Як у ліс

"Я ніхто для тебе, як Уліс — пам'ятаєш — в давнім грецькім міті?.."
Загадковий рядок у Кисельова. Чому як Уліс? Міт вона пам'ятає, Уліс для неї хтось — натрапив на осьвічену. Уся та історія безглуздих чоловічих мандрів для неї — ніщо? Але без них ніхто вийде будь-який чоловік. Усі ми мандруєм, хоч-би й у пошуках пивнички. Мандруй удома, вона — не Пенелопа? Хтозна.
"Я ніхто для тебе, як "Уліс"..."? Я, правду кажучи, й сам не дочитав. Джойс дописав, але навіть власної дружини тим не вразив. І друкарки не вразив, і однієї знайомої хористки не вразив. Так, хлопці почухали потилиці. Отже, "я ніхто для тебе, як "Уліс"" — усе прозаїчно.
"Я ніхто для тебе, як у ліс.", — давно вже не пишу віршів, але це таки поетичний вихід. Я ніхто для тебе — хоч до лісу біжи й вий. Ні, треба бігати, щоб не вить; а шукать — така вже доля чоловіча. От я ніхто для тебе, але я — як Уліс. Ніхто для тебе, але за кущами сьвіжою квітучою гілкою хльоснула, майнула одна — біжу. Біжу писати нового вірша. Як у ліс.

Захалявний цитатник

Як бачимо з українського ФБ, все, що чужі славетні говорили розумного, висловлювалося їм єдино московською. Виходить, для цитованости треба тяжко ту мову вчити. 

Цюк у головень

Є жахи, що не надаються до фільмування, їх не варто показувати у фільмах жахів, навіть для поважного мистецтва їх доведеться трохи перебріхувати, запрошувати до них вправного косметолога. То звичайно такі прості, короткі, як цюк.

Коли тебе розуміють

Гнітюча більшина його колеґ, знайомих і навіть близьких друзів - интеліґентні, осьвічені, культурні люде. Могли-б, здається, й зрозуміти, й позаздрити...

Self-interpreted man

Я себе не зробив, не створив - я себе переклав, витлумачив з якоїсь нікому не потрібної і не відомої мови. І тепер розказую себе - хтось вірить, а хтось і думає, що брешу.

Сам у човні

От люде, здається-ж, і сьпівають, і грають, плекають музикальний слух, а назви свеї - "ОдиНВКаное" - не чують. Либонь вони її не насьпівують, не мугичуть, бо вона навіть не вимовляється. І чого один - що за один? Мені иноді видається, що я сам у човні рідної мови.
Чи сам на галері, що в українських думах зветься "каторгою". От і знаю, що сам, а весла не кину, - і порожня галера крутиться, як дурна, кружляє на місці... 

Своє

Найпрекрасніше, найдовершеніше з того, що Бог створив і показав нам у так званій природі, на найреалістичнішій із сьвітлин виявляється видимим шедевром несмаку. Так Він показує, що є нездоланна межа справжности і що нам своє робить.

Нечувана таїна

Хтось має промовляти геть незрозумілими словами - бо буде геть сумно і нудно слухать безнастанний дзюркіт культурного життя. Без контексту всі ті натяки та пов'язі навіть видаються яскравою, нечуваною таїною.

Кохання трьох мандарин

31-грудня: хто має діти, шукає за мандаринами. А я все шукаю за рацією, глуздом і змістом життя. Сенс, чуття суть - за ними не шукаю ані трохи.
Дай мені нині мандарину - облуплю й у кожній скибці видивлятимуся та висмаковуватиму зерняток правди, часточки долі, пайки буття. А маю-ж діти...

На хресті

Старощі, немощі, болещі таять у собі небезпешну спокусу: вони ніби радше готують до зникнення, а не до вічного життя. Такий сумнів - то був і чорний згущений квадрат Самого Господа на хресті. Але, слава Богу, з'ясувалося. 

Аж до плекання

Криза церкви показала мені несподіване: всі жадають любови та піклування, навіть аж до плекання.

Питання йде від нас

Культурна дозрілість, кремезність, чи що, найбільше виявляється в умінні додільно завдати питання. Головне тут - дотепність, тямущість, середова глибина самого питальника. З українців аби-які питачі: зразу починають тобі розказувать нецікаве своє життя чи ділитися сторонніми, недомисленими гадками. Загалом беручи: "Нецікавий мені ти, ані книжка твоя, а ось меї правдоньки послухай..." Чи: "Я тебе розумію і навіть люблю, бо так само мудрий, як і ти. А ще скромний, проникливий і додумливий…"
Ми мало знаємо, й мало що нас справді цікавить.  

Наша Запорожчина

Чи заступляться-ж за хрещений люд наші запорожчики? Та вже-ж, не заступляться! Бо нема вже запорожчиків і Запорожжя їхнього нема. А що-ж маєм? Запоріжжя, то місто таке. А коло його земля, край — як його назвати? От у метрі — з м'яким перчиком, у народнім уборі — молодиця на ахвішці запевня, що воно Запорожчина. Етнографи з фольклористами не розшукають такої країни — було Запорожжя. Але Запорожжя просмикнулося в кротовину метра й сталося Запорожчиною.

Так казав Малярме

Мав тут розмову з де-якими интеліґентними (за суспільним станом) чоловіками з приводу гнилих слів, що буцім такі міцні, що аж задротовують розколену макітру робочої балачки. Один і каже:
- Про мене, то байдуже якими словами переказувати - аби діло робилося. Головне не форма, а суть.
- Ба ні, - кажу, - слова, наша річ, що її вчені, але далекі від народу люде прозвали "мовленням" - то сама форма. А суть, зміст, рація тої форми насправді нам непідвладні й незбагненні. Суть викрешується невідомим різаком, коли твориться форма. От і Малярме так думав, хоча й не що-до лайки. Її він цурався, нікого не сквернив московщиною, навіть не відлаювався.

Хурґало

Тепер настали часи, коли всяка гуртова відповідальність неминуче перевертається на гостру особисту, а всяка нечинність повертається в прикрий супротивний чин. І все те діється так хутко, що, побачивши куди йшов, забуваєш ізвідкіль. А стати ніде - ні на хурґалі, ні коло його.

Нічний одвідувач

Заходить сумнів: замолоду таки справді був із мене ориґінал, а тепер - чи не дурію вже?

Не буде

Як-би я хотів повернутися в ті часи, коли моє християнство було приватнім! Але не буде, не буде!

Emotional intellegence

 Багато мені показували та розказували, що воно за диво — emotional intelligence. А я все собі гадав, що то якась руча intelligence, що уважливо пасе моє emotional. А оце не що давно пройняла мене думка: emotional intelligence — то коли вихована пані не може, хоч і кортить її, гукнути "прикольно!", а поважно каже "як весело!", бо її intelligence не дає emotional виявляти себе необачно й некультурно. Приколола її emotional intelligence і доколола — прип'яла, як квітку, пришпилила, як метелика.

Чин історії

Київська молодеча кидається сніжками, жваво пересьміюється, весело перегукується по своєму, по московській. А кругом, де не повернися, куди оком закинеш, ошамненько обминаючи молодих киян і киявлян, широким потоком суне чин української історії.
Щасливі! Вони потім понадбігають.

Тьвпх

Найбільше я журюся з того приводу, що не можу за грубезні гроші редаґувати коротких реклямових текстів. Там, де має бути швидко, стисло, зручно, вороги рідномовства встигають упхати якесь одоробало. До речи, по їхньому було-б "встигаюТЬВПХати".Там, де мить золота, - половина зайвого і недоречного. Навіть вимовити неможливо оте "тьвпх". А потім на мої незароблені гроші смашно їдять, п'ють, ще й учать діти ангелянської мови мені на згубу.

Перша сторінка

Я придбав собі Лукашів переклад "Пані Боварі", щоб вивчати вкраїнську мову - то ще звичка старих совіцьких часів. Чужих мов ми тойді не знали, а так читали чуже красне письменство, та ще й принагідно бавилися вкраїнською мовою, трішки несилуванішою за ту, що чигала на нас по творах українських совіцьких письменників.
Ледве підучивши рідну мову, я завів собі такий звичай: вартість твору красного письменства, а надто перекладного, визначаю за першою сторінкою - вона буває низько викочена і тому коротша, але таки вона й перша!
Як-що на першій сторінці не знайду трьох хиб у вкраїнській мові - можна читати далі. На жаль, через цю вперту звичку я майже нічого не читаю із сьогочасного. Але колишнє - то иньша річ.
От хоч-би й Лукаш. Так, перша сторінка. "Ми сиділи за уроками…" Як були совіцькими дітьми, то мусіли. Але Франція середини ХІХ ст. могла не зважати на русизми середини ХХ-го. Отже, "ми сиділи при лекціях" (як при роботі). "Одягнений не по формі" - по нашому було-б "одягнений не за формою". "...задрімав, враз..." - можна для милозвучности "...задрімав, ураз...", але то вже дрібниці. Так само "він вступає": чом не "він уступає"? Ще дурничка. А от "відірвавшись від занять" - не годиться. Треба "відірвавшись од науки, навчання чи вчиття". "Волосся… підстрижене в кружок". Ні, треба "кружальцем". Штани "на підтяжках", а годилося-б "на шлейках".
Кінець першої сторінки. Вона десь завдовшки як оцей мій допис. Читатиму й вивчатиму далі. Бо таки є чого повчитися в старих майстрів! Хтось скаже, що я мови сам не знаю. Правда тому: не знаю, того й вивчаю!

Дармовисик

Дармовисик дума, що то на йому висять ключі. А ключі знають, що то на їх повис дармовис. Він, власне, відповідав за те, щоб ключі не загубилися. Але вони загубилися. А хтось підібрав в'язку - і не ради невідомих замкнених дверей, а ради славного такого дармовисика.

Соційолінґвістичні спонуки

Щось заходить мені сумнів: чи є справді якісь соційолінґвістичні спонуки, щоб гадати ніби додаточок-дармовисик "України", "в Україні" намісць прикметника "український" дасть навід на те, що якась річ України, чи в Україні не може бути присвоєною самими українцями, а належатиме всій громаді? От скажіть-но мені: що, назване "українським", належало коли українцям? Промовте "українська еліта" - чи в ковбані пам'яти поспливають із дна які вкраїнські лиця? А "еліта України" - це-ж хто буде? "Еліта в Україні" - чи вона тут єсть?
Можна помиритися на присвійному прикметникові "Вкраїнин": "Вкраїнина еліта" - зразу ясно, що то те, що дістала Вкраїна на кабачки.

Сьвято непокірливости

Була Сільськогосподарська академія, що теперки, здається, називає себе Університетом Ресурсів Універсуму (Star Killer), пишається своїми випускниками. Хоча слід визнати, що академічні капелюхи та киреї ще не звикли доладно лежати на головах і плечах мужицьких синів - якось не лежиться. Зате вся постать, хапкома прикрашена чорними бурсацькими шатами, ніби каже містові: "Думай собі, що хочеш, а на село я таки не повернуся - дзуськи!"

Нехай буде гречка. 

Гамлет як полин

"Гамлет" — то п'єса про Гамлета, про одного чоловіка, то-б-то про його внутрішнє життя. І як-що прибрати того одного, забути, що то за один, то вся дія починає здаватися нестерпучою справжністю нашого життя — родинного, громадського, суспільного. Тому найбільша ураза для "Гамлета" — то коли його переинакшують чи виставляють без Гамлета, громадою, купою. Що вже не раз робилося, робиться тепер і скоється ще. Але чи буває з того катарсис?

Актор, що грає заголовну ролю має бути спроможний удати, що переходить вам дорогу з повними відрами своєї каламутної душі — на щастя, на долю.

Голе коріння

Повитягав із ґрунту своє коріння - аж гульк, воно вкраїнське! Тільки щось не росте, голе.

Поглум лідерства

Одна з найнахабніших вимог сьогочасности - вимога лідерства. Одна з найбезчільніших обіцянок - обіцянка лідерства. Перше, наша справжність не дає жадної нагоди для правдивого проводирства, передовицтва, а так само й головування, старшування, старшинування, зверхности, верху, верховодіння чи проводу. А друге, кому воно дано, того не треба вчити: сам узяв, ухопив та й держить зубами. І чи ви бачили щасливих, гармонійних, симфонічних лідерів? Хто біжить попереду, найбільше озирається - то і в'язи зверне.
Увесь труд людини - для рота її, і пожадання її не виповнюються... 

Протятість культурною спіралею

 Там, де наші прабабці сором'яжно спускали голову й очі, а прадіди обурено сопли, ми побожно завмираємо: ах, краса, було-ж колись, минулося! Старожитній Kitsch смакує, як видержане вино. Так оце то випроба часом, суд нащадків, розвій культури! Стають непотрібні крила, пальці, ба навіть і самі лапи — еволюція, еге-ж! І тільки черево, щоб на йому повзти, вже навіть не плазуючи.

З приводу адекватности

Усі вибивають одне одному очі тою адекватністю. Що таке адекватність, що позначає оте чуже слово - того вам ніхто не розтлумачить. Муроломна адекватність - таран, що не прочиняє й не відмикає дверей, але пробиває там, де їх і не робили, щоб бува не завалити хати.

Форма адекватности

 В українських умовинах суржикуватість перекладарева — то форма його адекватности.

Римське право

Як брати за мірило такі нації як от, приміром, французьку, ангелянську чи навіть і гамерицьку, де майстерність у говірній і листовній мові править за невитравну ознаку станової приналежности, то найтяжчий ґандж і карб нашої интеліґенції - її цілковита мовна безпорадність. Ми починаємо видряпуватися з самого споду - з такою рідною мовою нас цуралися-б і не пускали в хату в усякій порядній країні. Ми качаємося по долівці, втолоченій малими босими ногами суржикуватої стоноги. І на тому долі ми п'явчимося як на любій пухнатій постелі, і Прокруст нам там - друг і хоронитель.
Та скоро-но засурмить до бою чужа мова, ледачі каліки схоплюються й кидаються бігти куди ведуть очі. Бо є римський бенькет і є римська карність. 

Посеред красного письменства

Я схожий уводнораз на Стефаника, Винниченка й іще цілий тузінь славних наших письменників. А от пишу таки по своєму. Ну чого ще прагнути, на що націлятися?

Тіло на виході

Тіло - як пес: вигулюю його в парку, щоб не вигнати з дому душі. Тіло - як цирк: замолоду бачиш тільки арену, а в старих віках виходиш за лаштунки, туди, де злі кльовни, хворі зьвірі та ще калічені акробати.

Виложений голуб

У парку виложено модерну скульптуру, білу таку, аж блищить. Досьвітньою порою видалася вона мені схожа на щось виложене. Потім добачив, що то голуб такий - і не те, що полетів після викладання, а ще цілий він тут. Чудова метафора сьогочасного мистецтва.

Зграї розбишак

Сьогочасні лівацькі ідеології люто суперечать одна одній, ґарантуючи цілковиту невиконанність і нездійсненність своїх вимог. Але вони виходять на дорогу не на те, щоб виконувати й здійснювати: вціди їм часу, крови життя, а як не маєш, дай хоч грошима, часом своєї праці. Хто й того не має, відріж хоч своєї ветхої волі на підперіз. І всі їм кругом винні, бо за Адама ще, бач, позичали.

Давнім звичаєм

Давнім київським звичаєм зимовими дорогами опікуються тільки травматологічні відділи.

Повернення

Випало мені послухать Жаданового вірша в авторськім виконанні. Вірш хоч аскетично короткий, але половина наголосів не на своєму місці. І то не для рими, міри чи ладу, а просто собі так, як довелося поетично. Кримці переклали, однак, того вірша своєю мовою. Вірю, що в тому перекладі всі наголоси врочисто повернулися до дому. Дай Боже і кримцям так.

У пальті

Пішов і перешив собі дідове пальто, те, що справили йому були перед смертю. Мені тринадцятий минало, як він помер, але ягнята за селом я не пас. Саме завдяки тому, що мій дід Микита ще зовсім молодим на вшкодженій нозі пришкандибав із свого колгоспу спершу до Гумані, а там і до самого Київа. А вже геть немолодим таки замовив у доброго київського кравця гарне міське пальто, як тоді ходили. Сіре таке, як миша.
Кравець і поміряв добре, й приміряв не раз, і пошив гаразд. Одна хиба: добряче пальто було саме вдвічі ширше за мого сухорлявого, легкоатлетичної статури діда. Він те пальто забрав, вдома прикинув - а воно он яке. Але назад не поніс: люде-ж трудилися, шили, на віщо-ж ганьбити, ганити? Так пальто й провисіло до дідової смерти на почесному місці в лакованій шахві під ключем.
А тепер от я доріс до того пальта. За молодощів я в йому й так похизувався, бо з мене тоді була не миша, а тяжкий ориґінал. Воно й мені було зашироке, та ще й закоротке, бо діда я переріс. Не чеснотами своїми, проте й не горем його безпальтечного життя.
Перешив, кажу, ношу - як улите. Шкода, що не повернеш уже ні діда, ні тих часів, коли славно красіло на статечних чоловіках отаке пальто. Тепер кожен мусить вдавати з себе молодявого хвинтика і хвертика. Як-же дідусь не любили того!

Культурний терпець

Те суцільне татуювання мусить колись закінчитися. Бо в культурі все колись кінчається. Нескінченний тільки культурний терпець.

Зовсім не моє

 Дожидаючи потягу метрового, довгенько так дожидаючи на пізнім, порожнім пероні, змушений був послухати розмовоньки одного молодика. Говорить нешвидко (а ми, перекладарі, швидку балачку ненавидимо аж геть), але так, ніби тягне чіпкий мед із дзбанка, лиш витягає щось хоч і мастке, та не медове. Кортіло мене сказати йому: "Не говоріть зовсім, то не Ваше!" Але не сказав і слушно вчинив: не треба говорити — то не моє.

Красномовне щастя

У нас як красномовці, як і краснописці ніяк не вирозуміють того, що мова може бути просто для краси. А як хто й потрапить вирозуміти, то вже тоді не має журитися, що його, бач, не поціновують, а має тішитися тим щастям, що його і далі трохи розуміють.

Розуміння Христа

Ті, для кого Христос - вигук, навряд чи коли порозуміються з тими, для кого Христос - Господь. Але ті, що для них Христос - Господь, - чи порозуміються вони коли, Господи?

Доба сьогочасна

Тяжкі часи настали для тих, хто скубає, лупає і довбе традиційну культуру. Але, оскільки я скубаю, лупаю і довбаю тільки культуру сьогочасну, мені буде завсігди добре.

Той книжковий сьвіт

Знічев'я забрів до великої незнайомої книгарні в теплім попідземнім переході, тільки щоб пережити тяжкий перекладницький струс. Погортавши славетну Фльоберову "Пані Боварі" в іще славетнішому Лукашевому перекладові скоро набрався хиб української мови, як той пес бліх: "Вона вже казала, казала була, казала перед тим, передше казала, передніше, давніше." Так міг написати Фльобер, але чи міг він намісць того вклепати "казала раніше"? Сказала раніше прийти, але то вже з иньшої опери. От куплю й повиправляю все з оливчиком, добра буде шухлядна вправа. Не читав-же, біда, навіть і "Ганни Карениної" не читав, не то що!
Запахущу, ласу, кохану ангелянську клясику вже без Лукаша, та й без мене, грішного, всю поперекладали-попорали безіменні генії з іменами. Шерльок Голмз? Та не руште, хай уже буде Шерлок Холмс, он і комп'ютер не виправля! (А "виправля" таки виправляє).
Один трохи знайомий український перекладар наставив уже цілу поличку романів-першотворів, виконаних московською мовою. Набридло перекладати по нашому от і пішов писати, а там уже й не спинити пару! Заздрю й заздрю чорно! Бо сам тим часом, за Кулішем, усе "в стані дядьків і перекладачів". У тому книжковому сьвіті я геть чисто непотрібен. Лиш усні перекладання, лиш усні!

На своєму місці

Як-що класти речі на своє місце, то все встигатимеш. І я встигаю, але тільки це: класти речі на своє місце. Кудись із речами вже нема коли.

Новий утямок

Трапився мені новий утямок - HFA (high-functioning alcoholic). І зразу природнім способом народився переклад: "уміє пити". Пити недобре, але, як утягнеться чоловік, то можна хоч навчитися добре пити. Так і кажуть: "добряче випиває".

"Допоможім" - українське слово

Ми всі мусимо допомагати митцям. Мистцям. Це рухає процес. Їх буде де-далі, то все більше. А нас - де-далі, то все менше. Ну, просто нема. І їхня лінія переважить, запанує, візьме гору. Давай, а не нум.

Гине день

Оце вже другий тиждень живу за розпорядком: починаю роботу на годину раніше, скінчаю на годину пізніш. Мешкаю на роботі, харчуюсь у їдальні в певні години. Час організовано цілковито, ідеально. І він ізник. Його немає. Розпорядок розпинає день і той простокутньо гине.

Доживотність

Ми всі неповторні. І всі замінні.