Правди повен рот

Не треба казати правди, буде з вас і того, що правду з певних джерел довідалися — як напилися. Але тримайте в роті — не ковтайте й не порскайте! Надимайте щоки — там правда в вас.

Діяльний стан

Бідний Ален Делон на старости-літях залишився гарний і з котом. Своєї краси не досить - треба ще й котової для гармонії. А я можу й без краси, й без кота - самособоюнаповнення. Чи навіть самособоюнаповнювання - діяльний стан, перебіг себе в себе .

Де саме складно

Написала перекладниця гордо: "Переклад - не сама складна професія!". От! Зупинилася молодичка перед фаховими складнощами і в нетрі не полізла. А мовне узлісся - гарне та просте. Навіть вовче виття не долинає звідти, де саме складно.

Лельом-полельом

От пишу - ніби кидаю в воду малесенькі камінчики. Ні на кого водою не бризкаю, круги не розстеляються. Тільки шубовсть - так тихенько, наче кузочки не стало.
А хіба не всі так? Тільки не пишуть, а говорять. Лиш не говорять, а репетують: "Répétez encore une fois, s'il vous plaît!" А нікому й у вусі не дзижчало...

Що дають

Моє споживацтво визначається двома ангелянськими термінами: flexitarian і freegan. Я їм і беру, що дають.

Бесіда

Випиваки не переговориш: він і не знав нічого, вже й останні гадочки попропивав, а таки не мовчить, ніби дідько шурує кочергою в уже давно не паленій грубі. Не дурно-ж і випивачка сама в нас оддавна зветься "бесідою": бесіда, річ, люба розмовонька — чарочка словечко виклика.
І навіть той, хто лишився сам із чарочкою в дірявій кешені, ще тямить такий глузд у самотних душевних мандрах, де ти й цар, і псар, тільки-що десь Бог над тобою. 

Щоб побачити

Маленький Закхей, щоб побачити Христа, виліз на шовковицю. Велика Росія, для впізнання Бога видерлася на Сьвітове Древо. Деревина тріщить, але нікому сказати: "Москво, злізь боржій до долу!"

Пачуцця

У нас і досі просто знаходяться козаки-диктори, що легко вимовляють "ніжні пачуцця": так, ніби цілує він ніжну литвинку, що зручно забула рідну мову, а навіть якби раптом і пригадала, то вуста їй занадто зайняті "пачуццями".

Цілковитий интим

Самотність виявляється у відсутності горілчаних братів, бо сестра-горілка, хоч і в подобі вина чи пива, стала вимагати цілковитого интиму.

Моно

Московці разюче монокультурні. Але та монокультурність не є однокультурністю. То те "моно", що не "стерео", як на давньому маґнетохвонові, де якийсь напівгрузин-напіввірменин насьпівує : "Ах, Арбат, мой Арбат…"

Крижаний панцер

Київ крижанючий — і то не тільки тому, що підсоння загнило від калюжі Київського моря. Крижаніє й ковзанка моря київського — панцера, що обливатиметься розмерзлим снігом, а сам не репне, не розтопиться аж до самісінької весни.

Міські спонади

Головна спокуса всяких там хокку і хайку - в мовній простоті першотвору, а, значця, й перекладу. Випадає, що кожне може пускати ману.

Мов огню вхопити

Дуже влучний то вислів — "відвідувати церкву". Відвідуєш, а там ніби дискусійний клюб. А ти прибіг мов жару вхопити — до Христа. Вогню треба, а не палких політичних дебатів. Тих і Він не слухає, хоч і чує.

За чистих людей

Чисті люде - прозірні, просторі, тому не треба боятися, що вони иноді здаються трохи порожніми.

Справляючи сидні

Смерть — швидкісний потяг, але тягнеться ніби з далекого далеку. Людина сидить на пероні невідомої полустації, не збираючись ніколи сідати. Але потягові той перон — під'їздна колія. Можна справляти сидні, але не можна зсісти.

Гасло нашої доби

Гасло нашої доби: "Не знаю, що сказати, тому пишу."

Наша прогноза

Наше минуле не минає, будучини не буде - і лиш майбуття десь має-повіває: має щось бути, якесь буття.

Соборність у риштованні

Нині перший день другого століття нашої соборності, й можна, не боячись, сказати, що сто років було. Сто років — то дуже й дуже в межах моєї історичної пам'яти, моєї й мого покоління, це бабусі й дідусі, їхнє перебування-переживання, що й на нас було перейшло.

Наша соборність у своєму риштованні перестояла століття страченої державности. Як прибрати риштовання, то залишиться голий, невидимий дух. Але дух той чути. Аж не віриться.
Нас усе ділять, як шкуру русявого печерного ведмедя. Та ми й самі себе ділимо: хто хоче бути за Польщі, хто стужився за бабунею-Австрією, хто тяжко звик до Москви. Історія нашої failed state багатюща — хоч кожному сусіді давай по кавалкові. Але не ділиться, не дається — на те соборність. 

Нільські ящури

Дуже цікаво буде відзначити, що добре говорити й лекше, й коротше. Але простий люд, обтяжений темними маґістерськими та докторськими дипльомами, таки воліє напускати до мовної копанки нільських ящурів.

Без Бога ні до порога

Бог дає універсальне мірило до нашої мапки. А так дивися хоч голим оком, хоч у далекогляд, хоч у дрібногляд: чоловічки, людоньки пообліплювали сьвітик, цуплять свої зернятка, боронять свої дірочки. Не вдалася вежа Вавилонська, то лагодять людинник-мурашинник - кожне дума, що свій, а воно спільний.

Було життя

Так і невідомо: чи не було на йому пуп'янків, чи не набубнявів - вломило гілку. Вітер. Жінка й діти кажуть, що буря. А на тій гілці й гойданка, і гамак, і так собі висіли. Пробували читати листя, так там просто - прожилки: було життя.

Не поет

 Иноді мені ввижається, що з мене поет. Цур і пек! Не хочу. Але як-що я не поет, то я зовсім ніхто. Й то добре — я красномовно відсутній. Нікому не застую, не перебиваю. Легенький, як пір'їнка, та ще й невидимий. Усі очі сьвітять крізь мене, й навіть яскравіше, ніж звичайно. Тільки хтось десь щось таки відчуває. Але так, щоб не вадило.

Київська мова

Незвично, але приємно думати, що справжня київська мова заховалася десь у Нечуя-Левицького. Заховалася і нишком мовчить.

За спасибі

Хто добре не вміє по своєму, не мусить конче балакати суржиком. Можна менше говорити, вдумливо добираючи кожного слова. Товариство тільки спасибі скаже.

Клєп

Завсіди дивувало мене в українців оте ім'я Клєп. Гліб із глибоким "г" та дзвінким "б" - то нехай уже. Але Клєп...

Народ не мовчить

Кругом неправда і нево… Стривайте, кругом недогризки слів і недоїдки думок. Кругом недопалки душ. Що їм неправда і неволя? Правди нема, волі нема. Народ не мовчить.

Київська школа

Хочу заблукати в лябіринтові слів і не шукати виходу. Але ходити, ходити... П'єро мертвопетлює… Це вже потягне на поезу київської школи. Київської школи число 92.

Як треба

Коли прокинеться вкраїнська церковна сьвідомість? ЇЇ поки що будить референт: "Богоявлення", "хрещенський" вечір і "хрещенська ніч", а також "хрещенські" вода, мороз, ярмарок і навіть ополонка. Й отакою мовенцією презавзято критикуєм московські звичаї!
А як-же Ордань, голодна кутя, ніч під Водохреща, явлена вода, орданський мороз і київські, а не галицькі контракти? Того й майдан Контрактовий, що там той ярмарок був.
"Водохрещний" - ах, яке слово! Цілонічне неспання і безсонне читання Огієнка! Невгавна робота з келійного переписування українських словників! Отаке доконати, а тоді вже заходиться будить і всю церковну громаду: знаю, як треба!

Хай чабан

"Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!" Усі вівці гукнули. Не так гарно по вкраїнськи гукнулося, але гукнулося. А ми думали, що вівці мовчущі. Ха, спитайте про те в ґирлиґи! А в тім, достатньо й протяжного "бе-е-е!" чи "ме-е-е!".
Хронотоп усе той самий — на майдані, коло церкви, протягом революції. Чи й "на протязі" — то культуртреґерська брехня, що по нашому так не можна говорити. Хай буде двозначність. Більше двозначности. Так чабанові лекше.

Теча

"Який Сава, така й слава." Ні, вже не так! Сава отакусінький, а слава он яка, еге! До Сави вже ніхто й не приглянеться, всі бігають за його принагідною славою, наче тічка. А куди вона тече, куди утікає? Просто в безвість.

Тільки-тільки мріє

Люде ще стежать мене — ще вони чогось виглядають. Треба й самому подивитися в той бік: що там мріє?

Як Айнштайн

Мої сьвітлини більше до мисли, ніж мої домисли. А я-ж сподівався накарбувати щось таке, що зостанеться незагладним, коли зітреться моє лице.
Не вже доведеться лишитись, як один камінь із навіки висолопленим язиком - як Айнштайн?

По Ордані

Христос стоїть за дверима, мокрий по водохрещі. Голуб-буркітник мовчить, мовчазний Отець говорить.

Київська школа поезії

 "Київська школа поезії" — як та хмара: часом падає дощиком, часом снігом, але здебільша, не падаючи, непомітно пролітає в високості, залишаючи все без наслідків.

Редаґований карк

 У совіцьких українських поетів, довго не радившись, взяли й украли мову до писання. Вкрали й умерли, й нікому мови віддати. Поети вигинали карка, але їм однаково його вломили. Редактор Карк уже нічого не виправить, бо вломили й одійшли в вічність, так і не признавшись до вини.

Голе віття

Нині хрещення стає хрищенням, а попереду Хрест. Ми цілий рік ходимо за Христом від стації до стації, ніби уздовж улицею, що зветься Via Dolorosa. Переходимо ту вулицю. Туди. Сюди. А Хреста не беремо.
І от стація Водохреща. Просто на березі Йордану. Ордань не широка річка й не глибока. Але не перебрести й не переплисти.
Він залишив нам свою Церкву. Але де саме, не сказав. Ось, каже, камінь. А історія той камінь покотила. "Я виноградина, ви віттє. Хто пробуває в Менї, а Я в йому, той приносить багато овощу; бо без Мене не можете робити нїчого."
І сліпе, вже голе віття пробує намацати свою виноградину.

Клюб ориґіналів

Є всі складові письменницького щастя: ориґінальна мова, ориґінальні спостереження та думки. Немає тільки ориґінального читача. І тому не потрібен видавець-ориґінал.

Багатоповерховість

Поки мовчки гадаєш думку, бачиш прозористу глибину. Скоро-но зачинаєш говорити, робишся поверховий. А коли багато говориш, стаєш багатоповерховий. 

А чекайте, камратиська, горілки нап'ємся!

"Львівська майстерня", як і більшина галицьких закладів, бавиться з екзотикою балаку та львівської ґвари. Але вона таки "майстерня шоколаду", а не "шоколяди" чи "чоколяти", або хоча-б "шоколяду". То ніби штемп сьогочасного "державного" відділу мови: "Виправленому вірити".

Зате один із трунків зветься "обліпиховий камрат". З "камратом" питань немає — то по галицькому "товариш". Але той "камрат" по галицькому-ж мав-би бути щецовий, а по державницькому — плоховниковий.

Тим часом кавчукові народні вуста тепер легко вимовляють навіть "абляпіховий" — звісно, на свій манір. Може тому, що воно асонансом перегукується з усякими грайливо-лайливими варіяціями.

А от іще "журавлинний ґелайза". Журавлинний чи журавинний — дуже добре. Але хто така "ґелайза", і чому вона він? Що-ж, львівська ґвара — файна кобіта, у ній має бути файна містерія.

Я прийшов

Щастя - це коли мене зрозуміють. Бо не розуміючи мене, вкраїнці не можуть збагнути й себе. Хто захоче пізнати, колись спізнає. І коли за дверима на питання "хто там?" пролунає переконливе "я!", радісно прочинить, вигукуючи:
- Там я! Це я прийшов!

Спосіб сьвятости

У Трускавці в напувальному павільйоні, як ікона, висить Теодор Торосевич. Справжня дідицька парсуна, як у якогось нащадного прасотниченка, що вже кілька поколінь як голить вуса й не зазира до скрині з ятаганами та ґинджалами. Торосевич мусить увесьденечки споглядати гостей, що всією жменею мацають пипки джерелець, підсувають під тепліші свої наслинені дешеві пляшечки, бо шкода грошей на горнятко-куманець, перемовляються невиразною південно-московською, кидають у бальнеохемічну воду доречно гострого матючка і плотолюбно висмоктують рештки трунку, що має дарувати їм кришечку душевно-тілесної рівноваги.
А Торосевич-же навіть не вкраїнець! Наділяє водою, наділяє собою. Його перебування тут — то спосіб сьвятости.  

Бійна спружина

Як у школі на лекції: можете не писати, але послухайте-но! Ні, пишуть, ніби спружинні, накрутні, а вухами так і стрижуть: коли вже я зможу сказати?

Реальні події

 Одначе добре, що не всі мої вигадки сперті на реальні події. Бо реальні події розпливаються в різні боки, як три кити. А сьвітова черепаха слизька, як ґльоб. Хіба що перевертається лиш раз. Бо земля-ж пласка, як сікарня.

Школа безслівної поезії

Час завести школу безслівної поезії.
Саме час - була вже "тиха", а тепер затихло все -
і дівчата, і соловейко.
Розуміння десь розгубилися,
не перестрівши, не здибавши,
не спобігши належних слів.
Утямки тепер називають сенсами -
чуєте, відчуваєте?
То на віщо неволити словом чуття?
Вітер виє, мороз рипить, а то заплямкає багно -
геть усе промовляє без слів.
І так поетично!
То на що-ж тяма?
Школа стоятиме пусткою,
але там шарудітиме, шелестітиме.
Потім школа запахне -
бо не буває без того.
Весною сенс підкаже сморід бузка -
і шкільний дух відіпхне його.

Лист у вічність

Перш ніж послати листа у вічність, я перевіряю написане, щоб уже без помилок. То дарма, що вічність його не читатиме - я його писав.

Чужа пам'ять

Я ніколи не покладаюся на свою пам'ять. У мене там нічого не лежить. Вона хоч неповоротка, але може кудись випхатися. І тоді все покладене розкотиться. А чужа пам'ять — як та квочка: курчата під крилом, мало не в пазусі, і всі — живісінькі.

За "помісТність"

Знайшлося таки в нашій мові слово "помісТний", що-правда, пишеться з "т" і мало вживане. Поширеніше слово "підлоговий". Бо ми маємо "поміст", але не маємо ні "помѣстья", ні "помѣщика". Але як підложити поміст, то від човгання "т" може обтертися. Те, що лишиться на місці, буде "місцеве".

Се тая Солоха, що кури полоха

Довго ходив у Трускавці коло та навколо їдальні "Солохина кухня". То добре, що тутешня Соломія по старожитньому призналася до Солохи. Але-ж хіба не тут довго вже по небіжчиках Петрові, Павлові, Данилові замісць Петруків, Павлюків і Данилюків у Петрих, Павлих і Данилих знаходилися вдовиченки Петришин, Павлишин і Данилишин? А Солохи-ж що? Хіба від них не Солошини пішли?
Тож не треба полохати прикарпацькі кури чужим словом "Солохина".

Скрекеке

Розум орлячий, крилатий, а серце тріпоче горобине. Воля-ж сороча — гарна, чорно-біла, скаче там, де грудкою не докинеш, і тільки скрекеке та скрекеке.

Мала грудочка

Кожен українець у ствердженні своєї саморідности й тотожности парадоксальним чином має долати визначальну обмеженість держави, нації, ба навіть суспільства - аж до громади й родини. І тільки так просякається й протинається просторінь і в недалеку вічність закидається окрема народня грудочка.

Дирбулщил

Дуже справно пише, тільки що зветься дирбулщил - з малої літери. І латиницею. Що-правда, мова трохи кривенька. Трохи, але на всі чотири ноги. Воно й не дивно: дирбулщил та ще й латиницею. Цікаві ми знати: то таке незвичайне ім'я чи надзвичайно паскудне псевдо? Але пише впевнено, ніби перед старою на кухні затинає. А вона й слуха - як виразно то показує рухлива спина: так, дирбулщиле, отак їх, отак!

Сутичка

Лавина спала й не знала, що спить. Лавина прокинулась — і не знала, від чого. Хтось кинув камінця? Чи свиснув, кашлянув або чхнув? Може й просто легенько засьміявся, почувши власні думки?
Лавина почула-б регіт, якби почула. Але першим, що в ній озвалося, був власний гуркіт. Будь-що й будь-хто може зрушити лавину. Але спинити не може ніхто й ніщо. Сама лавина не знає, де стане. А там зразу засне як дрова й навіть не захропе.

Не впійманий

Кожен жонатий може написати собі надмогильного написа: "Сьвіт не впіймав мене. Поки він ловив старого парубка филозопа, я собі був жонатий".

Жонаті безбородьки

Филозоп може бути голобородий, але має конче бути жонатий, бо те, що довів власній жінці, потрапиш довести і сьвітові. Але вже не станеш.

Як одперти закид

Я шукаю всіх розгадок у словах та їхніх сполуках. Це тому, що той, хто сперечається проти мене, суперечить словами, називаючи їх мовою. 

Полусмак

На кожного Шевченка є своя Ликера Полусмакова. І таки вона Полусмакова - за приналежністю. І то не несмак, а саме полусмак. І Шевченко бачить, що хист йому не належить, а могла належати Ликера. Але й Ликера не його, а якась перукарева. Лиш на старість зробилася Ликера ніби й поетовою, а не тільки голярською вдовицею. І по смакові - на тобі полусмак.

Потрощені корабляни

 Цей корабель візьме й потоне, потоне й візьме нас — просто на самісінький спід. А цієї нашої пляшки не виловить ніхто. А як виловлять, то здадуть на скло — за спасибі грошей. Ніхто не полізе виколупувати папірку. Хіба скурити — а потрощені корабляни чхатимуть і кашлятимуть од ядучого диму нашої нечитаної супліки.

Рій

Бджілка побренить до вулика — й так сторожко: "Чому я себе чую, де рій, де рій?" А ми, кожен, розпачливо дзижчимо: "Чом я себе не чую? Я-ж сам, я-ж сам!" А рій тим часом рівно гуде — ані дзижчинка ніде не вилізе.

Зважене

Бог усе чує - важливе й легковажне. І те, що нам здасться половою в одежі слова, може літати від Його подиху, як олив'яні кулі чи чавунні набої. А те, що нам показується ядром, зерном - пух янгола, що летів і не сів на нашу грішну землю.

Читаючи Миколу Воробйова

Якби-ж то мені хист

Миколи Воробойова!

А так лиш горобець я,

звичайний птах,

що в вітах його мови

викльовує московських хробачків —

а їх там є.

Незапханими словом

лишаються поетові дірки,

як сир сьвітання —

жде той сир ножа,

як жниво жде серпа чи хоч коси.

Узавтра прийдуть, скосять

мене, його і вас.

І там, де бракне всіх,

хтось знову вискалить

щербини, а не зуби.

Покличте катеринщика — нехай нам заграє

Бах навіює геніяльність — я можу навіть повірити, що мені з-під глухоти вибивається музикальний слух. Тобі ніби прикладають до лиця Веронічину хусту, загортають із вухами, й на полотні замісць поганого виду показується раптом образ Божий.

Бунтація

Я ніколи не зберігав нейтралітету - я завсігди невтралітетету додержував. А то вже бунт.

Панський крам

Сьпівецький дар особливий, він щедрий: я слухаю, й серце гаряче переконує мене, що то й я сьпіваю, що то й я можу. Навіть горлянка німо ворушиться, подумки повторюючи кожен тьох, кожен трель із усіма мистецькими викрутасами. І хоч-би яка була ціна: страх утрати голосу, заздрощі твої й до тебе, вічна змажка з поразкою в кінці — та ціна плачена за панський крам.

Постструктуралізм

Тяжко-важко в сьвіті жити постструктуралістові. І на серці тяжко, й важко на совість. А пригадуєш, як мати півня голосистого зарубали, щоб той учитель оцінку в атестаті виправив? О, то було! А тепер що? Все вже розклали й розтягли, та й ти не збираєшся нічого стягати і складати.

Цілий вік

Треба вчитися цілий вік, тут мають слушність педагогічні бюрократи. А вчитися завсігди є в кого, можна і в дурнів учитися. Що ми й робили - цілий вік.

Мізантропія

Мізантропія - довга й тяжка недуга. Зате прогноза позитивна - переживеш усіх. Настане час - оглянешся, а людей нікого нема, ти саменький лишився, одним-один як пучка, як палець середній. Проте є вже кому того пальця показати: кругом самі нелюди та недолюдки.  

Московський ніс

Шкода, що в українській мові тупий буває тільки ніж, ніс і біль. А люде - просто дурні. Це ніби те саме, але стривай! Як-що всіх уряд називати дурнями, то кожен дурень спита: а ти-ж який? А так - "тупі". І такечки зизом поглядаєш на свого московського носа. Ну що хто скаже? Тупі.

Подвійна прикрість

У сьвіті нічого не міняється і міняється геть усе. Це подвійна прикрість: так, ніби стоїш, дожидаєш потяга. Потяг не прийшов, а там, де стояло і що стояло, так помінялося, що й не знаєш уже, де ти і що ти.

Усі мови

Хотів-би я всі мови знати: от усі розходяться з Вавилоньскої толоки як дурні, ні слова не тямлять, і лиш я один, архітект, знаю, що зводив, - тепер усіма мовами балакаю. Оце харизма! А ви гадали, що то туманити людей - харизма. Апостольська харизма, он що. А яка-ж тоді буде моя проповідь? А ось яка:
- Люде, я всі мови знаю, от!

У норі вічности

Вінсент фон Хох, його ще чомусь ван Гогом називають, цілий вік дивачив, а як помер, то виявився щирим генієм. Прикро? Але й добре, що не спокусився славою. А скільки люду цілий вік геніячать, а потім виявляються нещирими диваками. А слави то вже наїдяться так, що й на жалобний обід не зоставлять.

Західні краяне

Ходить між людьми такий уже задавнений забобон, що й мова, й визвольні змагання, й укучлива державність, і книжки, й що в книжках, усякі там культурні бебехи, навіть рідна церква та школа — то все "западные украинцы". Шановне добродійство, в нас тепер дві відмінні категорії: "західні" вкраїнці й невкраїнці просто.