Старість ніби промовляє до чоловіка: "От бачиш, голубе (вже сивий): увесь ти й усе твоє маліє, а місце по змалілому не запорожнене божим. Усі зерна добірні повихоплювали птахи (ніби небесні), а ти — на своєму камені, в своєму терні.
Але ті пісні, пізні радощі, тілесні й душевні, робляться старцеві ніби дрібні прагонучата: воно й не говорить, і не тімяить нічого, ні до чого не зугарне, але плазує, белькоче, пускає слину й тим уже тішить і гріє старече серце.
Немає коментарів:
Дописати коментар