Як Карузо

 Треба здобути початкову осьвіту, а решту життя присьвятити своєму покликанню. На жаль, початкова осьвіта включає тепер маґістерку, тому решта життя істотно скорочується й виснажується.

Coup de grâce

 На польську "Краківську" ковбасу Вкраїна відповіда не "Дрогобицькою", а прямо нашою "Варшавською".

Учена чемність

 У нашому обслуговуванні ніхто не має власного виховання — з хати, з дому ніхто нічого не виніс, не приніс, уся чемність вивчена. Хто коли чув од батьків, у родині оте "гарного вечора!"? Кому, куди та гарність вечорова? Не чути "ходіть здорові", "на все добре" — а от краси вам, краси! І де? В АТБ!

Брехня повчальна — брехня монументальна

 Хоч може бути й моментальна. Головне, щоб було змістовно й гарно. Як буде до ладу, то стане й до прикладу. Аж тут кругом дикі, безладні харки-макогоники. Бідолашні маніпулятори: вони спитуються мистецьки заграти на басолю до людей, що звикли слухати незграйних дитячих цимбалів: бам-бам-бам... щось не так, але дарма, Матюшо, катай "Гуси"! Не повчально, не гарно? А ви-ж чого хотіли — кругом така біда...

Запрягайте воли сірі, коні воронії

 Сьогодні я зробив чудове відкриття: ми вже навчилися повертати час назад. То чого-ж так скромно, тільки що на годинку? Так-же можна десь на калиновім мості завернути й літа молодії!

Бажання бути Штравсом

 Хочу бути Штравсом: стояти, ошатному, шляхетному, в віденському травневому міському садку, весело розмахуючи дириґентською паличкою. Й уся оркестра бренить, як одна струна. Й усім весело не від того, що я головою вдарився, а від тої моєї палички. Й усі тямлять, що то моя гарна така, щаслива музика. Й що сам я гарний і щасливий.

Про вовка промовка

 От хлопець у притчі тільки тричі збрехав про вовка, а на третій раз село вже йому не пойняло віри. Ми тепер сказали-б, що дитині бракує уваги й бігали-б до пастушка з підобідком і ласкавою розмовою на кожне "вовк!". А от нашими-ж часами люде таке викрикують і не раз, і не два, а без кінця репетують. І не щоб село почуло, а, бажано, — всенький сьвіт. І не за вовка то промовка, а якесь курзу-верзу. А людство чи громадянство чуйно, насторожено вслухається в кожне "курзу" й усяке "верзу". Й ніхто не вилітає з ломакою ані на вовка, а ні на крикуна.

З роду

 От ми дізнаємося про людину, що вона походженням те чи се. Не справді те чи се, а тільки що з походження. Що вона тепер насправді таке, ми не досьвідчимо, а вона сама нам скаже, що вже ні те й ні се, а щось зовсім иньше, але досі не визначене: такий умовний тимчасовий американець. Проте й це не остаточність: сьвіт он, гляньте, який непевний настав, невідомо, де на черговому повороті глибше в річці стане рибині, а не то в мисці з ложкою людині. Дак а що вона буде, як засне перед вічністю, ніби мушка перед осінньою шибою? Щось таке родом.

Прогомоінло без відгомону

 Де-чиї глибокодумні коментарі насувають гадку про глибоке вивірчення з промикуванням у ті утробні порожнини, де тільки й може знаходити сховок і відгук отаке мислення.

Між двох боків

 Треба уникати, з одного боку, интелектуальних прикидів, а з другого — самодостатнього розумування. Як удатися до такої аскези, то може легко з'ясувтися, що між тими двома боками нема більше ніякого тіла. Це трагедія, але сьвіт не прийде її подивитися й пережити катарсис. А прикидання й широкі розмови й далі ваблять.

Обминутість

 Вік не обминає, наділяючи: обділяє неміччю, кволою втомою, тими вже знаннями, що багато смутку, навіть майстерністи підсипа, ніби так присолює. А де-ж патриціянська шляхетність старого-старшого? Нема та й нема. Оце халепа. Виходить, із тебе просто природній чоловік: замолоду ласував, у старих літах бурчиш на ласунів. Але прозірність-прозорливість? Як якась і була, то заникає все геть та й геть.

Головне переукарське мистецтво

 Коли мені припадає не догодити комусь своєю майстерністю, завсіди згадую за перукарів. Вони-ж бо що-дня наражаються на небезпеку комусь не вподобатися працею. Бо тут руки й умілість, а там здобута чи не здобута краса. А хто-ж знає красу? Таж роззирніться довкола, подивіться на люд!

До того, перукар покликаний творити свої елеґанські перуки, а не мацати чужі макітри. Тому головне перукарське мистецтво — мистецтво робити діло, не вважаючи ні на що.

Обопільна увага

 Людство цікавить талан такої бентежної Вкраїни, а Вкраїну бентежить доля такого цікавого людства. В першого увага до власного риділення ще попереду, в другої — вже позаду.

З досьвідченого

 Не хочу вірити, що Лукаш (Микола) вживав "аби" намісць нашого "щоб". Небіжчик знав багацько мов, але-ж не плутав їх! Сподіваюся, що то недочули перекажчики його реплік. А ще подейкують, ніби його "Декамерон" писаний "середньовічною вкраїнською мовою" з домішкою "лемківської говірки". От що буває, коли переклад такий український, що аж чудується щабльовий интеліґент. Сам знаю — досьвідчив.

Множина

 За Миколу Лукаша гуляє така байка, що в його слово "перекладачі" було за лайку. Це багато кому припаде до душі. Бо є один видатний діяч (тут доречно встромити "чи діячка"), а ота решта... ух, множина.

Наше рокове

 "Роковий" — то в нас річний, годовий. Ще й на першому місці стояло в Кримського й Уманця. Люде найперше казали: оце наш роковий плян, оце рокова програма, оце рокові проєкти. В'являєте?Притомна московська мова либонь дуже сахалася. А нам було байдуже: так собі, нічого фатального. Мало того, що чуже слово, так іще навіть не вивітрилося невимовне "ф". Нергулярно щось бралося за фатальне. Тому можна так мовно сподіватися, що де в нас року вершок, так комусь буде повний каюк.

Устня мова з науки

 Простого усного перекладу, здається, вже геть не стало. А що-ж тепер буде? А буде, кажу, читецький переклад. Бо хоч коли підеш синхронувати, а там — читецький маратон. Уже пандемія зучила письменний люд навчунку читати своєму комп'ютерові власні вчені доповіді. Так і пішло. А де тут, даруйте, синхронізація, де тут усність? Це, як скзав-би Панько Куліш, "устня мова з науки".

Проскури й паляниці

 Хто виймає часточку з моєї проскури, той сьвященодіє. А хто вигризає м'якушку з моєї паляниці, той розбишакує.

Ласощохлист

 Ласощохлист-лагоминець проласує спасіння. А чималенько таки в житті ласого — просить тіло солодощів: солодкого спання, лежі в лінощах, смашної присмачки, милого переситу, веселого перепою. І все це любе разом і з самими любощами, як цяцьки в дитини, віднімає в тіла мудрий час, сравляючи тілесне віднімання. Й поздержливість править уже не за добуток од ощадливости, а за ліки від утраченої снаги й до всього смашного хоти. Тонко прочуває теє й ласощохлист, знаючи, що ще тяжко напостується після ціловічної нездержливости.

Нерозумний сидить

 "Нерозумний сидить, склавши руки свої, та жере своє тіло". Ми вже здається бачили "ввесь труд і ввесь успіх учинку" так званої щабльової людини. Тепер їй лишиється тільки колупати себе, як піч, нез надії віддатися, чи пак вдатися в чин. Хтось оббирає-облуплює душу, як цибулину, копирсає телефон, а де-хто навіть і тіло шпортає. Сидять, змушено нерозумні, над тілом і думку гадають: жерти чи ні?

ШИ зловтішається

 Чергова перемога мого улюбленого "товариша ШИ" (штучного интелекту): живі доповідачі (як-що вони тільки не deep fake'и) виголошують густі, грузькі, не призначені для читання аналітичні статті зо швидкістю, що в Маховому числі перевищує 5,0, а перекладарі тими самими темпами читають машинний переклад, що пропонується їм до ознайомлення й підучування як ніби людський. А що-ж слухачі? О, цей розкішний слодкий транс начеслухання! Бідні машини — нічого доброго вони від нас таких не навчаться! І якою нелюдською ціною запезпечується праця надмірно оплаченим доповідачам і недостатньо оплаченому перекладництву!

Час розкидати каміння

 Гадаю, що перед нашим словникарством, а надто електронним постала величезна проблема... лексикографії. Колись наші славетні укладачі, як-от Уманець, Грінченко, Кримський, припадали вченим ухом до живих народніх уст, щоб, як той мовляв, згромадити каміння для славної будівлі,  де зручно оселиться й багато заживе на власній господі всенародня, державна, літературна мова. Теперішні словникарі теж громадять, але чималеньке число "усталеного" каміння, що вільно полежує коло споруди так, ніби з неї повипадало, — то московлене, полонізоване й уже англізоване хламіття й хобоття. Можна сказати, що живі народні вуста заклякли від того міжнароднього холоду, зледеніли й задубіли.

Тим часом сьогочасних читачів словники мають жменьку, т'але й громадяни цієї останньої в гнітючій більшості своїй довідуються не до колишніх багацтв, а хочуть дізнатися про те, як тепер по нашому єдино правильно. А правильно так, як записано в найновішому словнику. А найновіший словних напхом напханий ізнов хламіттям і хоботтям. Електронних таблиць, відмінно від тябел Мусієвих, не сила розтрощити.

А таки я силкуюся нишком викидати каміння. Бо час.

Галушка та лемішка, а хлібу перемішка

 Така проста річ, що московська мова — одно, а польська — друге, а рідна — зовсім третє, не спадає на думку вкраїнському мовлянинові. Поли ріже, спину латає. Лекше зварити й висьорбати лемішку зразу з трьох, ніж розбирати в якомусь мнясі тонкі істотні кісточки.

Сірий сьвіт

 На цей сьвіт можна дивитися з двох боків: з темного й сьвітлого. Можна ще спробувати поглянути з третього, четвертого, дальшого й подальшого боченьків. Бо життя — то все й одразу. Отоді почне сіріти надворі після хоч і місяшної та зоряної, а таки ночі.

Аж крехнула

 Де-хто висловить думоньку, а тебе так і кортить бовкнути: "Вітаю подумавши!" Бо сьвято-ж яке: як чарку черкнула людина й аж крехнула.

Значення

 Мова має значення, про це багато хто аж кричить. Мова справді значить, вимічує людину. Треба ще додати, для тих, хто спілкується навколо рідної, але призабутої мови, що вона має значіння.

На лоні интелекту

 У нас доживотні комунікатори читають із папірчини. Це перевертає мої в'явлення про комунікацію з голови на гепу. Насталені комунікатори вже десь попереду: спочивають на лоні штучного интелекту.

Треба каятися

 А ще знаєте, що ми всі робили в дитинстві? Уроки!!! Відьомство! Чорна, даруйте на вченім слові, маґія. Не дивно, що тепер ті уроки всі тільки й знають, що виносити. То ми нанесли лихого чародійства. Треба каятися.

Вітряні гори

 Це під Київом у нас. А хто не що давно перебрався, то вже й у Київі. Колись малим мене возили на Чоколівку до тітки на гостину. А назад таксівкою, бо ніяк більше було. Й ото стовбичимо на холоді, застоюючи чергу, а таксівкарі намісць Куренівки викликають: "Вітряні Гори!" Лишенько! Тут і так вітряно, а їм іще й на вітряні гори!

Як подумати фольклористично, та й поетично просто — яка поезія в народній назві. Але мені тоді не про те йшлося: згадував перебуту вітряну віспу. Холодні гори, де ще й на вітрянку слабувати випадає, — лиш подумати! Брр!

Отаке непоетичне склалося мені далеке вже совіцьке дитинство.

Сервісний наносмоґ

 У малесенькій каваренці з назвою "Ulitka" час надовго зупиняється на обслуговування. Воно й не диво: та куклянка спершу назвалася московською "улиткой", а далі ще й латиною записалася — то де-ж їй і буть, як не в утилітарному тумані?

Бородайко

 Нині здибав мальованого панича на прізвіще Бородайко. В цілковитій згоді з прізвищем, колишнім прізвиськом, пещеним клинцем викрашалася йому на сонці не борода, а таки бородайка. От у кого nomen est omen.

За неїдіння

 Неспання тільки марно мучить, бо воно самовільне. От якби волею можна було-б ізробити таке саме неїдіння, як буває неспання, то вдалося-б гарненько змарніти, а тоді вже силувати себе до корисного їдла в суворих межах.

Як кактеї

 Є люде — й чи не всяк буває так? — як тії вже кактеї: голублення, пригортання, обіймання тільки потрощить їм остюки. Навіть найпухнастіші, найдекоративніші, найхатніші шпильки сахаються тої трощі. А чого-ж їм тоді? Та трохи водички коли не коли, вологи вряди-годи на ту їжачину. Й цілу прірву нещадно щедрого сонця.

Воля чинити

 Постерігаю, як осіння мушва пробуває коло шиби: якісь мухи непорушно на ній сидять, де-які повзуть по шибі, а ще є такі, що завзято добувають приступом таку ясну картину сьвітобудови. Окремі мухи час од часу відлітають у хатню глибину на розвідки.

Дуже схоже на людей. І, як глянути, нічого зневажливого нема в порівнянні: та сама прозірна, але непропускальна шиба неспізнанного сьвіту й та сама незвідана глибина сьвіту приступного. Ще й воля чинити з тим усе, що заманеться.

Під моду лондонських дендиїв

 Дендиїзм — незгірше покриття загалом малокультурному й малосьвіченому життю міського, ще й ніби вкраїнського интеліґента. Життю ніби дістаному не з спідньої, але якоїсь нижче середньої шухляди. Чия то провина?А нічия: жереб кинуто й жеребом влучено просто в чоло — жереб накарбувався.

Паніти не випадає, але чого-б і не попаничатися? Гадаю, що ті, хто був у статусі панича на час лихої години, так у колись підлеглого народу до останку паничами й звалися — хоч і в руїні, хоч і в поталі, а нема паничанню заглади. І от маєш: блукають нашими городами, а часом і городами підтоптані паничі. Дендиїзм...

За бароном Корвом

 Життя по краб'ячому лізе повз час бокаса, отак минаючи його, хоч-би куди він тік і напинався втекти. Пусто-дурно намагається краб давати собі накерування робочою, дужчою клішнею. Куди кінь із копитом, туди крабові зась. Оглядає він сьвіт, як той пропливає, й іще мусить дякувати, що не рак.

Не будь, бичку, на обривочку

 Якісь думочки-думки, як ґвинтуваті обривки дротів, — лежать знеструмлені. Лиш коли-не-коли гискрами сипоне обсмалена гадяча голова. А могла-б бути мережа й бігало-ходило-б у цілій системі єдиної каси...

17-річний досьвід

 17-річний досьвід — іще молоденький, а вже довгенький такий, довготелесенький. І не думає, молодець, як він стане колись (як у де-кого) 37-річний. 37-річний досьвід? Та не мотайтеся, діду, тут під ногами! Ваше було та загуло! Але 17-річний наш іще міцненький, як той грибок: так і лізе в борщ. Головне, не пропустити мити, коли вже досьвід струхне. Тоді сісти маком і лупати очима, ніби молодий.

Момент істини

 Війна то, безперечно, момент істини. Але момент оце зараз, а істина настане тільки по війні.

Цьому й тому

 Як іскладається нам історія? Трапляється зникома менть утямлення, підноситься вгору вказівець і щось рече: "цьому передувало..." Дає цьому тому, що передувало, а далі знову зачинається власне передування, а що тому передувало, вп'ять позабували. Тому передувало й передуває.

І борвій

 Правда з роками, з віком стає все жорстокіша. Де ті м'які докори, що ми чули в дитинстві? Тоді ніби вітерець шелестів у кронах високих, повнолистих дерев. А тепер суховій, шмалій і борвій. 

Люде думні

 Є люди мислящі, а є мислездатні, навіть розумні. Але мислящий елемент ніхто тобі як стій не визнає за мисленний. Бо мислячити кожне потрапить, а чи-ж воно миследумне? За розумність і мови нема. Тому автори так і пишуть: "Сподіваюся, мої любі чительники — люде мислячі." Це аванс і бонус компліменту, висловлюючись актуальною мовою. Т'але є такі мислячі, що в їх вуха ослячі.

Тонюній сьміх

 Гумор буває занадто тонкий — як павутиночка: люде напинають на плечі, а воно не то що розлазиться, ба навіть і не видно. А може то й не гумор був, не сьміховина зовсім? Це либонь так розлазиться по сьвітові наткана невидимими, невидними павуками сьвітова скорбота.

Хвалькувата дурість

 Хвалькувата дурість вабить і зачаровує нас усіх. Бо в кожному живе запертий чи просто зачинений дур — а він хоче вийти, розгулятися, похвалитися: он я який справний! Не можна без захвату дивитися на тих, хто, як конем, гуляє по неметеному подвір'ї власним дуром. Знизу, з-під копит здаються вони пішому й вищі й мудріщі.

Садистишні віршомази

 Мені завсіди мерзили оті бридкі почвари московського міщанського фольклору — "садистські віршики". Навіть і тоді, коли малятами були на гребені своєї слави, коли здавалося, що беспешна справжність обертає їх на сутий метамодерн, — гидко було й у рот покласти. 

Аж тепер ми досьвідчили, що то не "мета" й навіть не "модернізм", а самоцінна мета й правдива морда цілого племени садистичних поетів. Ті поети не можуть не мучити й не мордувати, не вміють не нищити, ніби творячи. Гаразд напаскудивши вдома, вони тепер випхали свій чавунний садизм на наші терени й замазують брудно-кривавою мазкою власні пики й усе, до чого годні дотягнутися нечисті лапи.

Міґранцька доля

 Як може цікавити міґрантова доля, як-що міґранта не цікавить доля сама? Якби цікавила, то сидів-би, де знайшовся, й дожидав: що воно буде?

Старого кортить

 Майстерність тепереньки вже геть нікому не потрібна. А й була-б потрібна, то не впізнали-б, їй-право. Покажи пальцем — обернуться: оце вона буде? І вже своїм пальцем завзято свердлять скроню.

Майстерність притягає-залигує тільки самого майстра: нащось іще його, старого, кортить.

Вольовий спосіб

 Як то в нас так вольовий спосіб став наказовий? Через "повелительное наклоненіе" так нагнули, що волею вже не випростаєшся? Немає волі там, де наказ.

Що вони там роблять?

 Їхав учора сошею до княжого города Чернігова. Дорогою вздрів вивіску: "КАФЕ.УЮТ." Якось так лаконічно, ніби на скрижалі писано. Й обережно виставили, щоб, боронь Боже, не розбити таку цяцю. А я собі думаю: що вони там роблять, чернігівці, — "каѳеꙋ́ютъ" по княжому?

Таємний призвіл

 Мій друг, панотець Дмитро якось сказав: "Бог тепера дозволяє людині хоч на що хоч." Але ті, хто користає з того дозволу, не дуже на віру квапляться.

Робітнича поезія

 Уславлений, до неба увінчаний лаврами поет-стельмах на кожній стіні мого квиління, на кожному мурі пого плачу, на кожному парапеті мого смутку вціляє надряпати якусь ніби гумористично-сатиричну каверзу. Й кожною легенькою дрібничкою примудрюється завдати тяжкої прикрости нашій із ним рідній мові.