Спершу то була червона линва-кодола, ніби в якомусь розпучливому театрі, куди всім гістерійно треба, але куди нікого гістерійно не пускають: на неї натрапляли, на неї наскакували, на неї нападали, на ній чіплялися й висли.
Потім то була червона бичівка намісць кодоли: там само, добре видима, добре знана, досить міцна, щоб застерегти там, де вже не треба спиняти.
Далі постала червона плутанина з розмотаного вовняного клубка: безладні, рвачкі нитки в найнесподіваніших місцях. Ні від чого не застерігають, нічого не боронять — просто віщують неминучу біду.
Потім то була червона бичівка намісць кодоли: там само, добре видима, добре знана, досить міцна, щоб застерегти там, де вже не треба спиняти.
Далі постала червона плутанина з розмотаного вовняного клубка: безладні, рвачкі нитки в найнесподіваніших місцях. Ні від чого не застерігають, нічого не боронять — просто віщують неминучу біду.
Тепер це павучина, наткана невтомними червоними павучками — чи то вони, сновиґаючи, снують, чи то мріє в очу? Павучина скрізь, але втомлені очі не бачать її ніде.
Постаріли линви, стончилися, розгубилися. А очі так просто вже геть не ті.
Минуло жовто-прозоре бабине літо, настала бабина червона зима.
Постаріли линви, стончилися, розгубилися. А очі так просто вже геть не ті.
Минуло жовто-прозоре бабине літо, настала бабина червона зима.
Немає коментарів:
Дописати коментар