Cats

Десь має в сьвіті бути така віра, що нещадно боронить зображати котусів, сьвітлити котусів, фільмувати котусів і навіть писати про котусів. Десь у Стародавньому Єгипті чи хоч ув ацтеків. Як немає, то треба вигадати: споглядайте сакрально, мовчки, цілком таємно.

Дуже легко

Так легко стало висловлюватися і так це треба робити швидко, що простір сповнений сірими кульками недогледжених поглядиків і недодуманих думочок.

Осінній діялог

- Вже пожив я всмак і тепер готовий тобі, тілечку, послужити, тебе пошанувати!
- Мені попихачів не треба, саме ледве животію. Та і з родом до мене не лізь, ніякого я роду: тіло - воно.

Нерозмінний скарб

 Шанування батьків збирає людині дорогоцінний скарб на землі. Але мало кому він треба: не продаси, не поміняєш, та й розкошами та коштовностями хизуватись тепер не гоже.

Христос і багата Росія

Багата Росія, приступивши, каже Йому: "Учителю благий, що доброго робити мені, щоб мати життє вічне?" Він-же рече до неї: "Коли бажаєш увійти в життє, держи заповідї." Каже до Него: "Которі?" Ісус-же рече: "Оцї: не вбивай, не роби перелюбу, не крадь, не сьвідкуй криво, поважай батька твого й матір і люби ближнього твого, як саму себе." Каже Йому багата Росія: "Все се хоронила я з малку мого, не дурно-ж усі зовуть мене Руссю Сьвятою, чого ще не достає мені?" Рече но неї Ісус: "Як хочеш бути звершена, іди й дай убогим, що в кого взяла, а мати меш скарб на небі, і приходь, та й іди слідом за Мною." Як-же почула Росія се слово, одійшла.

Дві таємниці

Дві таємниці назовництва назавсігди лишаться для мене нерозгаданими: чому Арчібальд Александер Ліч ісхотів називатися Кері Ґрантом і чому Віру Галушку закортіло йменуватися Брєжнєвою.
Споглядаю зоряне небо над собою. Місяшної ночи видно моральний закон усередині — ясно, хоч голки збирай.
Бачу, збираю й не розумію.

Фільмована вистава

Не знаю, чи доведеться мені ще коли усно перекладати кіно, як колись. Але в нас і тепер кожному фільмові, чи то свому чи то перекладному, передує незручне, невкраїнське слово "представляє". "Представляти" і "пред'являти" геть усе в нас намагаються поважно, а що в сьвіті може дати ваговитішу поважність, ніж книжне слово московське, скажіть?
Тим часом українській мові приросток "пред-" геть чужий. І в найпростішому випадкові той "пред-" у нас віддається як "перед-". Але не всі випадки найпростіші. То як-же його брати? Пробували вже "пропонувать". Але, хто в кіно бував, знає, що в кінозалі не пропонують, а запихають виріб просто в душу.
Треба згадати, що кіно - то фільмована вистава. А вистава в нас що робить? Так, виставляється. І як хто не хоче вестернізовано презентувти, то вже мусить таки виставляти.

Київщина

Пригадую часи, коли люде з Київщини хвалилися, що вони з самого Київа. І що далі від київського середмістя балакалося, то впевненіше говорилося. Київ здалеку ширшав і вбирав у себе все.
Настала пора киянам казати, що вони з Київщини. Ну, справді, який Київ, звідки ви його бачили? Усе те далеке, як Кий, навіть без Щека та Хорива, не мовлячи й слова за пригорнену брилами Либідь.
Країна - Київщина! Хто тут житиме - Сьвятий знає. Нас не покличуть, але, може, хоч не проженуть.

Відповідь землякам

Як повернути "катедру"? Всі університети й академії нездоланним мозковим м'яснем напружились у мій бік і так стоять: "Пізно, вражий сину, не займай!" Всі кахведри вкупі стали, одностайно. Але-ж і я стою як скеля непорушний. Бо готова відповідь землякам: "постав шелест, і почали кістки рухатись і кістка до кістки приставати. І постеріг я, аж ось на них жили, й поросли вони тілом, а зверхи покрила їх кожа..."

Пильнуй курчата

Як орел: високо літає, але дрібно бачить - щоб було, що ззісти.

Кримство

Згадую свою красну молодість і з дива не виходжу: на віщо ми стільки тупцяли коло провінційної московської культури, коло того киявлянства, того відпочинкового культурного кримства? Здавалося-б, логічніше працювати на столичну вкраїнську культуру, а не під'їдати за майстрами та марґаритами, що послідовно повипиналися на Москві. Але ні: багато хто й досі воліє блідо збезсилюватися-душитися в занедбаній теплиці. А найчудніше те, що чимало міської й приміської молоди стає до лав "мандрівників на Схід".
В осьвіченого вкраїнця московська має бути четвертою чи п'ятою чужою, говорити нею треба з грубим наддніпрянським акцентом, що-разу мацаючи литвинські, польські, німецькі та французькі слова й вирази й нарешті з полегкістю звертаючись до ангелянської, бо її, слава Богу, всі знають.

Рожева розпукавка

Хтось вигадав чудовий спосіб продавати скромніші порідки кактей по великих торговельних осередках: на щолопочку непоказної рослинки поверх шпичаків наклеюється-наколюється яскрава квіточка, ніби кокетний капелюшок. Яка метафора позиченого життя! Де кактеї, а де вкраїнські сонце та води. Де Україна, а де ми з своїми чудернацькими атрибутами.
Цікаво знати, чи дістала свого бонуса за цей винахід продажна менеджерка? Та думка спала їй, коли наколювала собі рожеву розпукавку на сутугувате охвісне гузно. 

Без пісень

Музика знає геніяльно замовчувати слова. Музика вміє незрівняно мовчати.

Голе щастя

Що щасливіше люде живуть, то простіше вони вдягаються, пише "модній бльоґер". Справді! Як тут не згадати голих і ситих у теплі! Пригадуєте це щастя? Ну, бодай кров'ю та кістю? А було-ж... І не треба тоді модніх бльоґерів.

Недаремне

Тепер важко повірити, що хльосткі "лайки" колись називалися "схвальними відгуками". Схвальні? Відгуки?
Як-що я нині напишу сотню геніяльних дописів, то взавтра отримаю двісті пущених куди-зря схвальних відгуків. Двісті відгуків? Ого! Цього стало-б на ціле неназря прожите життя. Шкода, що бракне генія.

Вимісювальна Доба

Троянець Еней вирятувався з біди, щоб заснувати Нову Трою, здолавши мікенство, ахейство та данайство. Але для "Іліяди" й навіть "Одисеї" "Енеїда" вже нічого не значить.
Полтавець Котляревський поширив українство, але власне полтавство закопалося під карло-петровські археологічні верстви так глибоко, що стирчать тільки величезні скам'янілі галушки Вимісювальної Доби.

Срібний брухт

Не забуваймо, що талант - то брило срібла, пудів з двоє завважки. Ту грудомаху треба зручно розміняти на срібнячки й ощадливо витрачати, не марнуючи, так, щоб стало на всеньке життя. 

Комічний роман

Намагаюся здумати, як Сервантес пише "Дона Кіхота" й, пишучи, регочеться. Дуже кумедна виходить дурничка! Всі персонажі сьмішні, як у "Швейкові", й нікого а ні трохи не шкода. От коли будуть готові "Мандри Персилеса та Сіґізмунди", читачі розчуляться, здіймуться духом і заплачуть, птахами висячи над своєю полишеною ницістю.

За орієнтацію

Після Котляревського головне наше місто не Полтава, а Троя.

Найповерховіше порівняння

Сидить такий поверхневий, що натягся плин. І думки, думки - як миляні баньки. Аж чути, як лопають.

20 томів

У мені вечірнього суму на цілий роман. Ні, в мені суму на цілий СУМ. 20 томів, навіть під редакцією. Є слова, слова до слів і якісь розгублені цитати.

Між крилами

Діти вчаться літати, ніби янголи. Але не встигають розлітатися. Крила лишаються, але янгольство між ними заникає.

Цікаве щастя

Спершу перестає цікавити те щастя, що "коли тебе розуміють". Потім перестаєш розуміти себе сам. І нецікаво, і щасливий. Далі починаєш цікавитися де-ким, але вони всі вже відійшли. І не озираються.

Просьвітині руки

Просьвітянин сьвітить очима, губи маже медом, але руки ховає за спину — бо сверблять.

З огляду на непотрібність

Вміння жити з чуттям власної непотреби, зайвости та некорисности - зарука щирого щастя. Ти - культура, ти витвір мистецтва.

Місцева назва

"Помісну" вкраїнську церкву й називати треба по вкраїнському - місцевою. І не біймося льокалізації! Не треба цупити назву того, від чого намагаєшся відрізнитися.

Делікатні рухи

Коли робиш тонко, ніхто не помічає. А ти-ж не крадеш!

Передучорашнє

Ледачий той сьогочасний письменник, що не читає пожадливо всього сьогочасного письменства. А таки пораджу не читати нічого. Щоб бути сьогочасним, а не сучасним передучорашньому.

І, ввесь задиханий, я став

Час - наймоторніший бігун. Ніхто не бачив його виду - тільки спину в жовтій клаптині. Але змагаємось, біжимо слідком.
Я вже захекався. Як там у Франка? "І ввесь задиханий я став". Е, ні! "І, ввесь задиханий, я став."

Біоорієнтація

Нове поняття з'явилося - "льокація". Де це, зорієнтуйте! Треба спитати в спікера, спікер скаже. Ні, спікера по-під руки підхоплять і приведуть. Треба шукати самому.

Меч-самобієць

 Мова — засіб єднання. Не спілкування, як де-хто вважає, а єднання. І в тому розумінні, що я можу сказати, чим виправдатися? Тільки Христовими словами: "не прийшов Я послати впокій, а меч". Але меч ув обороні, що лежав десь, казковий, иржавий, у хліву закопаний. Меч мечникові, мечоноші. І хай їх, тих мечоносців, буде скільки треба. Правді повинно воюватися зо сьвітом.

With a little help from robotics

Нині на толоці емунологів та инфекціоністів пильний Дмитро Шкрьоба виявив і оприлюднив найзагадковіший текст, будь-коли писаний ангелянською мовою. Гадаєте, що то втрачена версія "Suspiria de profundis" Хоми де Квінсі? А от і не вгадали!
Текст короткий: "With the help of robotics, a boll leaded analizu vplyvu sotsialnogo syprovodu on efectivnist ambulatory lyokuvannya hvorih na ko-infektsiy TB/HIV, yaki majut rizik to pererivannya likuvannya."
Тут навіть коми якісь потайні. Спершу ніби ангелянською висловлюється щира надія на help of robotics, але зразу-ж a boll leaded analizu дає знати, що hvorih robotics, yaki majut (і здійснюють!) rizik to pererivannya likuvannya. Перекладаючи просту людську фразу, HALL 9000 збожеволів! Не може, сарака, без sotsialnogo vplyvu чи syprovodu! А ви ще дивуєтесь ko-infektsiy перекладачів...

Чеширський кіт

Хоч і в метафоричному несмакові, хай життя всьміхається, а не посьміхується.

Непізнанний сьвіт

Сьвіт міняється — де-далі, то все більш. Знаємо, знаємо! Він стає схожий на малозвісного актора про швидкий увід: у новому ґримі ніхто не впізнає, й навіть за лаштунками не відають, чи він тут. А вже час виходити на кін.

Ян

Церква має робити з українців "-ян". Христи-ян, а не росі-ян.

Хто простує, той вдома не ночує

Українська мова дивиться просто себе, ніби вперед, у живі очі історії, але стоїть таки рачки. Треба їй випростатися, простягнутися назад, здерти з рам'я московську академічну керею і виповнити своїм барочним тілом розвернену безодню мілкого нещодавнього минулого.

Простимий гріх

Найтяжчі гріхи ті, що ми самі собі відпускаємо. А хизуватися гріхом гірше, ніж грішити. 

Окремий випадок

Самому не віриться, скільки разів я усно, без попередження перекладав те, чому передувала пересторога: "Взагалі-то це не перекладається". Переклалося, поклалося, лежить.

У стані жабів і перекладачів

Нині ввечері край Дідорівського озера з найгнилішої ями повилізали жаби й сіли на сухому, очманілі, так що мусів дивитися під ноги, щоб ненароком котрої не роздушити. Не зазираючи до зьвірознавчих книжок, можна й так знати, що мають вони тепер добу парування. Хоч і не було-б ув українській мові крилатого вислову, "непозбувна бентега", то мав-би його негайно вигадати якийсь перекладач саме для такого стану, як у тих жабів.
І що це - жадоба грішна? Не сьмішіть - у жабів'я?! Таж і вони помічають, що не найкращі навіть і серед водоземців. Ні, то проймання і переймання щирою любов'ю, вищою за жабовиння.
От подивиться вранці якась людина чи, скажімо, чоловік у люстерко і побачить там ропуху. І вже виповзає, навіть і не плигаючи, а ніби по сухому пливучи. А потім вийдеш на люде, і, все забувши, геть і не кумкаючи, забрениш, наче мовчазний голосник. І вже відчуєш себе... Жабою? То й що, що жабою?! А от загучиш і вже ти не такий і всі кругом не такі...

Нерівне Рівне

Цікавий я знати, кому це лекше здалося вимовляти "рівненський" проти "рівенського"? Ще історично вчора було: місто Рівне - ровенський. До речи, так воно і в референтній мові. Чи не через те? Ну, гаразд, з ровенського зробилося рівенське - розвиток мови. А зайва літера де взялася, натерлася? 

Уже за звичай

Утересувався до интеліґентської мови прислівничок "зазвичай". Мовний розвиток чи розвиткова хиба? — став я цікавий. Чую, що новотвір, але чий і звідки взявся? По надійних словниках пошукавши, знайшов тільки "за звичай бути".
Либонь хтось із осьвічених людей ще встиг підслухати незавмерлі народні вуста: до "це справа нам звичайна", ще й "ми до того звичайні", а до того — "це нам за звичай". "Ну, "ми до того звичайні" — це вже якось архаїчно, а от "зазвичай" — як-же гарно, як по народньому!", — недочув интеліґент.
І от тепер гуляє воно, але цікаво було-б упіймати того, хто вперше виставив це листовно. І тоді подумати, чи то саморідне слово чи чергові "витоки" намісць "джерел". 

А що мені за догана, що я руда та погана

 Ніщо не має стільки доган, як бездоганна рідна мова:
— Не повертайте нас у темне, невтямне колишнє й не лякайте нас там гаканням!

Славуцьке чистилище

Небожеві Максимкові оце минуло п'ять рочків. Татко вже пробує катехизувати малого:
- У нас, у православних, немає нічого, крім пекла або раю.
- Так, але між ними Славута!
І хто Славуту справді знає, може потверджати: то місце як-раз між пеклом і раєм.

Чужа королівна

Швайцарія не виходить на картинках і сьвітлинах - занадто гарна і все здається робленим без смаку. З Швайцарією треба заходити безпосередньо, вдаватися просто до неї.
Це як ото буває у казці: побачив царенко парсуну королівни й аж умирає, так хоче женитися. А що він побачив? Та цяцьку, лубок. А от треба їхати й свататися цілу казку - отам краса така, що тільки фольклорними сюсюканням ще якось і відпекаєшся.

І що?

Я колись так багато писав за церкву, віру, християнство, що й дотепер іще публікую ті дописи. Вони, звісно, нікого не цікавили й не цікавлять, але не в тому річ - мені самому втішно. Чоловік я темний і недотепний, а ті дописи доладні такі, певні. Тепер-би я нічого того й не зачіпав - нехай собі! Така непевна настала доба. Церква? Лиш навпомацки, бо й сьвічка не сьвітить. Віра? Мовчи, глуха, менше гріха. Християнство? Ну... разом нас багато чи щось таке.
Дивно, однак, що панотецтво нічим тим не журиться ані трохи. Ми-ж аматори, а вони фахівці. Ото мабуть саме тому, що фахівці. Вік майстра короткий, прикро людський, але він уміє жити церковними тисячоліттями. Вже їх є цілих два. А що, взавтра апокаліпсис? То так і в книжці написано. І давно написано. І що?

Страшна Середа

Починається страшна містерія — учень уже зрадив Христа. Але хто винен, хто зло? Джура-скарбівничий, "народній" суд чи чужинецьке право, що й досі над нами правує? Винних нема, зло розпливається, ніби з отруєних криниць. І всіх млоїть, всі блюють — аж із себе кидають.
Тільки Юда звісив голову, а всі до його голови позадирали, щоб було куди дивитись і стороннім, і своїм.
Тільки на хрестах двоє винних — самі призналися до вини. А серед них — Невинний, тим-же правом і судом, що й винні(?), засуджений на страшну смерть. А нас кругом багацько стоїть. І всі теж... якісь невинні, але, слава Богу, не на хресті.

Історичний недорозподіл праці

У нас мало хто що вміє, тому праця лежить історично недорозподіленою.

Як не сваритися та любитися

 На вкраїнськім весіллю наших молодят закликають не сваритися та любитися. Але чи кажуть, хто з них за що відповіда? Може це когось іздивує, але молодий одповідає за "не сваритися", то-б-то за лад і спокій. Але не в родині, а в жінчиній душі. Як-що він дасть там лад і внесе туди супокій, то лагода та тихомир'я вже її заходами запанують і в родині.
А молода відповідає за "любитися", за те, щоб любов вимінювати на затишність. Бо мені здається, що тепер усе помінялося: від молодого вимагають любови, а від молодої — не сваритися. Міняли тихо, виміняли лихо.

15 життьових випадків

 Бачу вже вкотре: "15 улучних українських фразеологізмів на всі випадки життя". Було злиденне вкраїнське життя геть без фразеологізмів, а тепер на кожен із п'ятнадцяти випадків матиме на розгриз горішок-ідіому.
А чого не 14? Кінець-кінцем, 14 — то знамено безмірности. Але хто, маючи цілих 15, проміняє їх на безмірні 14? Всякого кортить мати хоч на один життьовий випадок більше. 

Чесний лікар

Шкода, що в своїм ділі я не почесний доктор, а просто чесний лікар. Хворим лекше коло почесного.

Не лежиться

Ледве зачинаєш відроджувати рідну мову, як чуєш гойкання: не руш, тягне за собою політику! Наша мова все тягне за собою політику, бо політика давно тягається за нашою мовою. З ножем тягається. І тому ножеві не лежиться в кешені.

За зьвірознавство

Принагідно, скромнісінько завважив, що "співочий дрозд", то в нас "дрізд сьпівун". І зразу ненароком образив ученого зьвірознавця. А науку ображати не годиться. Як-що то не мовознавство. Бо мовознавство мовчить, зьвірознавство гарчить.

Розірване намисто

Українська мова - як скринька з розсипаними барасулями, блискавками, дутками, женьчугами, крівавницями, намистами, пацьорками, січками, смілками: серце красунине щось знає, щось пам'ятає, щось примхливо добирає і припасовує. А на щось і супиться ні за віщо.