Фіз

 Фізкультура — то-ж таки культура, навіть із певною сором'язливістю що-до фізичної складової, тому "фіз". От Іван Боберський — хай царствує! — прийшов у "фіз" із культури. І приніс слова й назви: "пласт", "руханка", "руханковий", "руховик", "відбиванка-сітківка (siatkówka)", "кошиківка (koszykówka)", "копаний м'яч (piłkarski)", "лещетарство (narciarstwo, нартовий спорт)", "мандрівництво (turystyka)".

За що я люблю Галичину першої половини ХХ ст., так це за Адамове бажання назвати все по своєму.
А що ми несемо вкраїнського в своє ремество, в свій чин? Риторичне питання, що дістає нериторичну відповідь.

Велика Вода

 Усі ми хочемо плисти за течією Великої Води. Пасивні від активних відріжняються тільки стилем пливання.

Коґнітивний дисонанс

 Я вірю в шлюб і не вірю в науку. Я хочу віддати доньку заміж, а віддаю її до університету. Знов ти прийшов мене мучити першого вересня, коґнітивний дисонансе!

Велике Слово

 Років сорок блукаю в пустелі й здибую там словолюбців-філологів. Нині це був цілий професор. Він, як і безліч його попередників, почав повчання з того, що філологія — найдавніше ремество, бо, цитую: "Розгорніть Біблію, прочитайте найперші її слова: "У починї було Слово..."
Розгортаю Сьвяте Письмо, читаю: "У початку сотворив Бог небо та землю.". І чого це словолюбці не люблять слова Божого?

Переддень знаннів

 Узавтра буде День знаннів, а про мене — будень знаннів. Я дізнаюся хіба що про нові ціни на квіти, подарунки вчителям і послуги їх багатших помічників — репетиторів.
Що-разу напередодні Дня знаннів сподіваюся: от завтра я таки дізнаюся, що нічого не знаю. Але-ж ні! Дізнаюся тільки, що нічого не знають иньші.

Хвилозопська втрата

 Нещодавній грецький хвилозоп здибується з трохи давнішим, заходить мова про переставлення зовсім давнього хвилозопа, старогрецького.
Молодий бідкається:
— Найгірше тепер його дружині: учні й друзі втратили крихти його розмов, а вона — пів століття щоденної, повсякчасної його бесіди.
— З нею як-раз просто: вона від початку визнала його за безхистого вихватька й ідійота. Його ненастанна багаторічна праця подарувала їй глибінь і спокій переконаности. Тепер коли він, як і сам учив, — ніщо, вона має відчувати, що не втратила нічого.

Теж українці

 Наддніпрянці опинилися в неповажнім становищі "теж собі українців". Коли звернешся пристойно рідною мовою, коли наполягаєш на тому, щоб нею говорити, кожне перепитає: "Ви що, з заходу?". Ні, я тутейший родом. І що, з самого Київа, родимий? Ну, то вже забаганки!
То правда, що ще сто років тому, чи передніше, парубки-галичане робили виправу до Великої України, щоб відвідати вподобану через поетичне слово Христю Алчевську, й заставали тут нестримну хіть балакати московською й нестерпне знівечення рідної мови. Але, як-що брати ціле нашої історії, то Наддніпрянщина — то й є наша Вкраїна, й не просто скорботне серце, а все скорботне тіло. Заради самого тільки Львова зачинати Вкраїнську Державу було-б просто нечемно.
Нам треба Вкраїни Превеликої. І слава Богу, що наддніпрянці — таки вкраїнці разом із рештою. Але як-же прикро, що тільки теж...

Блаженні миротворці

 Як хто хоче бути за миротворника серед рідних і вірних, то має бути в готові зашпаґлювати собою всі дірки між ними й усидіти на всіх палях, що вони повиставляли перед собою.

Перед потопом

 Коли падає дощ, Ноїв нащад починає мимоволі немжитися попри всеньку минулу спеку: "А може знов? Чи ще терпить Бог?".
І на поверсі ще не окіяну, але вже дна, проступає прабатьків заповіт: "Ной не нив!".

Хата без дверей

 Добре питущому! Його особисте й дружнє щастя стоїть і дожидає за дверима "Пий!", а родинне й громадське — за дверима "Не пий!".
А як-же бути звичайному чоловікові? Він шукає за щастям у хаті без дверей.

Лицар Квадратового столу

 До штучного семінарського прізвища Рождественський, скомпонованого кшалтом стародавнього вкраїнського назовництва, додалося ім'я Роберт, що ніколи в православнім полуставці й не ночувало. Вийшло дико, але гарно: ніби назва лицарського роману про брацтво Квадратового столу, що змусив остаточно збожеволіти дона Кіхота — "Роберт Рождественський".
Сер Роберт, з усім тим, виріс і став добрячим московским поетом. Беззаперечно виходить, що не тільки з посьміху, але й з несмаку люде бувають.

Яку-ж ліпити норму на серце молоде?

 Моя українська мова все ніяк не внормується. Та чи й треба? Як уже завзято нормували її Караванський, Антоненко-Давидович, навіть аж сам Огієнко — й що з того вийшло? Їхня українська мова так і лишилася їхньою вкраїнською та й годі.
Тим часом під деревляним віком непохитної норми ніколи не сплять гробаки змосковщення.

Творчий директор

 "Креативність" і "творчість" мали-б між собою якось різнитися, бо йнакше мудра мова не зробила-б свого рішучого запозичення. Гадаю, що "креативність" заховує й віддає хвальш і несмак, що виявлялися вже в першому безпосередньому вражінні.
"Креативний директор" одразу будить в уяві ув'язненого павича із звірника. А "творчий директор" негайно повертається до виконання своїх прямих обов'язків, пекуче засоромившись власного вірша, необачно виголошеного на корпоративних вечорницях з приводу дворічного ювілею компанії.

Вільні стрільці

 Старша перед студіями підробляє господинькою (hostess) у молодечій трахтерні. Серед парубків-офіціянтів немає власне охвиціянтів: геть усі — менеджери, психологи, програмісти.
Цих мрій-снів стане років на десять. А потім понаймають нових офіціянтів.

Криниця про спраглих

  Шлюб то, безумовно, колодязь. Але не завсіди зрозуміло — бездонний чи невичерпний.

Credo, ut intellegam

 Брехливі люде бувають недовірливі: хто не може вірити собі, не йме віри нікому. А хто не вірить, той і не розуміє.

Хвальшива стріха

 Славетний перекладар сьвітового красного письменства, усім тепер знаний Петро Таращук, бувши студентом уже доволі зрілим і готовим женитися, за крашене панянське волосся говорив так: "Як-що на голові брехня, то що-ж у серці?".
А ми скажемо натомісць делікатно, що хвальшива стріха віднаджує охочих підглядати в интимну хату крізь незавішені очі-віконечка щирої душі.

Очі ще читають

 "Любашна" Люба Клименко потішила публіку новим еротичним романом "Маміглапінатапеї". Вимовити не можна, бо то тільки для читачів. Потішила, ще й приписала, що твір "призначається в основному для віку 50+". Чудовий вибір верстви: на останнє еротичне побачення вже ніхто не збирається, зате може бути готовий до останнього побачення з книжкою.

Напередодні Першої Пречистої

 Найпростіший спосіб бути від усіх забутим — взяти й народится пустою годиною, ще гулящою, але вже західливою, коли стара селянська культура вже не лізе в воду, а тільки на город, а нова городянська щойно готується їхати кудись, щоб у воду влізти: десь приблизно 27-го серпня. Хоч народись і 1856-го року Божого, хоч і в Австро-Угорщині, хоч і напиши сто томів українських праць — усе зостанешся забутий і непотрібний. 

За позверховність

 Позверховність — недуга нашої доби, недуга простима й минуща. Але минає вона тільки тоді, коли заглиблюватись устигаєш хіба що в землю.

Невидима Церква

 Чесноти Церкви такі стародавні, містичні, незбагненні, а хиби такі сьогочасні, буденні, негайні, що нецерковна людина відразу завважує останнє й ніяк не приглядається до першого. Ба навіть і церковні люде, хоч і не хотячи й не думаючи, охочіше сприймають і переймають саме звичне, видиме й зрозуміле, а часом саме за цим і шукають.

Малоросія чи Европа?

 Відбігаючи московської культури через підставний острах до неправди й зла, причаєних у її схованках, розіпханих по таємних шухлядках і кишенях, зашитих у спідках, наказаних секретними обіжниками, ми не мусимо відразу перебігати аж до Европи чи взагальненого Заходу, що пропонують нам спрощене посередництво ангелянської мови. Зупинімося коло свого: вже відбігали, перебігали й добігали ліпші за нас, уже багато й щиро попрацювали, послухаймо їх перше. Перед тим як позичати, наберімося свого від тих, хто ще передніше — й пильніше, й обдарованіше — роздивився на всі боки, побачив і записав. Станьмо собою — й зможемо повідрізняти варте від невартого, своє від чужого.
Це питання не відмислене, це питання прикладне. Ми-ж бачимо що-дня, як наша молодь в українстві не затримується, вкраїнства не знає, про вкраїнство має дикі уявлення. Вкраїна править ніби за провізну полустацію в степу, якесь дивом відвойоване Дебальцеве, де нічого не було, немає й не буде. А тут були, єсьмо й мусимо бути ми.  

Диво не решето: багацько дірок, а нікуди вилізти

 Нам треба живих розумних постережень. Натомість хапаємося наливати повні решета безтямних, аж несправжніх, вражіннів і біжимо виливати їх хоч комусь на голову, поки не розхлюпали.

Недолюблені

 Українців треба дуже любити, бо так склалося, що вони в нас дуже недолюблені. Не вірять, не надіються й самі мало навчені любити.

Якраз тепер надто багато охочих не любити українців і повчитися цього аж у самих клясиків. Клясики, як їм і годиться, мали для своїх поглядів клясичні підстави.

Тим часом українці проти колишніх нелюбих зовсім охляли: є кого зневажати й неполюбляти, тішачи гордоту, ніби знімаючись і вивищаючись над громадою до себе подібних, але собі не рівних.

Се ми, Господи! Є за що нас не любити. Але без любови нічого не буде. І нічого не треба.

Бо дуже треба

 Найвартісніша валюта наших часів — увага. Пильна увага — тверда валюта, золотий запас. Ця вартість така потрібна, що її не соромітно цупити з чужих кешень, злизувати з чужих рахунків, здирати з удів і сиріт.
Бо дуже треба!

Дуже сьогочасно

 Як-що ти всьвідомлюєш себе чоловіком минулого, то треба ще втямити й якого саме колишнього ти чоловік. Коли близенького — біда, а як давнішого — то хай собі буде, то річ дуже сьогочасна й навіть модня.

Ся пісня двосічна

О, прикінцево-серпневе безгрішшя! Яке-ж ти прикре, яке-ж ти обосічне, яке-ж ти розстрільне — біда! А я-ж за літо відвичився від праці й звичився до розкошів відпочинкових! Не сирота, слава Богу, жонатий і дітний, але на дві парі очей я з тобою, безгрошів'я. Моя пара — сповнена, а твоя порожня.

При початкові

 Якби мені сьогодні було щасливих двадцять років, як оце де-кому, то я за кінець не думав-би, але розмислив-би, що це воно таке починається. А то свого часу не встиг...

Кінцева проповідь

 Перед кінцем сьвіта Генох з Іллею зможуть проповідувати й пошептом у полі: ті, хто має їх почути, почують учасно геть усе, а решта вже давно не чує нічого, хоч-би й промовленого щирим акторським голосом із підвищення в просторій хоромині, що посеред майдану широкого.

Живі прапороносці

 Олесь Ганчар міг-би назвати свого славного романа не "Прапороносці", а "Хорунжі", "Прапорні" чи "Значкові". Було-б гарно, але, як на совіцьку людину, не живуще. Тому народ благословив свого сина назвати, як зручно. І прізвище писати за найостаннішим правописом. Бо, як сам народ і казав, лучче живий хорунжий, ніж мертвий сотник.
І тепер народ підтвердив-би, якби ще міг так говорити: "Лучче живі прапороносці, ніж мертві хорунжі".

До суржиконоші

 Не забувай-же, скільки слів загибло, скільки мови потрощено, які мовці замовкли — за-для того, щоб ти міг розкошувати, о, суржиконоше!

Засмак незалежности

 Чверть століття — мерехтливий мент життя нетривкої історичної грудки. Але для нашого знекровленого, виснаженого народу — то вічність, пережита над історичний звичай, над наше історичне сподівання.
Наша незалежність — не те, що ми здобули, а те, чого ми ще не втратили; не те, на що спромоглися, а те, що ще нам змога.

Наш останній прапор

 У День прапора згадуймо, якої барви й геральдики склали ми були прапори. Але високо держімся жовто-блакитного —  то вже наш останній.

З мовного погляду

 З погляду нашої мови "точка зору" — неуявленна нісенітниця.

З приводу їдної проблеми

 Стільки чую, що моїх четвірко дітей — то моя проблема, що вже майже звик і повірив. Але-ж послухайте, шановні, ви ще поживете й побачите, що то мій клопіт, але ваша проблема.
Я до слова "проблема" ставлюся дуже вже поважно. То ще невідомо, чи вистарчить вам наукової проникливости й дослідчої догадливости, щоб цю проблему майбутнього гідно розв'язати.

Від ідеалізму до реалізму

 Хто має четверо дітей, з того ще ідеаліст, бо вірить, не просячи доказів. Реалізм починається від п'ятої дитини, бо там уже настають пільги.

Як тепер говорять

 Коли чую "так тепер не говорять", то відразу своєю симфонічною пам'яттю згадую всю какофонію того, як тепер говорять, — і з туги вмовкаю.

Серед дня

 Найпотаємніші думки слід оприлюднювати серед дня, серед полудня: коли ніхто не чує й не слухає, не читає й не вичитує.

Що Бог дав

 Те, що мені Бог дав, ВІН дав мені, яко БОГ з усіма великими літерами.

Мій дамський іменослов

 Анастасії по людях так багато, що, здається, що вона — скрізь. Але англомовність їй вадить.
Анна й Алла — наскрізні, однаково розчахненені спереду й ззаду, обачні, бо паліндроми, се-б-то раки літеральні. Тому волелюбні Анни зчаста бороняться від українського замка переднього "Г".
Богдана все доводить, що вона — Дануся,  а не Теодор. Або що Дана, але так ніби сама собою, без Божого втручання.
Варвара — наша жінка в очу античности.
Вікторія переможно дожидає решти вкраїнців там, де наша слава. Ні, де перемога. Де слава, вже чигає Мирослава з Ярославою.
Віра, Надія й Любов долають сентенційність.

Владусю всі люблять, поки масіпуся. Великої Влади в Україні ніхто не навидить.

Дарина не хоче бути Даркою, ні Одаркою, ні Одарочкою, ні навіть Одарцею. Її чуле серце прикіпило до ніжного московського "ша", сказаного до всього вкраїнського: вона Даша.
Ірина — лагідна, але з почтом послужливих е(и)риній, бо в українців ненаголошене "е" дорівнює ненаголошеному "и", а де ненаголошене "и", там і ненаголошене "і" недалечко.
Ярина яріє суто по вкраїнскому. Орися сяє забутою, витонченою простотою.
Ївга шляхетно терпить занадто поширену Євґенію.

Катерина гребує що Катрею, що Катрусею. Вона в нас Катя, а як розохотиться, то й Катюша (знов гамує ніжне московське "ша").
Леся марно силкується спекатися Олександри.

Людмила не обзивається на Людку чи Людьку: вона людям Міла.
Олександра відмагається від цілої хмари здрібнілих московських пестощів, щоб бути Олесею.

Олена ледве стримує Альону.
Ольга княжить з Олегом замісць Гельґи з Гельґе.
Оксана майже змагає Ксюшу.
Сохвія не сьміє бути дурною.
Тетяна — помічниця тим батькам, що не знають иньших імен.
У Юлії спереду Цезар, а ззаду — теж "Я".
Далі якось буде...

Рестораційні церемонії

 Не хочу, але мушу, бо відпочинковий noblesse oblige вимага, що-день трапезувати по рестораціях, як якийсь тобі пан меценас. Бойки-охвиціянти на моє "дякую" все кажуть "будь-ласка", а не "прошу". Мабуть мало чайового (я не щедрий на його), то закидають наздогад: "Будь ласкав, підсип іще!"

Як "га" сказати

 Українська мова істнувала задовго перед нами й, як-що ми хоч трохи наможемося, бодай лежачи, істнуватиме ще й по нас довго. Але те, що ненадовго вилуплюється зараз, вилуплюються ніби жити, але готове хоч узавтра, хоч нині ще осьвіжитися в корчах і корчах, — є випадкове як до нашої минувшини й неістотне для нашої будущини.
Бо така доба, а час — то тільки вічність.

Еталон незгоди

 Не так у крові моїй, як у душі, щось намішується, накалапуцькується, — але коли надбігає олив'яна хвиля з тяжкою тривогою й болізним сумнівом, випробовую себе пробою, спитую себе спитком, врізаю поверх різцем — і еталонно пересьвідчуюся: щирий українець. Бо ніколи ні з ким і ні в чому не згоджуюся.

Доктор Серафікус

 Українська гуманітарна наука свого часу, щоб не бути викладеною й таврованою нападником, вчинила важкий самохітній подвиг професора Комахи: стала безснастою й у сіро помалювалася. Все прикривається нещирою жіночністю: царина, галузь — наука, осьвіта. Такий стан легко виправдовує хоч яку зраду й відразу. А нашому гуманітаризмові як-раз треба відчайдушної мужности бородатих, кремезних, дванадцятидітних хвилологів.
Щоб бабахали, як Бах!

Пробігає мжичка

 Уже кілька день без кінця й без краю чи то мрячить, чи то мжичить. Отаке все наше життя: ніби хмариться, ніби розвиднюється, ніби нічого не коїться, ніби нічого не станеться.

Спочувальні листи до Дня незалежности

 Часами видається, що Петлюра й досі листується з Тютюнником з приводу нашої незалежности. Петлюра пише, не посилаючи, а Тютюнник одержує, не читаючи.

Від душі

 У рестораційних гучномовцях щось насьпівує по свойому француз. Голосу й у заводі нема, не заповідали батечко, — є тільки прицмок, присмак голосу й музикальний смак. За таких кажуть: сьпіває душею.
Французька душа, вже від кінця ХVІІІ століття занадто тісна для Бога, живе смаком — присмерком Божої краси.

Традиційні вартості

 Де-які традиціоналісті люде ще й досі вважають, що коли чоловік не тхне потом і має гроші на господарство, то він нічого не робить. Похлібник чи крадій? — от єдине посутнє питання до такої прояви.
Та ні — крадії теж смердять потом і вічно не мають грошей...

За початком діло становиться

Один мій знайомий, уже літній чоловік, каже:
— Ото де-хто й на коліні теше, й на землі струже. А я найперше козла роблю.
Скільки зроблено роботи без козел і скільки роботи на козлах затнулося!

Кров уся

 Хто бере на себе Імперію, той кладе на себе всю кров Імперії. Хто бере на себе комунізм, той кладе на себе всю кров комунізму.

Розумна мова

 Змушує замислитися не сказане, а мовлене. Бо не в розумуванні, а в мові — розум. 

Нова назва

 Коли ти нарешті остаточно Львів, можна, спокійно хизуючись, називатися хоч і Лемберґом.

Від Східниці до Трускавця

 Поки їхав автобусом од Східниці до Трускавця звідав усе водієве життє так, ніби сам його прожив. Яке-ж ти коротке, життє людськеє! Навіть за швидкости 40 км/год.

Мислена Говерля

 Кожен українець має що-дня видиратися на мислену Говерлю. Й хоча-б що-місяця спускатися з неї.

Наша хата скраю

 Того й країна наша — Україна, що кругом нам — край. Може, пласка земля, а, може, кругла — ми знати не можем, бо нам край сьвіта на всі боки, хоч ноги звісь. Але не звішують, бо стьобонути можуть.

Високий дух високість визнає

 Над старим Стриєм вранішній туман: видно тільки Стриєві води, береги, дорогу й обабіч — якісь лісуваті пагорки. Тільки в Київі ті пагорки могли-б назвати горами, не в Карпатах, і то не тепер, бо теперки й у Київі на таке гірко кажуть "гірка". А де-ж вишиня?
Розійдеться туман, і, хто потрапить глянути вгору, побачить її. Але вже не полізе на видимі вершини. Бо на сонці гаряче.

У рямцях за шклом

 Усіх долучено: в рямцях культури all included люде-бройлери пильно імітують боротьбу за виживання, вже вдосьвіта займають усі тапчани біля моря, не кажучи вже за басейн, це европейське море про обраних.

Душевна тілогрійка

 У Карпатах, ніби копанкова пестрюга на кукурудзу, легко ловиться на порожню тарілку ціла купа московських каналів. На половині з них ватяні кухвайки або сидять серед зими, або, стріляючи, бігають у снігу. Питань немає, самі відповіді.

На березі п'яничного омуту

 Брехня — то метадон нашої доби: можна впиватися нею, лагідно п'яніючи, не втрачаючи працездатности й не поринаючи в запійне маячіння.

За гіпоталамус

Хоча жінки теж мають цю долішню комірку проміжного мозку, але не дуже люблять, коли чоловіки замикаються в своєму гіпоталамусі в пошуках гомеостазу.

Їхали козаки

 "А хто дочок має, нехай научає..." І научають, про те знають їхні чоловіки. А хто синів має, хай тесть научає. Бо козаки поки їздять, то вони, козаки, роблять, що хотя; а вдома треба робити тестевим робом. Де є тесть, там буде родина.

Гола школа

 Генеральний скарб Полуботків зберігається не в лондонському банку — він тут, у нашім Краї. І навіть у землю не закопаний, а розкиданий по землі, щоб кожен міг узяти. Це безмежний брак коштів, влади, волі — їх ми не маєм. І віри — її нам не ймуть. Не ймуть навіть ті лондонські банкіри, що стережуть мілі-ярди наших вкладів.
І коштовний цей брак тим, що, як ми доводимо вже триста й більше років, без усього того можна жить. Ота наука, ота гола школа й заховує, не криючись, генеральний скарб Полуботків.

Μεταμόρφωσις του Κυρίου και Θεού και Σωτήρος ημών Ιησού Χριστού

 Господь перемінився, щоб апостоли вилюдніли. Апостоли вилюдніли, щоб ми хоч подивилися, які люде бувають.

Та суть в нім наша зостається

 Писати так, щоб це не виглядало, як недолугий переклад з московської, — то вже занадто багато для переважної більшости сьогочасних писальників і дописувачів. Але цього, насправді, ще занадто мало: писати треба так, щоб це ніяк московською не перекладалося. Як Шевченко. Тоді можна бути певним того, що наша суть зостанеться нашею й не дасться.

Без управи

 Управа могла-б дати раду, але не хочуть уже управи: "управління" давай, ну, хоч "правління". Так, щоб і довго, й не зрозуміло, ким і чим правують і куди воно йде.
А як-би хороше було, якби Генеральний штаб ізнов назвався Найвищою чи хоч Головною військовою управою! Найвище-б скакнув! А головне: одразу-б з усім упорався! Мабуть іще не час, іще не пора...

Велике внутрішнє подоріжжя

 Дивно, що на Заході старші люде так завзято мандрують. Пристарюючись, чоловік потроху байдужніє до мандрів. Надходить пора великого внутрішнього подоріжжя.

Поворот на прямо

 Сьогодні почув у Старому Кропивникові пояснення: "там буде поворот на прямо". Завтра такого повороту шукатиму. Не для себе, для Краю. Дуже він нам потрібен, той поворот: вже наші воли брали й цоб, і цабе, а все повертали на те саме розхрестя.
І то правда, що поїхати просто прямо ми не потрапимо. Нам, українцям, потрібен саме поворот на прямо.

Завіса по поклонах

 Сьвятими стають по смерті. І то слушно: за життя ще можна схибити, за життя не ясно, хто ти — маєш прохолоти.
Але в нас за життя тобі не визнають і взагалі нічого: ні серця, ні мудрости, ні віри. Потім хвалять усіх і теж незрозуміло, чи правда, чи щиро?
А ще потім хтось вірить, що належатиме собі, як і належав. А я хочу, щоб Бог мене виміряв остаточно.

Війна грибів із ягодами

 Нині місцевий чоловік розповів мені, що влітку 2013-го року на Бойківщині було грибів до смутку, "фірами на Львів вивозили". Грибарі тішилися. А старі люде сказали:
— Це на війну.
Цей рік грибів мало. Але трохи є й іще буде. Підживити війну. У Володимира Даля давно казочка записана: "Війна грибів із ягодами". Глибоко то в них, аж до спор. А стариня все пам'ятає.

Казка про золоте півня

 Москва хоче жити в нескінченній "Казці про золоте півня", й нехай у тій казці буде безсмертний Дадон, незагнуздані вороги, що обпадають "тридев'яте царство, не наше господарство"; хай зарізаються сини й цьвіте над їхньою смертю вічно юна Шемаханська цар-дівиця.
У тій казці усе царське: старий, але ніби-то вічний Дадон із своїми старими, своїми вічними ворогами; заколення царських синів заради царської шемаханки та її безплідної, бо вічної злуки з незнищенним теперішнім і завждішнім володарем.
Єдина умова: щоб чарівний когутик ніколи не дозрів до півня, не злетів на царського лоба й не відплатив за ошукані чари й мудрощі. Бо шемаханське майбутнє, шемаханський плід не мають дістатися нікому.
Цензор пушкінської доби, малорос Нікітенко-Микитенко викинув із казки лиш два рядки, відтявши їй самісінького кінця:
«Сказка — ложь, да в ней намёкъ!
Добрымъ молодцамъ урокъ».

Просимо без натякання й не хочемо науки: "Кири-ку-ку! Царствуй лежа на боку!"

Одне Шевченкове питання

"Куди-ж воно ділось? відкіля взялось?"
З Интернету взялось. В Интернет і поділось.

Риби не хочуть мовчати

 Риби не ревуть, а надто, коли водойми повні. Не ревуть і намальовані риби, вони теж мовчать. Але до мальованих риб бувають підписи, й тоді риби починають говорити підписною мовою.
Оскільки риби не вміють балакати, ймення їм ні до чого. Їх називають для людей, але так щоб людей не образити. Людей християнського походження називають іменами сьвятих. Тому в нас називати тваринок людськими йменами — гріх буде. Навіть похідні, народні відміни тих імен у Грінченка постають під рубрикою "Крестныя имена людей".
Але таки називають, намагаючись уникати люблених, даючи призабуті, наче чудернацькі. От наприклад, Парасковія. А ще: Параня, Параска, Парасочка, Парасуня, Парася, Парахна, Параця, Парашка.
Не було тільки в нас Прасков'ї. Тому нам її подарували. Київська мисткиня, малярка, зобразила її на стінці дитячої лікарні — до дітей з любов'ю. Маю підозру, що мисткиня й малярка має нахил до слова "художниця", а до "мисткині" й "малярки" геть не хилиться. Бо-ж пензель сьпіва про "рипку Прасков'ю". Лікарня для дітей, то про що-ж і сьпівать недужим дітям?
"Сьпівай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори,

От де слава!!! а то сьпіва:

Грає синє море,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада

У сіряках!.."

Десь там коло "рипкі Прасков'ї" плаває рима "із-пот Масков'я". Ото за те Москов'я й зачепилася київська письменниця, "рипнулася", по дитячому кажучи, проти "рипкі Прасков'ї". Клопочеться, бач, що не застережено мовних прав київським рідномовним дітям, а вони буцім-то віддають перевагу рибці Параці. Письменниця саму рибку гарно похвалила, а от за напис трохи угрущала авторку. Тут добряча рибонька вже не стерпіла й на письменницю по піраніячому вискалилася.
Річ у тім, що жаліслива дитяча художниця живе в місті під назвою Київ-Московський, "где всегда говорили по-русски". Колись той город був Київом-Польським, то "zawsze mówili po polsku", але мешканці Київа-Московського того вже не розуміють і не пам'ятають.
Дбайлива дитяча письменниця живе в Київі-Вкраїнському, своємовними дітьми оточена. Звідки тут українці, як-що ніхто з уродзоних киян їх ніколи не бачив? Хтось приїхав і карається, бо не схотів стати "культурним". Хтось костричиться, огуряється в другому, третьому, четвертому поколінні... — то вже хто скільки витримає.
Два Київа — й кожен силкується пасти свою молодь, своє майбутнє. У Московського — молоди багацько, в Українського — купка. А країна, як ми всі гаразд знаємо, — єдина. От і мостися, як хочеш. "Москаль піде в Московщину" (то Шевченко, не бійтесь!), а вкраїнець — хіба на Канадійщину...
Це ще не край, земляки мої, це ще тільки зачин. Готуйте свій терпець: як-що миритися, то сильно-міцно, а як-що битися, то цупко-кріпко.
Але щось мені нашептало, що починати треба не з рибки. Й кінчати не нею. Хоч вона, вража дочка, й не мовчить...

За народолюбність

  Як-що ти сподіваєшся, що тебе любитиме народ, то ти — не народолюбець.

Червоні зорі провідні

 Людство заблудило, але, натрапивши на Москву, збагнуло, що дорога недалечко: треба тільки обминути той лісок...

Червоний лінґвоцид

 Більшість із написаних від мене слів комп'ютерний коректор пильно підкреслює червоним. Імкаю, що то лінґвоцид що-до окремо взятого письменника.

На відгалі

 Дуже намучивсь я через рік з грошима. Чи можна не брати їх із собою на спочин, щоб на відгалі й від них відпочити?

Над банькою

 Важко жити в Україні, по вкраїнському думаючи. От я оселився в прикарпатському спочивищі, й кажуть мені, що живу я "над банькою". То я собі по нашому гадаю: чи я живу в небі над капличкою, чи в льоху, трусячись над відпочинковою банькою з грішми?
Але ні того, ні того не може бути, бо я мешкаю ще й "коло дроварні"...

Як крутити веремію

 Як-що ми ще трохи посидимо й пождемо над морем години, то Козацьке море зовсім почорніє, й нас почнуть потроху пускати туди подивитися на те чорне. Подивитися й крадькома плюнути. Це й називалося в чорноморських козаків "крутити веремію". А по теперішньому — "чинити диверсію".

Зелене гасло

 Придумав гасло для зеленого мандрівництва чи, той, туризму, дарую рідному Краєві: "В Україні працюють недобре. Бо в Україні добре відпочивати."
А для зеленого туристи: "Як-що ти відпочиваєш, то не думай, що коло тебе хтось працюватиме."

Осоння. Карпати

 Готель називається "Осоння Карпати". З осонням зрозуміло, ділянка справді навсонні. Але чому "осоння Карпати", а не скажімо, "осоння Карпат" чи навіть, по наддніпрянському, бо я звідти приїхав, — "Осоння Карпатів"? (То ще не згадуючи за природніше "Карпатське осоння".)
Нумо-ж, філологи-словолюбці! Не здогадалися? А дарма! "Карпати" — то множина. А однина від тієї множини яка? Виходить, що "Карпата", карпатцям видніше. От вам і назва: "Осоння однієї з Карпат, однієї Карпати".  

Казани з м'ясивом

"І мовляли їм синове Ізрайлеві: Лучче-б нам було повмірати од руки Господньої в Египецькій землї, як седимо було круг казана з мясивом, як їмо було хлїба до схочу. Бо вивели ви нас у
пустиню сю, щоб голодом поморити всю громаду."
Ми ці голоси вільних громадян і досі чуємо: мовляв, пустеля мала, їсти нема чого; не може Ізраїль бути без Єгипту. Великий шляхетний Єгипет легко забуде свої несправедливі кари, розкриє свої гостинні обійми — й можна буде повертатися до казанів із м'ясивом.
І невтямки вільним громадянам, що нема вже ні дороги назад, ні казанів, ні самого Єгипту. Є тільки пустеля — й із неї треба виходити.

Червономорська велич

 З погляду Єгипту, Мойсей зробив лиш одне: поставив під сумнів його фараонічну велич. Усі ці ідеї Бога й свободи сприймаються Єгиптом як привід і підступ, як підкіп під фараонію. Мойсей, таким чином, вчиняє проти Єгипту ґвалт. Єдиний переконливий доказ, що змушує Єгипет скоритися тому ґвалтові, — велике насильство кар єгипетських.
Єгипет скорюється обставинам, але він іще має велику потугу. З тої потуги Єгипет намагається зробити ще більше насильство, ніж ті його кари. Поки він може карати, його кара має бути найбільшою.
Мойсеєве чудо Єгипет сприймає як нагоду для себе. Буття Боже для Єгипту — не переконливе. Бог сказав Мойсеєві: "Я Той, Хто єсть", але Єгипет не був притомний.
Така велич не може схилитися. Вона може тільки залитися Червоним морем.

Ув СССР

 Ув СССР, ледве досягши віку першої зрілости, всі могли піонерами стати.
Але багато хто не зміг перестати.

Одного чудового надвечір'я

 Хтось дуже складно пише, а хтось по складах читає. Й отак, задкуючи від правди, обповзаючи її городами, вони можуть зіткнутися лобами десь у пропахлому бур'яном і пилом надвечір'ї.

Сьогодні Маковія, а взавтра заговію

 Геройський учинок патрійотичної родини Макавеїв став для нашого народу Маковієм. Для чого нині віяти мак, для чого його взагалі віють? Ну, так то-ж віра, паничу, віра. Нехай буде з гречки мак.
Там, де треба змогтися, взяти молота й зосереджено розбивати кайдани, у нас тихо, хоч мак сій. Мовчи, та мак товчи. Гасне день, облітає, мов мак. А ми такі бідні, як мак начетверо. Маку наїлися й маком сіли. А ворог як затрусить зеленим маком! Хоч-би нас на мак не розбив.
Мало в нас із маком пов'язано сподіванок і надій — нам-би Макавеїв, не маковіїв, а Макавеям — синів побільше. Тоді всі будуть — Макавеї. Але ми нікуди не квапимось і ні про що не журимось: не вродив мак — пробудем і так. 

Медовий Спас

 Сам із себе мед нас не спасе. Але добре пам'ятати, що є мед. І що мед — не сам із себе.

Просто зараз

 Иноді роздивляюся молоді пари. Вже по дорослому, по батьківському. Не щоб позаздрити йому, а щоб поспівчувати їй. Так тепер вони упадають коло тих парубків! Перед часами переможного хвеминизму було навпаки. Тепер, коли перемогло все жіноцтво, кожна окрема жінка має брати на себе більшу відповідальність за окремо здобуту власну перемогу. Це я розумію.
Але що-ж то за вибір? Гарний-то він гарний, але-ж увесь розмальований, як хата в Марії Примаченкової, стокротне протятий і завішаний метальовими цяцьками, наче новорічна ялинка в відділі травматології. І що потім з тим трохвеєм робити? Де його в господі поставити, до чого в господарстві приставити? Куди в люди послати? Як привернути увагу тої самособоюнаповненої краси до партнерчиної вже прижовклої "крутости", до ще не "крутих", навіть не татуйованих малюків?
Але я ставлю занадто багато питаннів. Ніхто так далеко наперед не задумує: їй просто зараз потрібні його неторкані гени.

Трансґресія

 Що таке прогріх, переступ? Невтямно! Назвімо-ж це… трансґресією. Коїть і те, й се, далі мацає позад себе рукою, спитує, озирається: чи вже відпустив Господь... 

Генеральний Суд

 Скільки рівнів судової системи слід урядити в Україні? От де питання. Починаємо лік: загальний, апеляційний, касаційний і вищий, а по-вченому, се-б-то по московському, — верховний. І не забудьмо конституційного. А над усім тим — Генеральний Суд. Ну, ви знаєте, — Страшний.

З медом і з маком

 Київ зустрічає Спасівку, селянський піст. На селі нема коли в гору глянуть від щирої праці, зосереджено постує вкраїнське село; а в міщан саме в розпалі відпочивальний сезон — то не від гріхів-же відпочивати. Щоб було і з медом, і з маком!

Нова валюта

 Дуже хороше пишу, дуже вартісно, дуже коштовно. Аж по п'ять "like'ів" допис іде!

The importance of being polished

 Виґлянсуй себе, й люде без кінця заглядатимуть у тебе, шукатимуть і знаходитимуть у тобі свої власні хиби й ґанджі.

По слова

 На хуторі 300 слів, а починаєш збирати більше — й уже ти в полі, й уже ти на луці, й уже ти в лузі, й уже ти в лісі. А там тільки дерева розуміють тебе — розуміють, але мовчать; мовчать, бо розумні.

Ґреґерія

 Рідною мовою треба говорити тілом, бо сьпіву душі ніхто не чує.

Для духовних вправ

 Я нарешті знайшов одну-єдину апофтегму, що її варто навіки нарізати на тілі. Це має бути понавкруги пупка дубала — для духовних вправ: "Тут говорять українською".

Кладовище воскреслих секретів

Не переповідайте мені чужих таємниць, бо я саме силуюся забути ваші.
Не повторюйте мені ваших таємниць, бо я сподіваюся забути навіть свої.

Наш омфалоскепсис

 Україна незалежна: не залежна від власної мови. Україна не залежна навіть від неї. Геть немає залежности від тої духовної субстанції.
Україна незалежно дивиться собі в пупа й нічогісінько не чує. А вже далі починає говорити висновками. Але висновки такого омфалоскепсису викликають скепсис, бо суперечники влучніше стріляють спільною мовою — в самісінький поціляють, у живий пуп.

Визнання шляхетної вишуканости

 Як-що навально падає рейтинґ вашого визнання, то це — заздрісне визнаття вашої шляхетної вишуканости. Падатиме й далі, бо визнаної шляхетної вишуканости вам уже ніхто ніколи не подарує. 

Де п'ють, там і ллють

 У Славутичі найстрашніше кубло опороку називається по місцевому "сцикляшка". Пропоную найменувати її по вкраїнському "склянка": спершу треба вихилити, а далі вже лити.

Застережна заборона

 На Чернігівщині з українською мовою такий стан, ніби через припускані обставини її (мову, а не Чернігівщину) тільки оце вчора самоврядно заборонили й люде просто не встигли звикнути — особливо сільська стариня ще прохоплюється слівцем.

Апологія простоти

 У дотепникові завсіди є щось трагічне: навіть удавано загинувши на кону, він не може здерти з себе театральної маски життя й нарешті просто сказати правду; не може хороше скінчити, як пророк: десь обік вівтаря під схожими на ратиці підборами вдячної публіки.

Видима битва

 Як-що ми хочемо здолати щось у собі, то ми можемо боротися ПРОТИ. Приміром, проти звичної для себе поправної московської можна сьміливо виступати з незґрабним, але тяжким келепом незвичного для себе суржика вкраїнської рідної мови. Б'ючися ПРОТИ, можна хапатися за грудку й каменюку, набивати зброю чим доведеться, як нема, чого треба.
Але виступаючи ПРОТИ, можна й треба сподіватися тільки каляння, лупцювання, ба навіть знищення. Хай буде ваша війна того варта. Але не сподівайтеся ради чи обради. Бо проти вас ворог: і землею, і водою буду битися з тобою. Битися — не миритися. Ворог, як і ви, хоче вразити або й знищити. Хто подужає?
Коли-ж ви змагаєтеся ЗА, то пропонуєте оборону братові й сестрі. Ми не можемо натішитися й набавитися тузенем міщан, що допіру перейшли на вкраїнську мову. Слава! Але тим часом українську мову втратила тисяча українців, чиї батьки говорили й говорять по нашому. Тим часом дорогу до рідної мови заказали собі сотні юнок і юнаків, синів і дочок нашого народу.
А це тому, що боротьба ЗА инакше називається пильною працею, називається послідовністю й наполегливістю. Із недолугої, школярської вкраїнської, як пружини з подертого матраса, стирчать московська психологія й московська фразеологія. Такою мовою доводимо суперечникові, судцям і слухачам лиш одне: наша балачка справді є не иньше що, як зіпсута московська мова — та мова великої осьвіти й науки, мова переможного культурництва й поступовства.
Хто за вашу мову? Ви, а ще хто? Кругом де-далі, то все менше охочих. Мало того, що люди не бажають самі клопотатися своєю мовою — вони ще чують вашої й звично ховаються в затишну для них мушлю немуштрової московської. А та мушля Нептунова сурмить на всі моря й горами хвилі підійма.
Скажіте щось заради мови...

Дві моделі

 Українській державі треба визначитися тільки з однією дилемою: з'ясувати, що ми беремо за взірець, родину чи гуртожит.

Dramatis personae

 Таке: совіцька доба давно минула — що скоїлось, те скоїлось, і більше вже не скоїться. А совіцького кіна де-далі, то все менше. Ні, копії не загубилися, їх іще й віднаходять, — просто де-далі, то все більше стає persōnae non grata.

Власна хворма

 З мене хвормалистий. Бо змісту власного ми не виробляєм. Можемо тільки підпирати власну хворму.

Єдина ідея

 Одна дотепна думка варта цілої хвилозопиї, але ціла хвилозопия потрібна, щоб пригнітити до життя одну дотепну думку .

Відмова й віднова

 Історично занадто пізно для творення й перетворення нації, але слушний час на відтворення.

Щоб подорожній не був порожній

 У Славутичі, в готелі "Славутич" пропонують послугу прасування спідньої одежі, називаючи її "бельё", — натякають на постелю. Звісно, що не задурно.
Силкуються скусити подорожніх. Дарма праця! Гаман лишається незворушний і спокійно спить у білизні коло непрасованої "білизни".

Без вісти

 Якби тепер посеред Москви по старому постали апостоли й ради Зелених Сьвят зачали-б звіщати істину всіма мовами притомних на Москві народів! Першими-б кинулися з мокрим рядном "украинцы": "Провокація! Не надо! Не хотимъ этого языка! Вы портите людямъ праздникъ!"
Може, тому апостоли на Москві й не звіщають. Щоб не бентежити тамтешніх "украинцевъ".

Чужомовне звіщення

 У місті Славутич, у готелі "Славутич" біля мого ліжечка покладено Євангелію московською й ангелянською мовами. Мовляв, обирай українцю!
Хоч-би церковнослов'янською! Не знаючи до ладу ні тої, ні тої мови, вкладаюся спати не просьвічений, не сповіщений. А міг-би прокинутись українським християнином...

Котляревський і надібність

 Колись Карпенко-Карий уклав до вуст свого героя крилату фразу: "Котляревський мені без надобности!" Не міг знати жартун-драматург, що воно таке, коли Котляревський справді без надобности. Тепер і "прирожденний хохол" Пузир, не криючись, дав-би на Котляревського купу грошей. Але пізно. Честень уже стоїть, пам'ятник, — і на тому крапка.
От нам Котляревський — без надобности, так без надобности. Але, слава Богу, й ми вже Котляревському ні до чого.

Вакації в комі

 Упала моя медійність — лежить, не дише. Поставила кому й уклякла — все. Чи це такі вакації, вакції в комі?

Одно — безвіддя, друге — голоддя

 Тепер, як ніколи досі, маємо невситиму голоднечу на ідеї. Люде пекуче спраглі ідей. Але ідей так давно ніхто не бачив, що вже не знають, як ідеї пити й чим їх закушувати.
Тому порада неофітові: як побачив ідею вперше, пий сьміло, але пам'ятай, що по першій не закушують. 

Літературні житки

 Жити літературною працею було завсігди важко. Тепер літературною працею жити неможливо. Але від літературної праці й тепер, як і колись, дуже легко вмерти. Але важкою для літератора смертю, бо непомітною для сьвіту. 

Косив батько, косив я

 Міське уявлення про колишнього, неколгоспного селянина є аж надто ідеалістичне, хоч і фольклорно-наукове. Це в того, хто те уявлення взагалі має. Ми підставно вважаємо, що в часовому коловороті, в зміні пори селянин ніби розчиняється, переживаючи пантеїстичну злуку з материнською снагою природи. Перебіг подій і явищ селянського життя не залишає місця на хаос; усе, до чого послідовно й ненастанно торкаються працьовиті селянські руки, впорядковується, гармонізується. Живучи в органічному сьвіті, хлібороб докладно знає його найдрібнішу будову, розрізняє сполучуване й несполучуване, доладнє й недоладнє. Словом, усе так, як має бути.
Тому, коли я вперше з недекоративним зацікавленням приглянувся до химерної творчости Маріїної Примаченкової, то був заскочений, бо опинився, як сказала-б Леся Українка, саме "серед хаосу дивовижних марищ". Дивовижним марищем є навіть мова Маріїна, там де вона щось до образів приписує: чи то дивний місцевий говір, що заховався на болоті серед "диких чаплунів", чи то передчасно розчавлена московськими чавами сільська балачка. У тій мові немає нічого органічного, вона вся — протиприродня. В такій образотворчості я геніяльности не заперечую, але там, де хтось бачить диво-сьвіт, я вбачаю диво-несьвіт.
Коли споглядаєш твори Примаченкової (чи Примаченківни?), то сприймаєш зображуване не як людина, що без кінця встромляє руки в землю, а очі — в природній окіл, а як юнак-дачник, що для нього той окіл — сьвято й тризна первісного нерозуміння природніх законів, царство наївно відбитого, але питомого абсурду. Одно слово, як-що пані Марія справді мисткиня народня, селянська, то в тому самому розумінні, в якому народнім, селянським є кожен із нас.
На картинки народнього хаотизму намісць сподіваного народнього космізму натрапляємо раз-коло-разу й в улюблених піснях народніх. Ось одна з наймиліших — як тепер кажуть, полтавська етніка-автентика:
"Та косив батько, косив я...", — ясно, косилося чоловікам та й засьпівалося.
"Та викосили солов'я...", — теж зрозуміло: де пісня, там і за соловейка згадаєш, а тут соловейко як-раз звив гніздечко в траві, полюбляє він там гніздитися. І раптом:
"Соловей у саду тьох да тьох..." Стривайте, коли косять, то хіба ще солов'ї тьохкають, уже-ж кублилися? Відгукніться, селянські сини й дочки! А тут іще підхопила:
"Канарейочка..."
То, виходить, нам, селюкам, що соловей, що канарейочка? Ну, та й узимку засьпіває... десь у волосного писаря в господі.
Але праця триває. Крім того, що косимо ми з батьком, іще:
"Роман косе, Гапка в'яже,
Катерина загріба,
Грицько воли напува,
Ганна воду тяга."
От і гаразд, усі ніби коло роботи й роботи саме сезонної чи повсякденної; ніхто не сіє й снігу не прибира.
А ще де пісня, там і любов:
"Ой, мамо, люблю Гриця,
Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця,
Люблю Гриця-молодця!"
Це ще досьпівують косарі? Це їм так припав до душі моторний Гриць: разом і воли напува, й на конику вертиться. Ні, здається, то Ганна покохала Гриця. До речи, виникає підставна підозра, що ані Гриць воли не напував, ані Ганна води не носила. То вони про око, поки косить батько, кошу я, Роман косе, Гапка в'яже, Катерина загріба. Не діждали вечорниць Ганна з Грицем: коло волових хвостів — де там уже шапка до лиця! "Грицю, Грицю, до роботи.." — а як-же!

Гриця кохають у багатьох народніх піснях — знати, що те ім'я було колись дуже люблене. Треба було вельми напестити Григорія, щоб назвався він Грицем. Де ти, Грицю? Озовися!
Не обізветься, озоветься хіба що Гриша або й Гріша...
Ганна лицяється:
"Та прийди, Грицю, в понеділок,
Та підемо разом по барвінок."
На що той барвінок у хазяйстві? Ага, то лиш так, до розмови зачіпка. З його, хрещатого, ніби віночки плетуть... Де й як — ніхто не бачив, хіба-що в піснях.
Понеділок пробайдикували. Тепер уже:
"Та прийди, Грицю, у вівторок,
Та й зв'яжемо снопів сорок."
Здається, небагато — сорок снопів на двох, решту дня можна збавити десь у барвінкових бур'янах.
"Та прийди, Грицю, у середу,
Та й поженемо вдвох череду."
І тут робота неважка. Але череду навіть у середу поженуть діди й підлітки — вже-ж не Ганна з Грицем. Громада не дозволить. Череда громадська, барвінкові мої!
Четвер і п'ятниця — як у тумані. Не розбереш — де робота, де любов? Чи роботу люблять? Чи любов — робота? І тоді вже:

"Та прийди, Грицю, у суботу,
Та й підемо разом на роботу."
Цілий тиждень селянські діти стріляли бомки, аж у суботу до роботи розохотилися.
Заманити Гриця на рушник — то теж робота. Та ще й яка! Иньшого лекше отруїти...
"Та прийди, Грицю, у неділю,
Я дам тобі сорочку тонку білу."
І коли тільки встигла напрясти й набілити, пошити-вишити? То мамка знає й негарні молодші сестри.
"Дам сорочку-вишиванку
Та й простоїмо до ранку."
Дай Боже! А ми з батьком усе косимо. Тепер мовчки. І викошений соловей не тьохкає. Отака вона — народня творчість!

Імперське "так" і християнське "ні"

 Христос недвозначно відкинув імперію, аж до смерти відкинув. І страчений був за цей політичний злочин — сьвідомо, хоча й безвинно.
А імперія-ж яка була! Блискуча, розумна, мужня, терпляча й терпима. І така поступова, що тепер усі поступові країни сьвіту бажають жити її звичаєм. Римський дух і є переможний дух Заходу, що вже поглинає Схід, Полудень і Північ. До того, та імперія готувалася своїм робом прийняти колись християнство. Й розкішно прийняла його на час.
Але Христос увійшов у сьвіт через вузьку хвіртку малесенького народу, уважний до його саморідности, його, проти імперії, меншовартости. Й учні Христові змушені були, вслід за ним, сказати імперії смертоносне "ні".
Чому-ж тепер варварська імперія, величезна, як пустеля, і, як пустеля, далека від усякого осередку, спокушає християнський сьвіт своїм зазіханням на славу Христа Розіп'ятого? Де Він сказав, що хоче імперії, що покриє імперію Своєю славою? "Тільки-ж царство Моє не звідсїля", — це що, географічно?
Ніхто не володіє Христом, тим паче силоміць, навіть через страту. Він Сам — Владика знаного нам сьвіту й усіх незнаних нам сьвітів. А християнин має себе за найгіршого, і тому хоче бути щонайбезвладнішим. Божим рабом, а не імперії.

Сліпуча краса сліпоти

 Дивне це вселюдське захоплення затятими самоповторами, це засліплення самозасьвітленням, ці нескінченні самолови із дрючком для самкування в руці. Біда в тому, що наш сьогочасник зовсім не звичний і не пристосований до самоспостереження й самозаглиблення, зовсім не вміє лишатися наодинці з собою. Звідки-ж ця пристрасть до нагромадження непотрібних знадобів до вивчення того, чого навіть сам не схочеш вивчати?
І найвідвертіше виставкове позування, найбанальніші статичні картки позначено первісною спробою єднання: з тим, хто наводить камеру, з тим, хто, може, роздивлятиметься ту сьвітлину. У самках навіть і того немає: найвродливіше спотворюється невартою спробою вдивитися в містичне люстро без люстра. З усім тим, набридучі знятки збурюють терапевтичне розуміння в дуже багатьох, бо всі грішні.
Найцікавіші сьвітлини ті, де ти зовсім не владний над поставою, сьвітлом, ракурсом. Там і тільки там сам засьвітлений зможе вбачити в собі не приналежну йому таємницю — не виставлену, невисловну. Але пізнавати себе тяжко, а цікавитись собою небезпешно. Тому й заласна здається загалові сліпуча краса сліпоти.

Серпень

 Комарі білим днем наставили непотрібних ком у своїй короткій життьовій оповідці, а глупої ночи заходяться скажено пити кров із вищих істот для забезпеченого безсмертя. Самиці п'ють кров, а самці, як густою мальвазією, впиваються дзинчальною парономазією; відхиляють серпанок голоду й згаги, й цілують серпа в жниці-смерти, простягаючись гострими вустами з блідим тонким просьміхом: самці не вірять у вампіризм. Вони мудро вбачають самоту по обидва боки розтятої місячним лезом ночи: і там, де сам, і там, де сама.

Роздум про життя

 Смерть — найважливіша тема роздумів про життя. Звісно, як-що то справді роздуми про життя, а не про що иньше. А що ми маємо поза життям? Поза життям ми маємо щиру, голу хвилозопию.

Життьова канва

 Господь у превеликій мудрості своїй зробив людську душу трискладовою. Тому, коли розум перестає розуміти, а серце любити, воля, поки воліє, пришиває душу до життьової канави.

Поки воля

 Видираймось із соціяльних тенет і жадливо напихаймося вкраїнським уже на волі. Поки не одібрали й не обідрали боки.

Поет і писарчук

 Життєписи двох українців, що, як воно ведеться, зустрілися в житті для смерти, а в літературі — для безсмертя. Хоча літературне безсмертя може бути минущим або — живущим і неживим.
Дмитро Бузько, дарма що мав простацьке прізвище, був шляхетний на взір, витончено вродливий, вишукано елеґантський, осьвічений до незмоги, обдарований неймовірно.
Навіть народився він у Новомиргороді — ніби з провістю нової письменницької слави після старої, здобутої ще гоголівським "Миргородом". Тільки цього разу перебутися самим кольоритом не випадало, бо то вже був новий, ніби подвійній Миргород українського півдня. Той гарячий південь у визвольних змаганнях вихлюпнув нашого багато чого — й різного.
Бузько народився в родині провінційного сьвященика, що — можливо, з міркованнів провінційних — втратив віру в Бога. Жити двоєдушником панотець не зміг і вчинив те, що мало остаточно все з'ясувати: заподіяв собі смерть. Церква не залишила сироти з духівництва: церковними заходами, з повним пансіоном юний Дмитро довчається аж до Адеської семінарії.  В Адесі він захопився двома речами: українством і революцією. Це вперше й в-останнє дві його рівночасні ролі були сумісні. Із семінаристи — в засланці, із засланців в — утікачі. Ще двадцятирічним, він замісць каторги починає жити в Західній Европі, навчатися в найліпших університетах — чомусь на агронома. Лютнева революція покликала додому: есер, петлюрівець, дипломат УНР і раптом — співробітник нещадного ЧК, молодий співробітник, щирий до роботи.
І тут перехресні стежки виводять нас на другий життєпис — Семена Заболотного. Дата народження невідома, а на віщо? Народився в не трагічній і навіть не драматичній родині волосного писаря, на селі. На сьвітлині — вольове мужицьке лице. Десь учився, десь воював у Першу сьвітову — як усі. Посмертно зроблений невідомим як чоловік і чоловічий ватаг.
Але не як герой з красного письменства. Завдання чекіста Бузька: привернути до себе віру Заболотного, що став нескореним отаманом. На дворі аж 1922-ий рік, усі вже скорилися. Так от, придбати віру й якось продати, то вже як доведеться. Бузько виконує завдання з суто артистичним завзяттям: аґента-маніпулятора, инженера душ. Виникає те, що тепер назвали-б франшизою: режисер і актор події,  письменник і сценарист. Бо зо зради зроблено роман, а роман кінофіковано — під назвою "Лісовий зьвір". "Лісового зьвіра" ловив і впіймав шикарний міський естет, майже аристократ, артист життя.
Скрижалі писарчукової долі розтрощено, але натомісць постав авторський літературний образ. Замилування: мій покійний заблудний друг. Істина дорожча, а істина — в виживанні.
Письменникові личать маски, маски допомагають і вижити. Юда був простий юдей: він не знав, що зрада може мати творче продовження.
Grand finale: футурист не відгадав своєї будущини. А вона була проста в усіх хлопчиків, що змолоду перейнялись українством. Тепер він, на жаль, відомий усім, той fatum поетів і писарчуків доби Визвольних змаганнів. Не судімо, бо вже був неправедний суд. І ще буде праведний. Не судімо, але думаймо й пам'ятаймо.

Полікратів перстень

 Ми завершуємо певне історичне коло українських визвольних змаганнів. Уже давно повмирали їхні учасники й сперечники, але тільки 1922-го ми зможемо нарешті з полегкістю зідхнути й заявити, що починаємо спочатку, перегорнувши списану сторінку. На тій сторінці залишили свої нотатки колишні есери й анархісти, чекісти й просто більшовики, перевиховані петлюрівці, гетьманці й гайдамаки, червонозоряні вояки УГА, шпиґуни-естети й таке иньше.
Багато хто з них, не дописавши історії й не схотівши бути її писарями, пішов простяком у письменники.
Закінчується їхне століття, саме час їх перечитати. І дуже цікаво — ніби напівзакрите Козацьке море вдруге викидає нам коштового Полікратового персня. Вдруге, бо вони вже ловили його...
Легко прощається вже зрадництво й зрадливість: надів кожуха навиворіт, — будеш битий. І таки добряче набито їх, тепер покійних.
Історія обіцяла повторитися фарсом, але повторюється знов трагедією. Теперішніх перевертнів важко прощати за хист і завзяття, бо ще не час. Перейняті українським духом сьогочасники можуть просто не дотривати до потрібного душевного стану. Нащадки їх прощатимуть, як-що нащадків ще цікавитимуть українські правдоньки й побрехеньки. 

Антикорупційна схема

 Сьогорічна вступна кампанія справді нагадує битву. Тільки поки-що не ясно, хто переміг. Але ясно, що славна баталія: скільки тих поранених, скільки пропало без вісти. А руїни! Одно зрозуміло: корупція не пройде. Антикорупційна схема така складна, що, долаючи її, корупціонери покладаються тільки на комп'ютерну лінґвістику й математичне моделювання. Марно! Антикорупційна наука зайшла так далеко, що відстав осьвітній хвіст. Мабуть доведеться його відкинути. Так придушили корупцію, що нічим дихать осьвітянам — аж харчать. І не прохарчуєшся: покинули годувать корупцію, поділили припас — і ніде нічого нема. Революція!

Романо-германська мова

 От не взяли мене колись на романо-германський факультет, то так я й не дізнався, яка вона, та говірка романо-германська? Не заходив я ніколи ні з романами, ні з германами. Так і залишився українцем.

Смашні ліки

 Українці алкоголізм сутим обідом лікують: смашно й поживно. Та нещасна чарка вливається в ріг достатку і розуміє: ну, як вона, така самотня й мізерна, може комусь зашкодити? Скажи спасибі, що пустили до людей. А як прийде друга за першою шукати, то де вже її знайдеш, коли так завізно? Їмо, щоб жити, їмо, щоб пити.

Улітку й узимку

 Хто вмирає від спеки, хай ковтне вкраїнської мови: від рідного слова в горлі не пересохне. А там наковтаєшся, то до зими й розворушишся, і зігрієшся — з нами не змерзнеш.

Столичне радіво

 "Радіо «Столиця»". Чия вона столиця — наша, вічна, духовна, чи то знову "Гаваріт Масква!"? З голосу сказати, так ніби друге. Щоб пересьвідчитись, питаюся в одного слухача, до чого вони ведуть, чи не до слов'янської одности, бува? Еге-ж, каже, до одности ведуть, але хитро й мудро: ступеня не дійдуть і нишком зупиняться. Постріляють-постріляють і заховаються. Ой, що, десь когось зачепили? Ну, так на братніх слов'ян не кривдяться. До того, столиця — треба культурно буть.

Наше передмурря

 Біля Золотих воріт, біля головної київської брами, біля "дорогоцінного залишка давньої величи й слави Київа" свищуть солов'ї. Ой, як-же воно свищуть, серпень на вулиці, їх-же вже мабуть допіро з гніздами повикошували! То гандлярка на свищик свище, піднаджує закоханих у Київ покупців, щоб купчились у проході, а проходу-ж ніхто не дає, ні проступу.
Навіть живі солов'ї, як-натщо захочуть спробувати голос у серпні-вересні, не просвищуть нікому перепуску через Золоті ворота. Справжній Київ давно під ключем, не пускає ні своїх, ні чужих, навіть завойовників, хоч скільки свищи.
Остання цитаделя наша — запечатані ворота без мурів. Сьвіт такий настав — хіба відгородишся? Але щирого ходу нікому нема.

Сьвято флетчеризму

"Макдональдз" — то харчовий second-hand. І не тому, що його щось уже їло чи мацало, а тому, що це якась уживана, кимось пережована культура. Їдоміше, бо культурно пережоване. Назустріч реклямовому питанню "навіщо платити більше?" летить риторичне "навіщо за це платити?"

Мужик у шляхетстві

 Ніхто не хоче бути ні міщанином, ні шляхтичем, ні навіть маґнатом — як маґнетом тягне до мужика. Як спитаєш роду, то кожен тобі приплутає якесь поснуле панство. А поза тим один потяг, один поклик: буть мужиком! А хто не проліз у мужики, той мусить уже лишатися хвилозопом. Як Сковорода.

Школа культури

Київська вивіска: "Школа східніх мов і культури". А чи не можна без східніх мов, просто одразу вишколюватися в культурі? Бо без орієнтування в орієнталізмові якось обійдемось, а на культуру таки тонко.

За молодощів

 Молоді хочуть як слід надурітися, але сподіваються ще за молодощів передуріти. Бідні, ймовірливі, непокмітливі...

За козаченків

 То добре, що сучасна московська мова покинула відміняти наші чоловічі прізвища на -енко й узагалі на -о. Принагідно відзначимо, що московська мова в Україні є запопадливо сучасна, дуже письменна. Таким робом, кожний енко завсігди вистромлюватиметься з московської торби, бо туди не влізає.
Колись можна було засвоїти Шевченка, назвавши його грайливо Шевченкой або й, шанобливо, Шевченком на український копил, як то ще радив Василь Чернишів 1911 року в своїй праці "Правильность и чистота русской рѣчи". Тепер, щоб засвоїтися, треба хіба що літерку "в" кінці додавати. Тоді Шевченкову в московській мові зразу стане затишно. Инакше енки не засвоюються Москвою: нагадувано їм, що чужі, що-разу, як називають їх.
Де-хто, однак, все одно не чує полуску. Якось я натрапив на кубанського маляра Сєрґєя Ґавріляченка, сьпівця "русскаго казачества", того самого "казачества", що наробило нам тепер лиха на сході московського сонця. Ясно, що Сєрґєєв пращур тільки в українських козаків міг з Гавриїла зробитися Гаврилякою чи Гавриляком. "О" в кінці немосковського прізвища вимовляєтья як "а". Вимовляється, але жіночно не сьміє відмінятися. Стоїть Ґавріляченка на порозі "русскаго казачества", а зайти зась, бо заваджає прізвище. Тільки милується через поріг і образотворить.

Про мене, Семене...

На високім рівні

 Коли щось у нас закріплюють на законодавчому рівні, то завсіди виявляється, що той рівень так високо, що, навіть зіп'явшись навспинячки, дрючком не дістанеш отого міцно закріпленого.

Чарівні пантохлі

 Важко ходити в перекладарстві: фахові пантохлі, по-первах такі великі, що ти вже сходив було на прохід, а вони ще стоять, раптом стають занадто тісні — й то вже назавсігди.

Шкіцуючи курця

 Він потроху торкає життя через цигаркову соломинку. Але сірі водограї випливають назад, спадають через губу: щось життьово важливе, суворе, таки не всмоктується, на засвоюється. 

Польщизна

 Діялося воно, здається, року десь 1982-го чи що, коли якомусь городничому спало на думку відродити в Київі поважну питущу традицію: в середмісті почали раптом з'являтися оранди з належними назвами: "шинок", "корчма" й трохи чи не "трахтерня". Шинкові маршрути єднали замковий Київ із Подолом. Можна було зранку вирушити на алкогольну виправу й проти ночи опинитися десь у міцному затишку стації призначення.
Упав мені в пам'ять «Шинок "Під осокором"», що постав на Дніпровій надбережній, як пригадується, коло Річкового вокзалу, чи не там, де тепер усе ніяк не розв'яжеться дорожній розв'язок. Од самого слова "осокір" уже віяло п'янким духом. А чи була там де струнка та висока осичина — то вже дріб'язок, досить було й слова.
Комплект для питущого виказував вибір суворої мужности: сотка оковитої, шклянка криваво-червоного соку й скибка чорного хліба з куснем сала. До шинквасу підходив чоловік, брав незмінний добір, притьмом ставав до столика просто неба, рвучко вихиляв, заїдав, раз гамкнувши, й ішов собі геть.
Не забуду двох вусанів середнього віку, що отак були частувалися. Дядько випив, запив, обтер закривавлені вуса й несподівано промовив:
— Ет, за Польщі й глина не така була!
Їй-же Богу, так і сказав громадянин СССР! Але-ж другий іще підтакнув:
— І дим із коминів солодший був!

І звідки вони взялися, ті дядьки? А, головне, куди поділися? Що їм Польща, що вони Польщі? Може, то були фрондери з Институту літератури, що далеко відійшли від рідних "Старта" й "Кулінарії"? Напевно-ж, то не міг бути Институт мовознавства: той був надто вже обережний у вислові.
Але скільки-ж можна було за Москви сказати отим "за Польщі"! Чи-ж тепера скажеться?