Аж крехнула

 Де-хто висловить думоньку, а тебе так і кортить бовкнути: "Вітаю подумавши!" Бо сьвято-ж яке: як чарку черкнула людина й аж крехнула.

Значення

 Мова має значення, про це багато хто аж кричить. Мова справді значить, вимічує людину. Треба ще додати, для тих, хто спілкується навколо рідної, але призабутої мови, що вона має значіння.

На лоні интелекту

 У нас доживотні комунікатори читають із папірчини. Це перевертає мої в'явлення про комунікацію. Насталіні комунікатори вже десь попереду: спочивають на лоні штучного интелекту.

Треба каятися

 А ще знаєте, що ми всі робили в дитинстві? Уроки!!! Відьомство! Чорна, даруйте на вченім слові, маґія. Не дивно, що тепер ті уроки всі тільки й знають, що виносити. То ми нанесли лихого чародійства. Треба каятися.

Вітряні гори

 Це під Київом у нас. А хто не що давно перебрався, то вже й у Київі. Колись малим мене возили на Чоколівку до тітки на гостину. А назад таксівкою, бо ніяк більше було. Й ото стовбичимо на холоді, застоюючи чергу, а таксівкарі намісць Курінівки викликають: "Вітряні Гори!" Лишенько! Тут і так вітряно, а їм іще й на вітряні гори!

Як подумати фольклористично, та й поетично просто — яка поезія в народній назві. Але мені тоді не про те йшлося: згадував перебуту вітряну віспу. Холодні гори, де ще й на вітрянку слабувати випадає, — лиш подумати! Брр!

Отаке непоетичне склалося мені далеке вже совіцьке дитинство.

Сервісний наносмоґ

 У малесенькій каваренці з назвою "Ulitka" час надовго зупиняється на обслуговування. Воно й не диво: та куклянка спершу назвалася московською "улиткой", а далі ще й латиною записалася — то де-ж їй і буть, як не в утилітарному тумані?

Бородайко

 Нині здибав мальованого панича на прізвіще Бородайко. В цілковитій згоді з прізвищем, колишнім прізвиськом, пещеним клинцем викрашалася йому на сонці не борода, а таки бородайка. От у кого nomen est omen.

За неїдіння

 Неспання тільки марно мучить, бо воно самовільне. От якби волею можна було-б ізробити таке саме неїдіння, як буває неспання, то вдалося-б гарненько змарніти, а тоді вже силувати себе до корисного їдла в суворих межах.

Як кактеї

 Є люде — й чи не всяк буває так? — як тії вже кактеї: голублення, пригортання, обіймання тільки потрощить їм остюки. Навіть найпухнастіші, найдекоративніші, нахатніші шпильки сахаються тої трощі. А чого-ж їм тоді? Та трохи водички коли не коли, вологи вряди-годи на ту їжачину. Й цілу прірву нещадно щедрого сонця.

Воля чинити

 Постерігаю, як осіння мушва пробуває коло шиби: якісь мухи непорушно на ній сидять, де-які повзуть по шибі, а ще є такі, що завзято добувають приступом таку ясну картину сьвітобудови. Окремі мухи час од часу відлітають у хатню глибину на розвідки.

Дуже схоже на людей. І, як глянути, нічого зневажливого нема в порівнянні: та сама прозірна, але непропускальна шиба неспізнанного світу й та сама незвідана глибина сьвіту приступного. Ще й воля чинити з тим усе, що заманеться.

Під моду лондонських дендиїв

 Дендизм — незгірше покриття загалом малокультурному й малосьвіченому життю міського, ще й ніби вкраїнського интеліґента. Життю ніби дістаному не з спідньої, але якоїсь нижче середньої шухляди. Чия то провина?А нічия: жереб кинуто й жеребом влучено просто в чоло — жереб накарбувався.

Паніти не випадає, але чого-б і не попаничатися? Гадаю, що ті, хто був у статусі панича на час лихої години, так у колись підлеглого народу до останку паничами й звалися — хоч і в руїні, хоч і в поталі нема паничанню заглади. І от маєш: блукають нашими городами, а часом і городами підтоптані паничі. Дендизм...

За бароном Корвом

 Життя по краб'ячому лізе повз час бокаса, отак минаючи його, хоч-би куди він тік і напинався втекти. Пусто-дурно намагається краб давати собі накерування робочою, дужчою клішнею. Куди кінь із копитом, туди крабові зась. Оглядає він сьвіт, як той пропливає, й іще мусить дякувати, що не рак.

Не будь, бичку, на обривочку

 Якісь думочки-думки, як ґвинтуваті обривки дротів, — лежать знеструмлені. Лиш коли-не-коли гискрами сипоне обсмалена гадяча голова. А могла-б бути мережа й бігало-ходило-б у цілій системі єдиної каси...

17-річний досьвід

 17-річний досьвід — іще молоденький, а вже довгенький такий, довготелесенький. І не думає, молодець, як він стане колись (як у де-кого) 37-річний. 37-річний досьвід? Та не мотайтеся, діду, тут під ногами! Ваше було та загуло! Але 17-річний наш іще міцненький, як той грибок: так і лізе в борщ. Головне, не пропустити мити, коли вже досьвід струхне. Тоді сісти маком і лупати очима, ніби молодий.

Момент істини

 Війна то, безперечно, момент істини. Але момент оце зараз, а істина настане тільки по війні.

Цьому й тому

 Як іскладається нам історія? Трапляється зникома менть утямлення, підноситься вгору вказівець і щось рече: "цьому передувало..." Дає цьому тому, що передувало, а далі знову зачинається власне передування, а що тому передувало, вп'ять позабували. Тому передувало й передуває.

І борвій

 Правда з роками, з віком стає все жорстокіша. Де ті м'які докори, що ми чули в дитинстві? Тоді ніби вітерець шелестів у кронах високих, повнолистих дерев. А тепер суховій, шмалій і борвій. 

Люде думні

 Є люди мислящі, а є  мислездатні, навіть розумні. Але мислящий елемент ніхто тобі як стій не визнає за мисленний. Бо мислячити кожне потрапить, а чи-ж воно миследумне? За розумність і мови нема. Тому автори так і пишуть: "Сподіваюся, мої любі чительники — люде мислячі." Це аванс і бонус компліменту, висловлюючись актуальною мовою. Т'але є такі мислячі, що в їх вуха ослячі.

Тонюній сьміх

 Гумор буває занадто тонкий — як павутиночка: люде напинають на плечі, а воно не то що розлазиться, ба навіть і не видно. А може то й не гумор був, не сьміховина зовсім? Це либонь так розлазиться по сьвітові наткана невидимими, невидними пауками сьвітова скорбота.

Хвалькувата дурість

 Хвалькувата дурість вабить і зачаровує нас усіх. Бо в кожному живе запертий чи просто зачинений дур — а він хоче вийти, розгулятися, похвалитися: он я який справний! Не можна без захвату дивитися на тих, хто, як конем, гіляє по неметеному подвір'ї власним дуром. Знизу, з-під копит здаються вони пішому й вищі й мудріщі.

Садистишні віршомази

 Мені завсіди мерзили оті бридкі почвари московського міщанського фольклору — "садистські віршики". Навіть і тоді, коли малятами були на гребені своєї слави, коли здавалося, що беспешна справжність обертає їх на сутий метамодерн, — гидко було й у рот покласти. 

Аж тепер ми досьвідчили, що то не "мета" й навіть не "модернізм", а самоцінна мета й правдива морда цілого племени садистичних поетів. Ті поети не можуть не мучити й не мордувати, не вміють не нищити, ніби творячи. Гаразд напаскудивши вдома, вони тепер випхали свій чавунний садизм на наші терени й замазують брудно-кривавою мазкою власні пики й усе, до чого годні дотягнутися нечисті лапи.

Міґранцька доля

 Як може цікавити міґрантова доля, як-що міґранта не цікавить доля сама? Якби цікавила, то сидів-би, де знайшовся, й дожидав: що воно буде?

Старого кортить

 Майстерність тепереньки вже геть нікому не потрібна. А й була-б потрібна, то не впізнали-б, їй-право. Покажи пальцем — обернуться: оце вона буде? І вже своїм пальцем завзято свердлять скроню.

Майстерність притягає-залигує тільки самого майстра: нащось іще його, старого, кортить.

Вольовий спосіб

 Як то в нас так вольовий спосіб став наказовий? Через "повелительное наклоненіе" так нагнули, що волею вже не випростаєшся? Немає волі там, де наказ.

Що вони там роблять?

 Їхав учора сошею до княжого города Чернігова. Дорогою вздрів вивіску: "КАФЕ.УЮТ." Якось так лаконічно, ніби на скрижалі писано. Й обережно виставили, щоб, боронь Боже, не розбити таку цяцю. А я собі думаю: що вони там роблять, чернігівці, — "каѳеꙋ́ютъ" по княжому?

Таємний призвіл

 Мій друг, панотець Дмитро якось сказав: "Бог тепера дозволяє людині хоч на що хоч." Але ті, хто користає з того дозволу, не дуже на віру квапляться.

Робітнича поезія

 Уславлений, до неба увінчаний лаврами поет-стельмах на кожній стіні мого квиління, на кожному мурі пого плачу, на кожному парапеті мого смутку вціляє надряпати якусь ніби гумористично-сатиричну каверзу. Й кожною легенькою дрібничкою примудрюється завдати тяжкої прикрости нашій із ним рідній мові.