, такове й насіння!

Невдячна віра

Ми всі вже маловчені та малокультурні - такий тепер сьвіт настав, себе не винуймо. Каратися, мучитися не треба, а каятися корисно. Бо це каяття, а ще пильна, прикра до себе підозра й правитимуть нам за осьвіченість і культурність. Ті, хто не має в собі осьвіченої підозри та культурного каяття, то люде нещасливої, невдячної віри.

Наука гріла нас, плекала наші думи

Що далі розучуєшся, то більше хочеться вчити: чи-ж самому не пригадається?

Наука в ліс не веде, а з лісу виводить

Язиком заробиш більше, ніж мовою. Тому так мало тепер добре грамотних і письменних. Наука в ліс не веде, а з лісу виводить. А ми тут усі як-раз дроворуби.

Цитата з Тацита

Українці щиро кажуть: тесть любить честь, зять любить взять. Але Тацит був не з таких: він своєму тестеві, гетьманові Аґріколі, зробив честь, подавши його життєпис, а сам нічого не взяв, опроче дочки. Там у книжці писано, що їден військовий отаман із британців, козак Калгак, спробувавши замирити з великим Римом, виповів таке: "Ubi solitudinem faciunt, pacem appellant." (Коли геть сплюндрують, тоді скажуть "мир".)

Так було й так є на сьвіті. А кажуть, що поступ буцім-то.

Чужі води

Вона мене не читає, бо з неї самої авторка текстів: у чужому сьвітові можна потонути чи ним захлиснутися, а як і хильнеш-ковтнеш, то сп'янієш і сядеш совою. Яка-ж тоді з неї буде деміюргикиня?

Лікар філософії

Не бувши PhD, я таки є доктором філософії, бо приходжу до неї, як доктор швидкої допомоги: мало чим можу зарадити, але терапевтична присутність діє.

Today never happens

У молодшої на кохті цілком зрозумілий для Заходу напис: "Tomorrow never comes". Ми можемо побавитися з де-чим західнім, але такі гасла не про нас. У нас - "Today never happens".

Він пророчить

Він пророчить, що пророк. Іще побачим, чи справдиться. Поки-ж не ввіряймо.

Славна Вкраїна

Чи-ж ми куди ліпше за воріженьків не знаєм безчестя нашої матері, її ганьби та пониження? А таки звемо її славною. Бо неславу її й нечесть, її ганебу берем на себе, завдаєм на свої плечі. А куди нести й як? Бо ми й знаєм, і визнаєм себе добре за сліпих, за байдужих, за тяжко кволих, за розгублених та розпорошених?
А таки треба нам нести покидьки геть — хоч якось, хоч кудись, щоб вона собі, вільна, оновлена, воскресла й зазоріла в щирій славі.

Марсійські літописи. Серпень 2002 року. Нічна зустріча

Ми живемо в однім місті, але вони бачать лиш барокові руїни, а ми геть не бачимо їхніх баракових колоній. Вони чують наші пісні про давнє, кругом застаріле: ходив козак та й умер, ходив чумак та й умер. А нам учувається їхня завзята, аж навратлива річ, що нам здається суціль у-батька-в-матірною. Ми й не бачим одне одного - хіба коли вночі нам увижаються прозорі на взір і прохідні на дотик постаті, що заваджають роздивлятися зорі.
І мови спільної нема: випадає мовчки розбирати по складах чужі, невтямні думки. Наш час як-раз оце тепер тихо цебенить, як темна вода, а їхній - ллється через вінця, як криваве п'янке вино. Але хто з нас у минулому, а хто в майбутьньому? Бо теперішнє не сумежить, не прилягає. Все залежить од того, чи прилетять їхні крилаті, ніби міжґалактичні ракети. Ніхто в них не вірить, бо ще серпень 2002-ого. Але їм чути жар рушія, а нам - тільки холод крижаного наближення.

Онейрокритицизм

Гнітюча більшість коментаторів нашої справжности своєю несправжністю нагадує онейромантів, що тлумачать власні сни й не бажають ніколи прокидатися. Тому вся їхня критика щирої, практичної рації й самого мірковання суттю своєю є онейрокритицизмом.

За безгрішшя

Безгрішшя в нас одночасно є безгрошів'ям і безгріховністю. Українці гадають, що гроші та гріх ходять у парі. Тому більшина може бути теперки спокійна за свою цноту: притупилося купило й так само завернулося жало гріха, бо вже без грошей, у вічному й майже безплідному їх здобуванні працею, не дуже-то багато й нагрішиш. Хоч своє жало й шершень має.

Перед подальшим

Скінчилося чинне, не цікавить подальше. Саме час мудрецеві згадати, що перед подальшим іще повинно бути дальшому.

По-за межами страху

Ближче до кінця виникає смертна суперечність, адже-ж починаємо ми житцями, народжуємося й довго вчимося жити. Цю суперечність розв'язує тільки Бог, просто ми не знаємо, як саме. Віримо, що розв'яже. Богословія не прибирає страху, вона лиш показує, що по-за межами страху багато чого є. 

Чорні м'ячики

Пригадую, як був я хлопцем, то повелася між нами мода на кавчукові м'ячики. То були тверді, чорні кулі, наче до гарматного бою. Швиргонеш було таким перед будинком, а воно відскакує аж до дев'ятого поверху, тоді найвищого. Потім їх перестали й виробляти: пішла поголоска, що визнали шкідливими та небезпешними. А вони такими й були, бо як улучить у когось, то добре дасть.
Тепер, бачу, дорослі люде, навіть трохи интеліґентні, стали гуляти в такого м'яча, тільки що словесного. Кинеш чорне слово, а воно відскакує від землі, від стін - і ще, гляди, самому в зуби дасть чи окуляри розіб'є. Бо ті чорні куляги в усіх хлопаків однакові - як зачнуть кидатися, то не знати, де чий.
Кинеш "бидло!" - й те "бидло!" літає, де знає, скоче, де схоче. І як той рак-неборак: як ущипне - буде знак! То я-б не радив ото нікому ходити з хлопцями на ті киданки. Учітеся, брати мої, думайте, читайте й хати держіться, а потім у добірнім товаристві ачей щось і скажете.

Бідні свинопаси

"Каста" - щира природа, "варна" - чистий колір. Ми живемо добою джаті - новонародження: із сьвітових яєць без кінця вилуплюються якісь кастенятка й дістають етимологічно темні, несьвяті ймення. Вони плодяться, намножуються й зникають без сліду, бо нащад зрікається роду.
Тим часом щирі або чисті варни даються таки в знаки - просто періодично де-котрі з каст стають непотрібні, хоча люде такої природи далі собі народжуються. Чи навпаки: каста аж свербить, а розчухати нікому. Ось, приміром, тепер нам аж ґвалт потрібні козаки-кшатрії, хоч на них і сухувато. А вже ті вайшії пошилися більше в купці, скотарство-ж і хліборобство геть-геть облишили. Скільки природжених селян тепер торгує! А чим? Виробу нема, а торг єсть. Десь і шудри потрібні: помагають крамувати на рундуку.
Найгірше з українськими брахманами: на щирих недорід, просто аж голод, а прозивних треба кучугуру й три обломки. Кшатрії-ж не підуть брахманити? Ще не так давно ними чужі прикидалися - то вже в пам'ятку їм. Тому брахманів із себе мусять удавати бідні свинопаси. А воно їм треба? Вони й у Варні тій раз побували й годі сказали.

Зашморг часу

Живемо ніби в справжності, але як-же фантастично, аж науково! Висимо у зашморзі часу, але живісінькі. Бо в нас у цьому наймінливішому, найпоступовішому із сьвітів без кінця повторюється не тільки буйна підлота й чимала нездарність, як у всіх, але чомусь і геройство з жертовністю. Ми запевняємо героїв і присягаємося жертвам, що все воно не на вітер. А коли й було, як мовляв Іван Франко, "немало марної праці", то це вже в-останнє. А як не в-останнє, то хай воно піде в непам'ять до наступного разу.

В темну ніч ми зібрались громадкою йти

Нам тільки й потрібно, щоб непристосуванці взяли гору над пристосуванцями. І як мати досить отих непристосуванців, то таку подугу легко уявити, бо герої завсіди завзятіші та затятіші. Але в нас і непристосуванці чогось потім швидесенько приладновуються до місцевих обставин.

Бачу, що в хижу, та дверей не знайду

У нас тепер дуже багато дається всякого виховування, але доконаного виховання вдень із каганцем не відшукаєш.

І нема країни

Споживач силкується все купити. Чи ми засудим його за теє? Аж ніяк - він-же бо споживач. Але сьвіт із країнами - то не ярмарок. А як і ярмарок, то нам на тім базарі Бог купила не дав: за свою батьківщину не розплатишся, чужої - не докупишся.
Так само і з статтю. За правдиве чоловіцтво чи жіноцтво треба платити всеньким життям, ще й боржником помреш. Лекше сходити на Божий базар і, повернувшись, сказати, що нема нічого. А що було? А осьдечки подивіться, я й поли задеру...

Дарма праця

Щасливий ми народ, що таки не знаємо, скільки ото людей нами врядує-орудує по невідомих криївках удома та й за кордоном! А вони-ж не криються, пишуть про теє. І як сьміливо, жваво, своїм богом розумно пишуть. Густо, широко, реґулярно порають. Але ми, знахідливі в свому невіданні, ні куєм, ні мелем. Дарма така праця!

Як байварчик

Серед усього того геть-геть "неймовірного", що кругом пливає, кортить бути ймовірним, як той байварчик. Але-ж плистимуть-минатимуть і неодмінно вигукуватимуть: "Байварчик?! Як неймовірно!"

Залюбки

Змальства люблю виправляти вчителів. Вони виправляють иньших з повинности, а я їх - задля втіхи. 

Виклик сьвятости чи геройства

Сьвятим ніхто не хоче бути та й охочих до геройства не гурт. Однак, народившись в українстві, подвижником бути таки доводиться. От ти хочеш собі жити мешканцем, а надходить пора направляти хату. І що-ж? Як ти зроду вкраїнець, то вже мусиш робити подвиг. А як уже закортить одпочити не на призьбі, а де-инде, то й подвигу мало, треба щось присьвятити.
Тому не судімо втікачів од долі. Тим паче, що від неї не втечеш: наздожене й одкинута сьвятість і зневажене геройство.
Хто теперки кине каменем у тих двох, що не хочуть визнавати шлюбної відповідальности й перед самим Богом, не то що перед якимись там людьми, хай вони й батьками назвалися? Усім звісно, що тепер такий сьвіт настав. Тепер нікому не повинно навіть і признаватися до жіноцтва чи чоловіцтва - новою ніби добою живемо. Але поспитайте-но тих батьків, чи втекли вони сьвятости, героїзму, навіть як-що кинули тую закладену, нікому не зголошену родинку? Так ото-ж... Нашого тягаря перти таки доведеться, то лучче вже явно, сьвідомо й весело, кидаючи сьвітові виклик своїми сьвятістю та геройством.

Смерти не одперти

Живуть усі й помруть усі. Тож питання в тім, як саме жити й умерти. Дивно одначе, що з того самого засновку стільки люду робить геть протилежний висновок: живуть, як доведеться, а вже як умирати, то й байдуже.

Безглузді обвини

Як пильно придивитися, то тепер великим дивом дивує те, що ми мали колись націоналізм. Як то так: нації нема, а націоналізм єсть? Скажуть: так націоналізм саме й мав на увазі створити націю. Еге, а чого-ж то не створив? Бо щось її ніде не видно.

Хотілося вразити

"Фейсбук" не вражений. Та й хто його вразить, хто розразить?!

Так сказав кошовий

Байдуже, як називається вулиця й кому честень там, де стрічаються кохані. І якою мовою вони кохаються. Бо те ніщо - просто наше майбутнє.

Сьогочасна индивідуальність

Цікаво, чи притертість синіх джинсів розраховується за ступенями блакити й обписується за топографією біластого захмарення? То була-б сьогочасна индивідуальність.