Три вічних змії

 Що щиріше, краще, приязніше щось ісказано, то лукавіше, нелюдськіше й незгідніше воно слухано. Позірно слабкодухі Істина, Краса та Добро джгають нещадно. 

Культура й натура

 Знадвору на Церкву тисне громадянська позиція — то культура. Зсредини, з хати, тісно напирає зросла життьова постать — то натура. А небо над головами — чисте, незаймане; й тільки Дух шугає, де хоче.

Єднання Полудня й Півночи

 Хто напитує собі господині — паняй до Нагуєвичів і бери роботящу, здорову, доброго ядра. А як письменний — шукай за єднанням Сходу й Заходу. Ото, кажуть, і Франко обставив свій шлюб як єднання Заходу й Сходу. А як подумати гаразд, то будь-який шлюб — то єднання Сходу з Заходом, і жінка тут, безперечно, — Схід: чи-то звідти сонечко йде, чи то плянетка туди до сонечка котиться. Таке.
А що в нас обставатиме на Полудні? А на Півночі? З теплого, з холодного краю? Та хтозна. От.

Метова авдиторія

 Уражений німотою своєї думки, хвилозоп укляк. Далі вже тільки на миґах показував: "...і постерегли вони, що видїннє бачив у церкві; бо він кивав до них, і зоставсь нїмий."

Московський морхвій

 Нині, йдучи на роботу, минав я спижового Михаїла Булґакова — звісно, що Михаїл, буде він тобі Михайло! Пан Михаїл сидить на лавці коло чужої хати, на чужій вулиці, посеред чужого міста. Вдягнений як до весняної погоди, але по старому добірно, він схрестив на грудях руки, ногу закинув на ногу. Поза тим сидить випростаний, непорушний, з високо піднесеною головою. Він ніби каже: я взагалі-то з Москви — приїхав подивитися на вашу Вкраїну, й дуже тут розчарований.
Ніхто не забирав у Булґакова його Київа. Просто так склалося, що москвомовний Київ завсігди линув до Москви, а рідномовний Москва нещадно "полола". Петербурґ — то приватній Рим для вкраїнських варварів, а Москва, неслов'янська Москва — саме те, що треба культурному киявлянинові. І ото пан Михаїл приїхали й завважують, що неполото в нас.
Поки Булґаков отак сидить, прохожалі на щастя мацають московського клясика за носа — ніс лищить. То вже не подоба — це-ж вам не Мусорґський! Пана Михаїла годилося-б мацати за жилу. Але жили надійно заховані й міцно затиснені під жакеткою...

Бов!

 Зафільмувавши серіяла за Мату Харі, РФ виявила свого аґента, що, я просто певен, і далі діяв-би, якби не та необачність (чи таки шкідництво?) втаємничених кіноробів. Тепер Маті доведеться ще років на сто законсервуватися, глибше закопавшись ув історію.

Non scholae, sed vitae discimus

 Ще віз треба до Европи, а нам уже пропонують латиницю намісць кирилиці. Дарма: накрутили годинника — він і зацокав. То ми з Київа пустили ту ману кириличну — нам її й притикати. Говорити від Кирила й Методія залишаться аж два державні кандидати. У Київі-ж від українства засяде, може, яке брацтво Кирило-Методіївске: поминатимуть кирилицю, плакатимуть. Якісь підпільники нишком утнуть і глаголицю.
А по рестораціях заведуть цілому сьвітові зрозумілі меню: salo, vareniki... І borsch, borshch, boržšč!!! Ой, як soniašno, ой, як yasno!
Jasno, iasno?! Мовознавці одразу засперечаються: як правильно, як слушно, як поправно? Varieniki, varenyky, warehnikih? Чого це ми маєм наслідувать англосаксів? А просто сакси, а просто англи? А вкраїнсько-німецькі, вкраїнсько-польські, вкраїнсько-угорські зв'язки? От де давнина, от де глибина!
Потім сьвідомі лінґвісти всьвідомлять проблему: хвонетичний правопис чи історичний? Як сьвідомий лінґвіст, негайно голосую за хвонетичний. Арґумент: маємо щойно згаслу телефонно-фонопорну традицію: це коли ми всі надсилали вістки латиницею, бо иньшої ради не було. Багато хто потім довго, болізно відвикав. Мобільні оператори ще не що давно звіщали нас московською, закодованою чужими літерами — щоб ніхто не здогадався...
Стривайте, може зразу врядимо просто латину?! А що?! Це всіх невчених відітне, инвестори не лізтимуть. А як у schola буде весело! Ще веселіше, ніж тепер, їй-же право!
Але: non scholae, sed vitae discimus!

Цьвірінь-цьвірінь-цьвірінь

 Українець не може мовчки перти вкраїнського плуга — якось не випадає. Треба ще якось подавати гасло — до вкраїнства таки. Що може робити плугатар, нарізаючи скибами свою земельку? Сьпівати? Вже сьпівали — не помага. Ото й сьпівайте собі, кажуть. Можете ще станцювати коло плуга.
Ні, ми маємо приємно цьвірінькати орючи. Тоді, може, звикнуть. Ах, мова така мелодійна! Люблю, як хто добре нею вміє! Що-правда, мало хто — псують. То й мовчи, як незугарний!
А тут шерех плуга — і цьвірінь-цьвірінь-цьвірінь.
Праця така, щира праця.

Обом по 18

 Glenfiddich-18 — ідеальний товариш для несамотнього неалкоголіка, що бажає трохи осамотіти. Просякаєшся поважними молодощами трунку, наче одноліток. Шотляндія, де ти будеш другим шотляндцем.

За шахвою

 Пригадую, як випускником університету, вже майже дипльомованим фахівцем, але ще дуже легкодушним, поїхав я за народі кошти — прогони й харчове — до Тартуського університету. Скрізь чадив-догоряв СССР, а там чадила-догоряла семійотика.
Семійотика мене цікавила мало, зате притягали увагу міти з красного письменства. Кортіло мене переписати "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" мітом наддніпрянської України. От я прихапцем покраяв сяку-таку "доповідь" і виголосив те на конхверенції.
Мене ніхто не зрозумів, то й чіпати не стали — як того Чіпку Вареника. А мої товариші всі були русисті семійотики, то їх дуже лаяли. А за що? За віру, надію, любов?
Я уважно, радісно слухав тую критику. Виявилося, що в Тарту, десь ув університетській книгозбірні вже назбиралася ціла шахва поправних праць — хто тої шахви не вичитав, той був у Бога дурень по тартуському.
Не вийшов із мене интелектуал! Я його не дуже й защібав, але не вийшов. І слава Богу! Ще з завички инколи намагаюся вчитати чого интелектуального. Й бачу ту саму шахву.
Стоїть вона, обернена дверцятами до стіни, а до дурнів — спиною. Між стіною й шкляними шахвовими дверцятами якось примудрюються жити й працювати ідумейські мудреці: риплять старі завіски, дзвенить кришталеве мережане шкло, щось шарудить по-під стіною, цупить книжки з полиць. І не вгаває виголошувана театральним шепотом суперечка:
— Всі вчитав? А цюю? Ага!
— А ти сам — читав?! А чи второпав?!

Хто полізе в ту куртину, в той шанець, напхом напханий воєводами? Всі бігають по полю, кричать, падають, кидають зброю, хапають зброю...
Не зазирайте за шахву — там сидять недодумані думки. Ще додумаєте — й самі перелякаєтеся...

Само скоїться

 Коли люде справді пишуть — то то вони так моляться, то вони так грішать. А так бачиш щось таке: й не помолилося й не згрішило — відклало, відбігло й уже навіть не дивиться. Знає, бач, що воно якось само скоїться.

Тамуючи воду

 Метро притисло підшкурні води й саме стало за живу річку. Люде в ній — риби: ніби знають, де тече, наче знають, куди пливуть. А поки воно тече й пливе тобою, можна залізти під власну шкуру, чи пак луску — а там уже хто що має!
От коло мене дівчина мудра книжку чита: щось таке англосаксонське, ще й московською перекладене — щира архаїка, як ті води зашкурні. Нас не буде, а вони повилазять знов і поплинуть-полинуть уп'ять до Москви. Там наситяться книжною мудрістю й з ангелянським перекладом назад до Київа подвійно чуже слово понесуть.
Ну, то давнина — а що далі в геології буде? А далі потроху почнуть по ангелянській розбирать. А тоді знов: а нащо-ж ту чужину дурно мацати? Перелицюєм по вкраїнськи — отоді балуй! І читатимуть якогось Джозефа Принца Макелроя в харківському перекладі. Ще може й правописом харківським! Нескоро воно, але вірю — буде колись!
Тим часом я собі читаю книжку просто вкраїнську. Я — модерний українець. Сто років тому був модерний і тепер знов: плину, течу...

Упірнувши в довічні сни

 Перечитую ото свої дописи — сьміюся, плачу, як ті солов'ї, а нишком собі думаю: то гаразд, що я не за гроші пишу, бо грошей не дав-би мені ніхто за мою хвилозопию. Навіть як-що взяти ті твори в руки й піти з ними під землю (в метро) й читати-читати-читати невгавуще — ніхто-ж і білої копійки не дасть.
Я одного такого дядька бачу, прізвище якесь таке дуже наське — схоже на Розтлумаченко: продає-віддає "размышленія отъ автора". Цілий вік, бідака, метикував — навіть за культурну московську (старокиївску московську!) ніхто розламаного пиріжка авторові не піднесе: сидить та й сумовиту думку гадає, снує, бач, нові свої "размышленія".
Постав коло себе дітей — усіх чотирьох! — мовчки дадуть, а за слово не дадуть. Отаке моє аматорство. Добре таки, що той мій хист на гроші не міряється...

Зеленеє поле, зелене

 Купка интеліґенцьких київських родин (найліпше, щоб то були переселяни з селян) мають таки заховувати свою мову й усілякі великодні звичаї — і так до гонуків і прагонуків. Тим дітям треба натуркувати, що на Кубані й у Зеленому Клині живуть наші люде: там парує запашне вкраїнське слово, живе наша просьвіта, солов'їсто свище рідна пісня.
Потім той молодняк зможе відвідати зелених клинців й зелено-малиново-синіх кубанців: понюхати слова, повчитися й посвистати. Тоді молоді кияне переживуть той самий катарсис, що й діти сьвідомих канадських, американських, австралійських українців, що приїздили й приїздять до Київа.

Мозолясте чорне

 Що хочу, те й пишу. Ніхто не хоче й не читає. Написано мозолястим чорним по нечитаному білому.

Щоб не волокти

 Я оце иноді думкою багатію: може, правдива Вкраїна нишком виїхала до Канади, а нас не будили, щоб не волокти?

Безмірне "...ення"

 Задоволення відрізняється від простої втіхи тяглістю безмірного "...ення".

Якось ніколиться

 Усі наші орлячі конституції з одважними вольностями завсігди проголошуються не по гетьманських столицях, а десь по стихлих, не причетних до Вкраїни місцях: Бендерах, Буджаках, Менських. Удома виголошувати й проголошувати якось ніколиться чи що...

Недодумана гадка

 Біда сьогочасна в тому полягає, що блазнюки оприлюднюють свої недодумані гадки, показують принародно недожартовані хвиґлі. І що недодуманіша гадка, то більше розумників силується її додумати, що недожартованіший хвиґель, то більше дотепників, охочих його достроїти.  

Цілунок заміру

 Для більшости вірних віднести на сьвітанні кошика висьвятити — то подвиг, своїм напруженим триванням, своїм авантурним завзяттям більший за ввесь наш Великий піст. Господь те знає, й, як знову сказав уночі Йван Золотоуст, "цілує замір".

Московські посли

 Московський дипльомат — то хам. Посла свої пошлють — він і не вкривдиться, а чужих посол і сам послати може. Отака дипльоматія.
Може, щось і знає, отже, щось і може. Знає достеменно, що можуть і з хати потурити, але поки не женуть, сидітиме, як сич.
З хама не буде пана, але без пана хама не буває. Ходи, синку, поміж люде дурити, бо в дома батько тяжче товчуть.

Зникоме розквітання

 Зникоме розквітання викликає минуще квітування — власне, то єдиний спосіб тривати квітові. Василь Стус пише за Володимира Свідзінського. Він розуміє небіжчика, він сам небіжчик. Творчість приречена, творчість — то вирок, то обіцянка легкої смерти після сповненого останнього бажання. Чи-ж совіцький поет не приречений на небуття? То дайте-ж йому цикутовий ковток инобуття!
Чи можна поетові трагічно загинути в 56 років? А в 47? Поети трагічно гинуть ясно-юними, а як-що живуть довше, то вже живуть довго. Невизнаний і невизнаваний поет у 56 чи 47 років може мізерно, жалюгідно жити, але трагічно загинути?!
Стус чудово розуміє Свідзінського, так само приречений на небуття: обминувши забуття, він просто пірнає в непам'ять. Вони обидва бачать себе такими, обидва не вірять розумові — ані чужому, ані, тим паче, власному. Интелект тільки дурить, тільки ошукує. Споглядай природу й наслухай музики слів — і буде тобі поезія. Поезія як техніка любови до зверхника — то не для С. і не для С.
Вони обидва тямлять силу в мові й не тямляться від її сили. Тільки що Свідзінського колисала золота доба мовного відродження, а Стус — ніби народжений в колодязі велет. Ось він усьвідомив себе й рве на собі пута випощеного совіцького язичія. Велет усе росте, а до цямрини не дістане. Він обкладений не похованими словниками, а німими колодами. Він бунтує, хапається лізти геть: мачулить віхті з "сучасної вкраїнської", вкраїнізує гомін приступних у московському перекладові філософських книжок, вплітає до наддніпрянського вінка орхідеї суто галицьких слів — на Захід, де та фавстівська Европа? Дайте хоч подивиться, хай-но я видеруся з того колодязя!
Чи може перекладач трагічно померти в 56? А в 47? Чи може трагічно загинути перекладач?..
Що-б ці люде змогли, як-би не змушено їх до герметичного життя під чавами? Чого-б домоглися, куди-б рвонули наснаженого огиря нашої культури?
І для чого ми живемо під високим склепінням свободи?

Червона бабина зима

 Спершу то була червона линва-кодола, ніби в якомусь розпучливому театрі, куди всім гістерійно треба, але куди нікого гістерійно не пускають: на неї натрапляли, на неї наскакували, на неї нападали, на ній чіплялися й висли.
Потім то була червона бичівка намісць кодоли: там само, добре видима, добре знана, досить міцна, щоб застерегти там, де вже не треба спиняти.
Далі постала червона плутанина з розмотаного вовняного клубка: безладні, рвачкі нитки в найнесподіваніших місцях. Ні від чого не застерігають, нічого не боронять — просто віщують неминучу біду.

Тепер це павучина, наткана невтомними червоними павучками — чи то вони, сновиґаючи, снують, чи то мріє в очу? Павучина скрізь, але втомлені очі не бачать її ніде.
Постаріли линви, стончилися, розгубилися. А очі так просто вже геть не ті.
Минуло жовто-прозоре бабине літо, настала бабина червона зима.

Тю!

 У Полтаві оселили мене в готелі "Аристократ". Виходить, що, хоч на нічку, а повернувся таки до своїх. Ну, звісно-ж!
А то нас учили: интеліґенція, бач, виходить із народу й повертається в народ. Не встиг іще вийти, ще дьогтем чоботи мастиш, а вже й повертатися треба — чи ти ба! Тільки виходиш із України, а повертатися треба чомусь на Колиму!
Ні, вже як аристократ, то сиди й не рипайся, й хати не холоди — не доведеться й повертатися: заліз, то й заліз. Не дурно-ж моя прабабця Сохвія була Камінська гербу Прус І. А ви кажете интеліґенція! Тю!

Ламаючи народню волю

 Українізувати треба не патрійотів, а сумнозвісного нашого ґевала-мугиряку, отого самого, що культурно кричить нам звідусіль: "Осторожно, бандерівці, я тута!"
Нехай собі интеліґенція бавиться отим суржиком, ліпить, як ті діти, з попелу коржі, дурить одне одного кумедними варениками з піском і пір'ям. Хай зачитуються Подерв'янським, деклямують п'яними ночами безсмертні остюки та матюки. А тих, хто нічого, крім телевізора, не читає, вкраїнізувать — так, щоб і не писнули!
Отоді-то вкраїнство знову буде нам вічне, усне, позаісторичне. Культурна кляса марно маніритиметься зо своєю московською мовою, кришталево дзенькаючи й цокаючи на кожнім слові, — народ стоятиме непорушно.

Два палюхи

 Ой, не ті "лайки" потрібні, щоб уславитися у "Фейсбуці" — треба питомої, Кайдашевої лайки! Банітства треба, ось що!
А коли маєш за душею тільки два палюхи отих фейсбукових "лайків", то стирчать вони тобі, ті палюхи, як ослячі вуха на ослячій лаві в передмодерній українській школі.

Страшний Вівторок

 Страшний Вівторок — а нікому не страшно, хоч в Україні вже, здається, небо нависає, а земля випинається.
Пісно обідаю в стаційній трахтерні передо потягом на Полтаву. Решта подорожніх накладає собі в таці яскравого, запахущого м'ясива, бгає кубла з густої сметани. Над вазами з горілкою передчасом розвиваються полум'яні троянди лиць.
Чим-же вони, бідні, розговлятимуться на Великдень? А розговлятимуться-ж, так і знай, — сьвітитимуть, сьвятитимуть, блискатимуть по-над пасками голодними очима!
Одна рада: ззісти й випити втричі проти посту — празника ради.

Nescio

 Довкола стільки знаннів, що давно вже ніхто не наважується сказати "я не знаю". Ніби повернулися до едемського садка: тут посиджує дідо-всевідо, там походжає баба-ворожка. І не вдвох повернулися, а всім гамузом, як у ботанічні городи на 9-е травня!
І скрізь барвисто буяє квітуче знаття — звідки-ж узятися каяттю?! Навіть передо збільшувальним люстерком у темній кімнаті ніхто не шепне собі: "я не знаю..."

Псяча сучасність

 Вже я ніби-то принюхуюся до вічности, вже я ніби-то не здатен зробити нічого актуального. Й на тілі моїм немає ніякого пекучого, довічно-моднього знаку.
Але сам одчуваю, аж іду млинком: так і тхне од мене псячою сучасністю...

Розтрата величи

 Маєм ми великих людей — чи то не ознака величи? Ми на своїх великих людей не зважаєм — чи то не ознака величи подвійної? Ніби кажемо: та нам того не треба, в нас такого — хоч греблю гати.
І та нагачена гребля століттями стримує тонни вод нашого розвою. Які-ж ми потужні!

Блискавичне влучання

 То все з приводу часу: настає мить — і хтось раптом бачить оголений нерв тимчасовий. Такий спостережник, як не губиться, то блискавично скупчує наелектризованісь своєї мови — суржика, матюка, сутої Московщини, просто недоладности — й б'є. І влучає!
Це розуміє, цьому приплескує тисяча людей! Влучив, слава! Але тільки на мить, тисяча на мить — і миттьове забуття. Але миттьове забуття — воно-ж забуття навіки, хіба ні?
От тому де-хто намагається кидати в часову річку круглі, міцні камінці. Кинув, шубовснуло, хтось випадково побачив — і що? Тече вода каламутна... Що з того буде? Знає тільки час, а ми скоро не дізнаємось...

Сірий брат

 Я ангелянську культуру, звісно, люблю, з мене, сказать-би то, англофіл. От сидів сьогодні в сіренькому під відлогою — сірий лондонський брат, grey friar.
А їх, біда, вигнали ще року Божого 1538-го. Вони й самі, як тоді в Англії водилося, а в Московщині й досі, покаялися: не так, мовляв, ми Богові служили, не в тому річ, а в сьвітлому, правильнішому майбутньому.
Не, всі либонь покаялися, бо орден по сьвітах і досі живий. Хтось покаявся, а потім перекаявся. А хтось не покаявся й зачав жити, як тінь.
Отак і я: ніби ангелянець, але православний. Не так добре знаю Сьвяте Письмо, але вірую по своєму.
Та й у суто культурному розумінні — немає нас там, сірих братів, вмерли давно, задовго до Шерльока Голмза...

Доношуючи найдорожче

 От я маю штані — найдорогші в мене вони: років їм уже вісім чи більше. Вони пам'ятають щасливі часи перед кризою, вони пам'ятають Ґлазґо. Не маю я заслуженіших штанів.
А от якось саме їх нещадно й ношу. За наших споживацьких часів годі й сперечатися про те, чи мають ті штані душу: а що має, як не вони? В що іще вкладають душу наші одночасники-чоловіки? А жінки? От вам і штані!
Однак не бережу, ношу — доношую. Усьвідомлюю недовгість — штанів і свою...

Як на Москві голуби

 На Благовіщення вкраїнці стрічають лелек, а московці випускають на волю всякую птаху. От хоч-би й міських голубів. Птичарі наловлять тих голубів на продаж — ніби дух ув'язнили. А потім люде купують і випускають — ніби й справді волю кому дали.
От якось піймалися троє голубів та й сидять у клітці. Один дуже клює те зерно, що аж млосно йому, а далі й тих двох припрошує:
— Їжте, кумоньки, наїдайтесь: зима була голодна, а весна гірша. Я до тих пташників сам у сіті поліз: знав, що пустять, то надумав у клітці голод перебути!
— Е, ні, куме, — одказують ті. — Ми через те зерно волю згубили, в сіті потрапили. Не лізе воно наму воло, хай-би зопріло!
От Благовіщення настало й продали й пустили на волю голодних мучеників. Тяжко вимахуючи недужими крильми, полетіли вони кудись у бік України. А ситого голуба не продали, не пустили — такий він гарний, що на Великдень спекли! А, може, й згрішили — не діждали розговітися, хтозна! Бо бідні ті птичарі московські, голодні!..

Гожий панотець Йосип, що його прізвище Ти, Господи, відаєш

 У середу переставився панотець Йосип — хай-же тепер царствує! Відправив літургію передосьвячених Дарів, ліг одпочить — і спочив навіки.
А ще тої неділі ходив він до благочинника й просив його переказати парахвії дещицю на своєму похороні. Благочинний посьміявся з того поблажливо, але переказати обіцяв і таки переказав ось що словами настоятелевими:
— Люде, тримайтеся церкви! А я, ваш настоятель, цілий вік за Церкву стояв, сьвященицької присяги не ламав і Христа не зраджував!
Протоєрей Йосип мав важке життя, бо де раз став, там цілий вік і стояв. Він дуже нена... прости, Господи... критично ставився до всякої московщини, але дуже любив Церкву Христову. Відслужив він своє в церкві, що поки що в нас московською називається. Дай же, Боже, щоб назвалася вона правом українською, а найпаче Божою!
А ми за упокій душі Божого слуги Йосипа помолімся!

Час ізмалитися

 Довгий вік молився я й постував, ходив до церкви — аж стоптався ввесь. Голова вже не держить молитви, а черево посту не держить — малий став, як Закхей.
Зате сьміливіше й лекше видираюся на шовковицю, щоб бачити Христа.

Іде Господь

 Слухав у неділю панотцеву проповідь і якось подумалося: якби-ж то вони знов уявили, як колись апостоли, що посеред казання десь розмружиться тая шпарка й хтось із вірних потрапить зазирнути й угледіти Христа!
Це так як заходиш ти до Єрусалимського храму, блукаєш посеред хоромини, дошукуєшся яких-таких пильних дурниць: поставити сьвічку, подати цидулку, де треба стати, як треба сісти. Зазираєш клопітно до чергового переходу — й ізненацька порскнула людська хвилька, війнуло силою. Йде Христос із учнями — а тут ти! Сталося, було!
От що слово може: Бога показати!
Але поки казання дзюрчить, а ти ніби сидиш над водою й раптом — шубовсть головою. І поринаєш у глибокі потоки, але десь таки блисне-майне думка, десь таки замріє видиво — йде берегом Господь...

Мова говорить

 Мав слушність Гайдеґер: то мова говорить нами. Намагаємося говорити вкраїнською, а нами владно говорить московська, наддержавна.
Але ще більше вражає воно, коли людиною говорить суржик: ніби хтось вимішує ріжки й ґулі в мозковій розчині.
А матюки! Людина пробує говорити, а матірщина грізно волає, закликаючи образи підлого насильства й брудного плюгавства.
Мова говорить! Як-би так вивернутися, щоб нами заговорило по людськи?

Пётр Иванович

 Нині в пана професора уродини. У Бога що-дня празник, колись люде казали, а в його — сей день. Торік мав ювілей півстолітній, а сьогодні — пів ста й один. Ніби видерся на перехід, трохи перейшов, а там — провалля.

— Єк днюєте, гідний пане? Гаразд, єк Ви? Що дієте? — ніби питається хтось батьковим голосом.
Уже-ж чверть століття, як його нема. Клясик, "класик" по теперішньому. "Вічний революцьонер" виявився не вічним. Каменяреві беґа випала з рук.
Україна злучилася — й стулилася, як скойка, а всередині щось таки лупає нещадно. Заступники-депутати заступилися за одність — і одність їх поглинула. Колишнє "багно гнилеє між країв Европи" вже відвоювалося, плямкаючи, й тепер нетерпуче сурло війни хижо розвернулося до СССР.
Квіти дешеві, але немає квітів, не сподівається він і гостини — сьвято не в сьвято. Досьвіток, сам.
Щось по щурячому пошкребло двері. Засопло, писнуло:
— Пётр Иванович, Вы дома?
— Га? Що? Хто?
Зашаруділо шкуратяне — щось мужніше, грубше голосом, уже по батьківськи:
— С днём рождения, Пётр Иванович!
Друзі-летуни чи... той... льотчики? Не забули підтоптаного сухоземного авіятора?!
— Пётр Иванович, отворите! — заклично лунає московська мова, а львівські коридори мертво мовчать.
Зараз-зараз, він одчинить двері. Там, за спиною в шафаря-горобчика, стоятимуть злетілі на його поріг два ворони з тяжко складеними лискучими крилами. І він піде з ними. Ні, полетить! Хоч і в невідомість, зате-ж у вічність...

Знімаючись

 Хто з сьвятими не сперечається, то їх не слухає.

Те золото, що п'ятаки роблять

 Геній пише чи фільмує quel. Після його комусь трохи меншому, а все-ж міцному, доручають робити se-quel. Далі комусь уже геть непотрібному доручається pre-quel.
Але порядок прочитання чи перегляду змушує почнати від pre-quel'у й завершувати se-quel'ом. Це щоб ми знали, що всяка геніяльність виникає з негоди й закінчує посередністю. Воно називається франшиза.

Краваткарі в метрі

 Мене сьогодні зранку в краватці пустили до метра — диво! Бо я приглянувся й завважив, що більше нікого в краватці до метра не пускають: узув краватку — купуй автівку й нехай тебе хтось возить!
Жалю гідні краваткарі в метрі: неначе пси, що зірвалися з хазяйського прив'язку. Хтось їх, бач, ізмусив носити того нашильника, а на таксівку не дає.
А рухатися-ж мусиш: як собака не лежить, то до чогось добіжить...

Гнітюча московська більшість

 Заворочалася в своїй информаційній могилі гнітюча московська більшість — аж ходором заходив зарослий бур'янами горб. Щось почула, щось занюхала! Більшість помацала по кишенях, крізь прогальовину сягнула аж у полу й знайшла там розсипаний понюх ленінської правди — міцної, як салдацька кабака.
Заворочалася, стала рачки, підвелася, полізла, пішла. Куди — Сьвятий знає! У більшості — кожен привідця, а старчовода нема.
Знає більшість, що буде бита, а таки бити йде: кожне сподівається, що його кулак, а чужа пика.
У більшости на всіх добра багато й багато землі, а люду — стара жменя. Бракне дітворні на хрестовий похід дітей.
Хрестовий похід дідів, хрестовий похід калік, хрестовий похід мерців...

Держім, що маємо

 Оголошено московською на цілий сьвіт, на пуп кричить Усемережжя: "Правда раскрылась и разметалась во сне: 90 лет тому назад Украина была в 1,6 раза больше!" Може хто почує? Ще Вкраїни лишилося на цілий 1,0 раз!
А що буде, цікавий я знати, за 90 років? 1,6 ізнов? 0,6 (бо гризуть)? 0,06?
Ой, держім, що маємо!

Загадка клясиків

 Борхес уважав, що клясики — то ті, кого ми довго читаємо з нез'ясненної завички (Гомер, Рильський). Моем уважав, що клясики — то ті, хто довго живе в красному письменстві, викликаючи до себе звикання (Олександер Біличенко-Ганчар, Рильський). Неоклясики вважали, що просто клясики — то ті, хто знаходить потрібний лад (Зеров, Рильський).
Я вважаю, що загадка клясиків в иньшому: називаю як улюбленого гамерицького письменника Рильськ... е-е-е... Генрі Джеймса, але найбільше люблю потайки читати Чарльза Брокдена Бравна.

Res Publica Alba Rus

 Країна й досі гордо називається "Рэспубліка Беларусь", вони й нас називають республікою, однією з республік. А на ката їм здалася та республіка? У них що — res publica, справа спільна? Віримо, що там Alba Rus — біле село, але res publica?
Розуміємо, що хотілося зберегти дорогоцінну пам'ять про СРСР, за те-ж і голосувалося 1994 року. "Ми — не Вкраїна" — то гасло білосільських консерваторів. Ми заховаємо СРСР так, що ніхто не докопається: накриємо червоно-зеленим стягом, заколисаємо славнем "Мы, беларусы — мірныя людзі...", причавимо чеснем тяжким чекістам. І буде все, як було, тільки ліпше.

Отака вже чверть століття спільна справа. А res publica? Вона, найдаражэйшые сябры, на Майдані живе...

День одльоту

 Люблю ті дивні буденні сьвята! Нині — День дурнів і птахів. Хоч-би дурні не знялися й не полетіли. Ну, та дарма: навіть коли й здіймуться, камінні вкраїнські пашпорти не дадуть їм лету.

Білі спини

 На жаль, ми вже досьвідчилися, що блазенським може стати кожен день. Тому на окреме сьвято, коли блазні дражнять дурнів, уже нічим тішитися.
А білу спину може мати хто хоч. Люде відходять, а ми бачимо тільки білі спини.