Ще за любов

"Любіте всіх!". Підкреслює червоним.
"Любім усіх!". І так не мона?! І "мона" не можна?!
"Давайте любити!"
Дайте любити!

На незабудь

Останнє слово, що забуває, перш ніж зникнути з обрію рідної мови, українець-міґрант — "ковбаса".

Мертва бовтанина

Ніхто так дошкульно не зашкодив нашій мові літературній, від 30-х років починаючи, як "письменні-дрюковані", най-би ся сказили. Це, в істоті речи, "леґендовані групи" в підбитих московською чужомовністю академічних кереях. Це вони колись узяли народню мову за зламаний карк і потягли до тої стадарні, де ніби почутили "єдину родину". Це вони, щоб проти води не перти, переймали все, що за водою пливе.
Це вони дали "державній" такого незалежного копняка на дорогу в язичиє, що живомовність лишилася десь у тіснині "самостійної дірки", що крізь неї ми прошивалися в новітню історію.
Сумними рядами постали на папері закони, закарбувавши, здається, навіки невкраїнське слово в українській наче-б то державі.
О, нескінченне й одноманітне, як наші степи, "управління"! Ти накрило весь Край дієслівною своєю протяглістю! А ти гадаєш, що ти — установа, управа!
Перший-кращий прохвесор вам розтлумачить, що давати на добридень не годиться. З чемними "доброго дня" й "доброго ранку", хоч цього останнього наша мова не знала ніколи, ми приєднуємося до гурту "просьвіщенних народів"!
Наші сподіванки потонули в морі "очікування", те "очікування" вже здобуло множину, більшість, усі мають по цілій купі "очікуваннів"!
А попереду бовваніє оксюморон "сталого розвитку" — стоїть як укопаний, наче до місця прикипів! Тільки-б не "станівкий", аби не "стійний"! Українці не розумітимуть своєї мови, що може бути гірше!? Тільки те, що вони її й тепер уже не знають.

Кохайтеся, чорнобриві...

Читаємо Шевченка, скрізь натрапляючи на образ чорнявого ідеалу жіночої краси, — чорні брови, чорні очі. Але як подивитися тогочасні парсуни й пізніші сьвітлини черкащанок, то навряд чи де тих чорнявок уздрієш. Тепер, що-правда, таких дівчат доволі, тому за ідеал править білявка, бодай крашена. А от я ще минулого століття вчився на вкраїнському відділові з тогочасними типажами, й вони здебільшого мало нагадували поетові мрії-сни.
З цього знову висновуємо, що слово генія справджується в потомних поколіннях!

Спантеличений "відмінник"

Рідний брат моєї бабусі, Анастасій Дашківський, був учитель физики, а ближче до пенсіїї став за инспектора шкіл Ленінського району м.Київа. Саме тоді він дістав знака "Відмінник народної освіти". Зо знака він дуже пишався, але, хвалячись ним, говорив вибачливо:
— Тільки тут чомусь помилка! Адже треба "народньої"...

Сцілла й Харібда

Вірний чоловік пробивається тоненько стежинкою, що в'ється понад безоднею блуду, по-підгір'ю простатиту.

Чиє воно?

Не що давно пробував в українському містечку, втрапив до собору на архиєрейську службу. Епіскоп, звертаючись до купоньки вірних, що майже вся цьвіла скромними польовими хустинками, між иньшим загожено відзначив:
— В нас у православній церкві — переважно жінки!
І далі казання потекло в те річище, де можна дізнатися, як таким православним спасатися, беручи під увагу, що їхні мужики до діла спасіння суще непричетні.
Наші пастирі-чоловіки призвичаїлися до жіночої пастви. Православних жінок ображає відверта й неприхована правда гріха й занепаду; поки пані чи панна сповідають свої прикрощі й образи, жаліються на своє чоловіцтво, треба тонко витинати з того плетива питому гріховну суть і непомітно для сповідниці прикладати мимовільне зізнання до діла спасенного. Часто-густо старше жіноцтво впевнено вичитує панотцеві отченаша. Життя попівське — це життя розвідача, що тонко наслухає й сторожко прошивається проз чагарі цього сьвіту.
З другого боку, немає православної християнської малої церкви, це-б-то родини, без голови-чоловіка, правдиве покликання чоловіцьке — то покликання безумовного духовного проводу.
Що-ж буде, коли всі "недобитки православні", усі ті заспані багатирі, нарешті облишать свої мізерні дурниці, усьвідомлять той заклик, і прийдуть до пастирів по духовну розраду, на той віковічний гук Церквин одгукаючись, ще й хлоп'яцтво за собою ведучи?
Доведеться тоді нашим пастирям таки бути ловцями чоловіків!

Зрадки

Вся Україна шукає за дачею, за душею маючи запродані батьківщини по вимерлих чи завмерлих кутках. Хто не втік з Краю, — перевкраїнюється, перевсьвідомлює свою саморідність. Солодкавий дух журної й нахабливої зрадоньки віє над землею.

За право на самовизначення

Якось проти ночи сідаю в маршрутку виробництва Львівської автомобілярні, з тих, що, попетлювавши містом, перли кудись у безвість ближньої Київщини. Їде невеличкий гурт утомлених, але радих із самих себе заробітчан. Хтось цікавиться голосно, кудою саме поїде бойова машина. Якісь молодиці веселою мішанкою насипають вказівок запитувачеві.
— А ви-ж, дівчата, — киявляне? — знічев'я жартують до них немолоді "хлопці".
— Аякже, — киявляне! — щасливо запевняють "дівчата".
Яке-ж дотепне слово, як ув око вліпили! Вони, як привиди, являються Київу, а Київ, як примара, являється їм. І все це на очах у заздрісних, одкинутих киян, чужих і невеселих у рідному місті.

За гідність

Ув останньому присмеркові Совіцького Союзу їхав я ото якось поночі останнім тролейбусом, що його небіжчик Булат Окуджава в своїй баляді вславив був так сердешне. У сальоні, крім мене, двоє волоцюжок: він і вона. Я не надто дослухався до їхнього матюкливого, безголового варнякання, аж поки жінка несподівано виразно не відтяла:
— Ти — свинюка!
Від такого шляхетного закиду чолов'яга аж розгубився:
— А ти-ж хто? — пробелькотів він.
— А з мене людина була!

Де видно

У Петербурзі спасалися вкраїнофіли, в Москві — вкраїнські дисиденти. Апостольським звичаєм лине спасатися до Київа вся православна Вкраїна.
Це нагадує заїжджену анекдоту. П'яний рачки кружляє довкола єдиного в околиці засьвіченого ліхтаря. Його питають:
— Чого ти тут туляєшся?
— Шукаю за годинником, загубив!
— Саме тут-таки загубив?
— Ні, не тут. Але тут шукать сьвітліще!

Нрав і права

 Козакові без усу не можна бути, а нотареві повинно.

Метрові спогади

Давно не бачив того, що можна було-б назвати "напідпиточку" — невеличкою життьовою втіхою.
Гарно, як у дитинстві. Дядько в київському вагоні, — ну, от хильнув і попустило, — замісць одчаю, пихи чи злости, частує байдужну юрму своєю не зіпсутою книжками любов'ю, й уже не рідною людям мовою. Не минає своєю ласкою жаднісьнької душі, до кожного внадиться.
Отак і треба жить: ніби кругом усі свої. Перемагать і жить!

Чим душа жива

 Молодесеньке дівча їде в метрі. Під шиєю, на голому, беззахисному місці, замісць хреста — залізний метелик. Ніби оклепана душа готується канути-потонути, й уже піввилізла, нічим не прикрита.

Зламання закону

У нашій мові немає ні "нє" й ні "лє". Хіба де в кінці після подвоєння. Але коли бачать щось масюпусіньке, то так і кортить вимовити: "малєньке, манєньке". Шукають за незвичайними звуками висловити оте надзвичайне розчулення.

За стислість

"Карочі" — улюблене слово всіх базік.

З творчости Християна Андерсена

Казка про нехибкого цинового москалика.

Перепросини

Тра вибачатися перед суржиком. Се — підіпригора Вавилонської вежі. А матюки — то погейкування на ослів, що пруть ту гору підпирати.

За телебачення

О, телебачення, враже безсмертя! О, телебачення, друже безвісти!

Пісня безсмертних

Нема зупину викликам "молодий чоловіче!", "дівчино!", хоч-би які були встаршки літами. А отже не буде загину тим вічним юнакам і дівцям. Так доживемо й до Страшного суду.

А тій красі радіє все!

Несхитна в нас віра в те, що краса може бути лиш вискубана, виголена, вилизана. А, може, ще й вискороджена, виїдена, витягнена.
Геть єство! Це й називаємо культурою.

Дитячий захисток

"Bоу-friends, girl-friends" — тут криється дитиняча надія на безкарність блуду.

Примха

Говоритиму своєю мовою, допоки земляки мене розумітимуть. Ба навіть і після того.

З приводу землепису (чи пак географії)

Не сподіваймося ні обложеної салом Малоросії, ні приспаної в спільній колисці Малої Руси. Під рукою Москви нам бути тільки Підмосковиєм.

Кінець нашому сьвітові

Вийде річенець і буде край. Тоді в гармонійному білінґвізмові зійдуться суржик і мат.

У всякому ділі

Ласкавість — показник найвищого рівня фахової майстерности.

Достукатися

Коли я був юним літстудійцем, до нас на гостину якось завітав сам Іван Драч. Мені в пам'ятку одна його фраза: "Я хочу достукатися до интелекту свого народу".

Минув час, і мені хвортунить: до интелекту я вже достукався. Тепер шкребуся у хвіртку гідности.

Статеве

Пообгризаємо стать, стремітиме тільки голодний ґендер.

Очікуючи

Які тяжкі ці очікування-дожидання, та ще й у множині! Їхня процесуальність — нестерпна. Contra spem spero, що справдяться мої сподіванки, поки я ще своїх ждаників не поїв!

За височінь

Високі душі падають, проте не як зорі з крайнеба, а як дзвіниці — просто в порох базарів, передушивши комашні без ліку.
То від ницих ми сподіваємося безсмертя, бо Господь їх так довго терпить, що їхній кінець бентежить душу неймовірно.
Солодкавий сморід супроводжував їх ще за живота, а вже смерть накриває те диво мокрим рядном небуття.

За Солженицина

Кожен письменник — як опрічний дім. Солженицин вистає проти иньших із перії. Він ніколи не помириться на Московщині, йому потрібна Велика Росія. І таку Росію він готовий мурувати власноруч, самотужки. В істоті речи, його Велика Росія поглинає Москву, як химеру.
Дух долає плоть і річ. Твердо стоїть передмур'я, хоч, може, й пусткою стоїть, але не гайном, можна вийти з хліву й заховатися від народнього небуття.
Де ви є, будівничі вкраїнської хати?

За змістом шукаючи

Коли не судимо, то мовчимо, за змістом шукаючи.

Натомісь

Творчість "Братів Гадюкіних" одбуває незбутну мрію суржика — пірвати мовні кайдани. Якби ця химера справдилася, тої вкраїнської, що ми її тепер обстоюємо, просто не було-б. 

Хто в Бога вірував

 У пам'ятному оповіданні Солженициновому "Один день из жизни Ивана Денисовича" ясно виповіщено: за станом на кінець 40-х — початок 50-х у таборі перед їдою хреста покладали тільки "бандерівці", й то старшого віку, молодші вже менше: встигали відбігти звичаю.
Тепер уже цього й на волі не примітиш — упала остання цитаделя...

З мого гербарію

Крислата журавина — який прегарний образ, хоч і калька з французької "широкогіллястої клюкви"!

За духовність

Духовність — відтинати зайве. Бездуховність — жити зайвиною.

За правду

Є люде, що чомусь не терплять і найменшої правди.

За фалш, розділ перший

Усе життя фалшиве, як "традиційні" тости. Здоровимо себе з приводу пропитого здоровля; хизуємося вигаданими любосними пригодами — а ніхто-ж нас не любить; улесливо віншуємо жінок молодощами й красою, зичимо молодятам дітей копицю — а вони хоч-би одно сплодили та й купи держалися, ще й спасибі, що на рушник стали; будьмогейкамо в нещирій українній задурі...
А життьова правда — болить, як похмілля. І те похмілля знов тра заливати віншуванням. Сам п'ю й вас припрошую!

Ой, ізрада козацькую славоньку згубила!

Достотня вірність православ'ю, вірність Христові — який це виклик! А вже видима невірність — що то за вирок!