Адамові вівці

Як можу судити наших земляків, що й далі плекають якісь амбіції в "великій культурі", трохи хизуючись своєю до неї причетністю, коли й сам Кобзар уже аж 1858 року ще думає повістю "Прогулка сѣ удовольствиемѣ и не безѣ морали" покинути малий слід "в великорусском словѣ", наражаючи свій хист на зрадливу випробу? І ніхто не відрадив, помагали громадою! Бо то, бач, вихід на ширшу авдиторію в YouTube'і!
Дякувати Шевченкові, що я можу тепер дозволити собі на те, щоб уже не гратися з тим степовим маревом. Доведеться обійтися без утіхи задля додержання належної моралі.

Одарчин синдром

По добі жіночого абсолютизму в український родині, коли Настя носила шаблю, а Іван запаску, настає боротьба за рівноправ'я. А може не займати того Карася, не товкти йому носа його меншою половиною влади? Воно-ж таки запорожець...

Некопано

Коли починаєш щось зглибока вивчати, стає неможливо політикувати в тій речі — тому активісти колодязів не копають.

Паліятив

Історикиня мови знає наші фемінативи: "аналіза", "діягноза", "прогноза" і "крема" як паліятив.

Коромисел

Напів буття слід завсігди писати окремо: його несеш ніби як дві пів відрі.

З пів-живовзору

Цілонічно снив, що несила заснути - яке змальовання з охлялої натури!

Млин

У проскурівський хвілармонії гарно, затишно і хоч рясно на людей, а таки холодно, вітріє, бо ще трохи зима. Виступає компоніст Мельник. Йому оце 70, але він і досі найшвидший піяніст, а Мельникова музика так і зветься "плинна" - як вода на млинове колесо. Його мистецький універсал називається, звісно-ж, "Млин". "Млинові" передує десятихвилинна передмова - меле Мельник. А далі вже потроху зачинає перемелювати своє і "Млин" - 35 хвилиночок плинної музики.
Чоловік - то млин. Життя - то млин. Сьвіт - то млин. Я так і знав. І дуже згоден. Я і сам напів Мельник. Але поки що досліджую другу половину.
Бо злі люде кажуть, буцім то все - швидке арпеджіо: і життя, і "Млин" і сам Мельник. Важко щось і на те заперечити - ну, дуже вже швидке арпеджіо!

Утішний висновок

Як і належить чоловікові модернової доби, цілий вік я тільки те й робив, що спостерігав себе - і без ніяких висновків. Тепер охоче спостерігаю людей. А висновок? Так оце-ж він і є.

Церква з людей

Нам як-раз тепер слід ставати церковними людьми. Не тими церковними, як виховали й викохали в колишній і теперішній церкві, а такими церковними, щоб було з чого спорудити церкву теперішню і прийдешню.

Сьпівають ідучи дівчата

Проскурів. Минає одна така молода. Каже собі в руку: "Дєвочки з роботи." Ну скажи "дівчата"! Таж і мати рідна не помітять і не згудять, що вже не калічиш.

У нас нестало

Уже п'ять років війна пише й публікує що-дня свої найкоротші романи: "Вчора нестало… рятуючи..."

У нас весело

Сиділа в ресторації, дожидаючи снідання, така смутна, така затамована, така хороша на вроду. Мала донечка-красунечка розважає, але щось не дуже. Чоловіченько, теж гарнюк, дівки таких люблять, усе ніяк не перемацає усіх дрібних картинок у порталі телефону.
Аж ось подали їсти, і якось ізбадьорилася, звеселилася. Добре попоїсти - то ще весело в нас.

Однина в множині

Старощі - ота наша вкраїнська множина, що тісно оточує нашу вкраїнську однину самими гріхами, невидними і непрохідними.

Просто банька

Вино маю кисле, зате жарке. І келих дуже вже опуклий, круглобокий, аж кулястий. Куди та багряна куля нині полетить? У стратосферу, певно. А як вернеться, буде просто каламутна банька. 

Сільський побут

Нітиться, каже, що в неї, мовляв, ув ангелянській "побутовий рівень". А я їй на те:

- Так воно-ж високий рівень! Я, коли серед них побутую, то як-раз побутової говірки й не втямлю ніяк.

До речи, звідкіля взялося оте слівце "побутує", з чийого побуту і побитом яким? Ніде по старих книжках-же його не "побутувало", а тепер через учених людей якось насіялося. Хто прибільшує знаннє, прибільшує й гризоти.

Мов блекоти об'ївшись

Ніяк не звикну до того, що люде по всіх наших Проскурових, Рівних, Вінницях і Житомирах силкуються й досі таки лопотіти по московській. Але може вже й не доведеться звикати - якось так ось саме минеться.

Самопасом

Яко перекладар я ніколи нічого в собі не мав, окрім волі та свободи.

Хирне діло

Київські "модешні" крамниці, величають себе "бутіками" в наївній, хирющій спробі наостанку одурити багатих. А насправді животіють лиш на те, щоб переціненими лахами видавати платню своїм бідним продавницям.

За виправдання

Коли пояснюю землякам, чого в нас отак, а не отак промовляється, то все здається, що виправдовуюся перед московською мовою.

Сьвятоблива недоторканність

Од доброго письма мають очі боліти - як од сонця. Тому нечитання - то побожність нетями. А нечитаність - сьвятоблива недоторканність.

Зазначене значіння

На шибі треба писати — отаке ми маєм значіння.

Матчин понос

Треба нам рідною мовою пороситися, бо в нас без московської і свині не поросяться. От скажіть ученому свинареві, що матка має понос. Подумає, що то ви не вмієте сказати й так пронос називаєте. Бо в них лиш московський "опорос".

Мова в часі

От кажуть сьвідомі земляки, що нині день мови, що можна не мовчать, що мова, мовляв, на часі. А в мене вона у часі, в мене вона тепер і повсякчас. Що-правда, віки віків таке як невидимі й нечутні. Бо на мову людського віку мало.

Тридцять три чоловіка людей

Ми знаємо за Христа, що він стався Чоловіком. Це сталося, щоб ми божествилися. То спасенний дороговказ. І в чоловічому образі було Вшестя. То-ж прямуймо і ми. Дай мені, Боже, статися чоловіком!

Сподом

Глибина прозірна, й градівка на дні здається лобаком: сягни й ухопи. А потім можна пожбурити лобака у чийсь мідяний лоб. Але далеко той ситець і дрібний. Тому дрочить нерви глибочінь.

Аби хіть

Наші перекладарі напровсяк усіх привчають, що буцім нашою мовою завсігди буде довше. Але тут, звісно, трошки в нас лукавства приплуталося. Це тою мовою буде довше. Це з нею, чужою, колись загадано було всі иньші чужі мови вивчати. Подвійна чужомовність виходила, і здавалася вона двоїсто вченою. Але невчена, проста людина рідною мовою завсіди скаже коротше, хоч-би який задавнений у державуванні та який учений був у країні канцелярит.
Тому закон: треба ближче. І перекласти, не переводячи. От вам відома приказка ангелянська: where there is a will there is a way. Зграбненька така приказка, всі слова голосні та короткі. А як-же перекласти? Можна довгенько балакати: як собака не лежить, то до чогось добіжить. А можна пальнути: "аби хіть".

Як кортить, то й Бог простить

Мова призабута - то правда, але є до мови хіть - то вже така в народі новина. Колись він сам говорив був: аби хіть, а от біда, як хоти нема. А ще: хіті з вола, а сили з комаря. Сам говорив, а потім і забув. Не сам уже, що-правда, забув, а трохи помогли. Але вже як чия спромога, то можна розгулятись - і вчене серце не так тяжко журиться.

Бога не гніви, а чорта не дрочи

Наша рідна мова не схильна до універсального слововжитку. То значить, що того самого слова не можна ліпити до кожного виразу, як то воно робиться в одній референтній мові, а теперки й у другій (ангелянській). Виходить, що-разу треба думати, рідно міркувати. А воно людей дуже дрочить.

За сенсорність і сенсаційність

За свого часу наробив чимало "сенсу" та й тепера каюсь. Виколупую той "сенс" із усіх власних пасок і більше по чужих людях ніде не вживаю. Можна сказати сьміло, що I don't make "сенс" any more.

Спід ваготи

Втомився визволятися з-під ваготи, що тяжіє на мені, боротися з вагою, ніби важкоатлет, що присів карачки. Важко атлетові — хай уже лежить та вага. Вага все одно переважить, навіть як-що то вже буде не моя вагота.

Не сказалося

Він хотів сказати одне, але сказав і два, і три, і багато чого наговорив, і дуль усім горобцям надавав, навіть сліпі почули, що дуля, — а от одне до сказу не сказалося, нема та й нема.

Закусити коровай

Сьвітлина зробилася самоцінною, вона викупає, виправдовує і вичерпує людське життя: "я був тут, я був там, я був межи вами". Хай несьвячені слова "хвотка" і "хвоткатись" нікого не вводять в оману, бо сьвітлитись надто важливо. Це може єдиний спосіб причаститися хоч якогось сьвітла. Можна нічого не чинити, можна, власне, не існувати, але блиснути, хоч зубами, поставити відбиток, хоч зубів, треба. Сказать-би то, закусити весільний коровай.

Непростий народ

Простий народ, коли ми його мали, був здоровий. Простий народ об'єднаний спільною зрозумілою культурою, принаймні однотисячолітньою традицією, як казати без пересади. Десь років сто тому його дуже скаламутили непрості людиська, навчені непростоти однією великою за обсягом, але нещирою культурою.
І більше немає простого народу: просте скаламутилося, потьмилося, стало неясним, непрямодушним. А ми ту каламуть і далі звично звемо простотою. Проста тут, однак, тільки діягноза: то дурість захрипла, набрякла, побагряніла від надсильного крику, самітно заблукавши в чужих лябіринтах.

Не до того

Слава Богу! Побачив на президентові гарну жовто-синю краватку і так мені в Петрівку мерзлого забажалося! І що-ж? За кілька день Бог послав: 62 гривні - купив, носитиму. І пригадалося, що так самісінько просив колись собі мови, щоб як у нікого. Ну, навіть у гетьманів та отаманів такої не було. І сталося! Тому ніколи не нарікаю, як мене не розуміють. Не в розумінні щастя. І не до того моя мова.

Кажануваті

Ми виростали в тіні підмайстрів, не майстрів. А тінь підмайстра чорно, непроглядно поглинає все, ніби ніколи й не було майстрів, а тільки безмежна ніч і рукокрилі нічвидові колонії.

Три дні в череві

З припису доброї лікарки три дні мовчав: лярингіт. У понеділок на панщину, то щоб голос уже був солодкомовний, як у Річарда Бертона, й ангелянська щоб була, як у нього. Це, здається, вперше, відколи заговорив — аж три дні. Як Йона в череві китовім. Тільки Йона либонь пробував у тім череві кричати, сьпівати, ридати. А мені все знадвору гупають і гупають у китове черево якісь балакучі риби.

Недалеко від горла

Вона гостра, як бритва: майне, блисне — аж любо глянуть. Біда, що її Бог ложкою до рота приставив.

Як та картина

Кажуть, полотно "дихає", парсуна - "ніби як жива". І от уже в Мережі пробують "анімувати" найславетніші твори старих майстрів. Щось ворушиться, але не дихає, не живе - тільки що штучно кривляється. Справді живопис - то спинена мить, у вічності й навічно спинена. Спинено те, що не спиняється, що не має окремішнього існування, а тільки в протязі. 

Мережа в вічності

У Мережі я таки намагаюся писати "для вічности", хоч і сьвідомий того, що Мережа в нас не на те. Писанина "у вічність" швидше набридає, ніж те, що пишеться "про загал". Але мережеве письменство мусить удаватися до всіх вибриків лисоветинського (шекспірівського) театру. Й однак обриднеш. І скоро: твої ноги, пика, суржик, мізерні життьові подробиці. І більше надокучати людям не зможеш - одцураються. А вічності годиться докучати. Так нам велено.

Lovecraftian horror

Треба повертати собі своє. Тому оголошую: Говард Пилип Лавкрафт був українець. Не дурно-ж гамерицька версія його прізвища приховує щось загадково вкраїнське: Lovecraft — "любовне мистецтво, чи то-ж мистецтво любови". Якої любови? До Вкраїни, звісно, до рідного слова.
Наука показала малому Пилипкові зло: безглузде, невблаганне, плазуще, воно видиралося з продухів буття, не сповіщаючи, звідки береться й коли подінеться. Зло рослинне — неспинне, невгамовне. Зло безвиде, але з легіоном невиразно почварної переводні, язиків у півтора людського.
Зупинити, знищити того зла не можна. Але треба без угаву кричати на тварюку людською (українською) мовою, кричати не з жаху, а з лицарства й доброго розуму. Назвімо зло на власне ім'я — суржик.

Я передчув

Я народився, прочуваючи близьку, але коротку весну. Хотів-би померти, перечуваючи весну далеку, але вічну.

Навідріз

Треба бути як той лікар, але не лікувати: треба бачити не те, що показується, а зразу рішучо зазирати до середини - це вздоровлює.

А де-що таки доводиться робити не терапевтично, а хірургічно - навідріз.

Сьвята обітниця

- То що-ж Ви порадили-б тим, хто поки ще неспроможний одцуратися клятого суржика?
- Порадив-би поринути в мовчання, затятися й мовчати. Друзі, повірте, мовчати куди лекше й приємніше, ніж балакати суржиком. А що вже шляхетніше! О, скільки мовчазної мудрої згоди ви накліпаєте розумними сірими, зеленими, карими, блакитними і навіть жовтими очима! Скільки глибокого, потаємного скажуть ваші стогони та зідхання!

Химери по хмарах

Як-що нас гарненько відредаґувати, то лишиться мало. Але буде просто і смашно. І нічого буде розкладати по "хмарах" навіть і без лапок. Тільки вираз зостанеться з поетично забутим глуздом: "химери по хмарах".

Рабський раб

Раб заздрить товаришеві, зневажає наймита, ненавидить сина, а про те до господаря наближатися не хоче: йому ліпше безгучно гадючитися й німотно сичати десь по темних вогких кутках.

Превелика гордість

Велика гордість потрібна маленькому, а надто зниклому. Наше маґнацтво, навіть шляхецтво теж велику гордовитість мали - поки не чезли. Але ті гордощі були ніби не свої - то велико зобов'язував стан.

Власна велика гордість ув українців сьвітить на місці зниклого селянина та міщанина - вони в нас були колись геть усі спроможні, а ми тільки їхню гордість і носимо.

Оптичний закон

Найяскравіший він - такий яскравий, що самого не видно. Навіть очевидьки, навіть за дня - закони оптики.

Життя й ужиття

Лекція мовознавча, в книгарні лекція: "П'ять причин (не) вживати фемінітивИ". Мене хочуть повчити мови — давно пора! Але чи віддаватися в ту науку? В українській мові дієслово "вживати" потребує родового відмінка ("вживати фемінітивІВ"). Але навіть як-що не вживати нічого, конструкція заперечення потребує родового ("не робити дурниць"). То чи не годилося-б умитися, перш ніж учити людей не длубати в носі?

Ні пуття, ні вороття

Треба визнати гірко та сьмілко, що вкраїнці не вміють жити в місті, навіть як-що те місто зветься Київ — найжаданіший горб у нашім степу. Живуть, як мурахи в хаті: за прикладом шашелі, тарганів, чужих термітів. А повернутися до лісу чи поля зась — нема там уже муравлища.

Зайві цифри

Я знаю, що робитимуть зайві люде в суціль цифровому сьвіті: вони щось дивитимуться.

Відверте суспільство

В українській мові, відмінно від референтних для нашого мовця московської з "открывать" й ангелянської з "open", дієслово "відкривати" геть не універсальне. Навіть важко сказати, до чого воно поправно прикладається: ми розплющуєм очі, роззявляєм рота, розгортаєм книжку, відтикаєм пляшку, розхристуєм груди, сьвітимо волоссям, відмуровуєм (камінну) чи розбираєм (деревляну) стіну, рознімаємо ножа. Заміри виявляються (свої) чи визнаються (чужі), злочин викривається. Хіба серце можна не тільки розгорнути, але й відкрити. Назнається невідоме. Гамерицький край Колюмб міг знайти й одшукати, хоч і відкрити теж міг. Винаходимо ми, школи заводимо (теж і відкриваємо), крамниці закладаємо, щоб бували відчинені. Стрілянину розпочинаємо, а ще рух, сполучення, збори.
Тісненько тому дієслівцеві в нашій мові. Але то за умови, що вона питома, а не "універсальна".
І прикметникові "відкритий" не пофортунило: лице чисте, ясне; лист одвертий, коли про всіх; голова непокрита, море чисте, повітря вільне. Засідання, збори і всяка всячина, що її внадилися називати "прозорими", - все прилюдне. Початок того прилюдного оповіщають, а не оголошують "одкритим".
Лишенько, а що-ж робити з "open society", яке воно в нас буде? Доведеться думати, що воно таке, ні за ким не малпуючи.

Хутко зачує кішка, де сало

Прайд завсігди почує хору антилопу. Занюхає біду, як той сліпий ковбасу в борщі. Просто людина-антилопа ще й до того має вдавати здорову й поживну ковбаску.

Судно й екіпаж

Біда й правда в тому, що я не маю часу дожидати смерти чогось чи чиєїсь. І навіть своєї власної. Мені треба встигнути спастись. Бо життя — то корабель, приріченний на трощу. Суднові й екіпажеві байдуже, та не мені.