Де-які наші мовці з знанням ангелянської, що мається на думці, широко застосовують вигуки "е-е-е" й "а-а-а" в речах українських: націдять крізь зуби дві-три ніби рідних слові й аж зайдуться від екання й акання. Невже так добре було-б по анеглянській? Та ні, то упиряче вимотування душі з розмовника: поки той заслуховується не солов'їним тьохканням, а козяче-баранячим бренінням, уся воля висотується через перенапружену увагу, ввесь глузд висмоктується в марному дожиданні змістовного слова. Чуєш? Ніби мова заграла! Е ні, та ні: знов реве "е-е-е" та "а-а-а" — й аж заслуховується в самоекстазі й самогіпнозі.
Немає коментарів:
Дописати коментар