Чиє воно?

Не що давно пробував в українському містечку, втрапив до собору на архиєрейську службу. Епіскоп, звертаючись до купоньки вірних, що майже вся цьвіла скромними польовими хустинками, між иньшим загожено відзначив:
— В нас у православній церкві — переважно жінки!
І далі казання потекло в те річище, де можна дізнатися, як таким православним спасатися, беручи під увагу, що їхні мужики до діла спасіння суще непричетні.
Наші пастирі-чоловіки призвичаїлися до жіночої пастви. Православних жінок ображає відверта й неприхована правда гріха й занепаду; поки пані чи панна сповідають свої прикрощі й образи, жаліються на своє чоловіцтво, треба тонко витинати з того плетива питому гріховну суть і непомітно для сповідниці прикладати мимовільне зізнання до діла спасенного. Часто-густо старше жіноцтво впевнено вичитує панотцеві отченаша. Життя попівське — це життя розвідача, що тонко наслухає й сторожко прошивається проз чагарі цього сьвіту.
З другого боку, немає православної християнської малої церкви, це-б-то родини, без голови-чоловіка, правдиве покликання чоловіцьке — то покликання безумовного духовного проводу.
Що-ж буде, коли всі "недобитки православні", усі ті заспані багатирі, нарешті облишать свої мізерні дурниці, усьвідомлять той заклик, і прийдуть до пастирів по духовну розраду, на той віковічний гук Церквин одгукаючись, ще й хлоп'яцтво за собою ведучи?
Доведеться тоді нашим пастирям таки бути ловцями чоловіків!