Одвіку в снах мій чорний шлях

 Біси, як нам звісно, відвіку мали заздрість на людську славу. Але тепер настала доба, коли людям стало заздро на бісівське приділення. 

Ніцшеанство з мальтузіянством

 Ніцшеанство з мальтузіянством тяжко спокушає сьогочасника: так і кортить кимось погордувати й когось спекатися. Але як приглянешся по християнському: воно-ж не гнида, а й тут образ Божий на чоловікові. То вже й прикусиш ніцщеансько-мальтузіянського, ласого на чужі ковбаси язика.

Каламуть

 Особливість московська така, що без паскудної лайки не випадає до кінця висповідатися. От хоч який буде мудрий, обдарований чоловік: наче води колодязної тобі по вінця неллє, але на яснім денці таки покажеться смердюча ляпка. Вкраїнці йнакші: серед них багато історично склалося без'язиких, і лайка тільки збаламучує й без того непитну воду.

Дівчинка й танк

 Старша вже кілька років тому сказала мені: "Тату, я не така, як ти: так робити не можу, не хочу й не буду. Бо ти як танк, а я — дівчинка."

От і клямка запала. Я хоч і танк, але в найліпшому разі — Т-72: хоч і модернізований і на службі вкраїнській, а таки вже не теперішній, давній панцерник.  

За пантеїзм

 Твій бог — Пан? Чи пан твій — Бог?

Полізе

 Бува, де-котрий чоловік так натопчеться чужим розумом, що своя гадка, хоч яка, ніби вужик, мала, вертка, слизька, не просмикнеться на-около, бо ще, невбачай, почне все дертися по шитому — й уже полізе-полізе.

Не-мова

 По гуманітарних науках тепер панує така не-мова, що хочеться тільки мовчати, не слухаючи. Але як-що дужі мови самі свої, то вкраїнська не-мова — то сирітка, що випадком обідала в чужого попа й тяжко силкується пригадати, як найменовуються оті дивозні страви, що там подавали.

Смашнії

 Люблю людей, що не мають у собі гіркого самонасьміху: вони смашнії.

Після води

 Спіймана риба вже не потребує принади: принада в ній і принадна вона сама: о, ці принадні замріяні риб'ячі очі, цей лукавий гачок за зяброю! Риба виконала своє призначення, риба зробила все. Тепер слово за тобою, незрадливий сьвіте! Що ти запропонуєш після вічної води?

Був Грицько мудрий родом з Коломиї, тямив він добре із хвилозопиї

 Любомудрість — то здатність дивом дивуватися з простих ніби, зрозумілих усякому речей і брати їх на спробунок. Ось виявляється, що думку можна виходити-вибігати — хіба-ж не диво, що тіло виробляє дум? Цілими тижнями сидиш невиволокою, без найменшої гадки, поглинаючи чужі коржі й тільки невдячно та несмашно спльовуючи. А підвівся, походив, підтюпцем підбіг — і щось таки наклюнулося!

Ну, яка, скажіть, дотичність ніг до голови? Й он скільки людей і ходить, і бігає, а на мислі нічого не має.

Пам'ятка

 Добою зародження приходить Бог і дарує тобі життя. На народини ти вздріваєш той дар і, яко чемний новонароджений, маєш бути вдячний: розпаковуєш, хвалиш, а потім гарно ходиш, носиш аж до зносу. Пам'ять про це дуже кріпить, коли сорочка, що в ній уродився, починає потроху дертися.

Жвава охота

 Настає доба, коли чоловік уже здобув, що міг, тямить, що має й чого ніколи не матиме. То він тоді боронить оте своє пониззя, греблями загачуючи низенький свій низ. Звоювати спитується лиш одне — бадьорість; хапається тільки за жвавість, одну її загарбує. Бо без жвавої охоти нічим собі духу піддати.

Неначе гілля

 "Як прибрати дзеркала, зараз усі копії сховаются в своєму єстві або ориґіналі, неначе гілля в своєму зерняті." Але дзеркал ніхто не прибира — їх тільки більшає, й годі дошукатися єства. А серед гілля не видно не то зерняти чи кореня, ба й стовбурів.

Плекання чужих думок

 Чи варто, намісць снувати свої, передумувати чужі думки? А надто коли той чужий думливий передумував теж не своє? А той уже несвій надумав щось таке неживеє? Або й побуло воно зразу трохи, але-ж теперки вже не диха й не харчить?

За нетипове

"Манастирський печерний комплекс у селі Розгірче, що на Львівщині, є унікальний зразок наскельного будівництва XIII–XVI ст. і нетиповий для Галичини." Все унікальне є нетипове для Галичини.

Бо я було

 "Бо я було трохи не голе, таке убоге..." Всьвідомлення питомого зразку помагає не тільки вмоститися в рідній мові, але й здійснитися, пригадавши, що я — було. І в тому було — чималенько всього предковічного й просто сьвідомо людського, чималенько, сказати-б буття.

Сьвідомий мандрівник

 "Немає приємнішого для мандірівця, ніж говорити з ним про те місто, що його труди ввінчає спокоєм." Життя наше й справді: тече як річка, то ми вже мандруємо хіть або й не хіть, щось собі нишком на плаву пораючи. Хто-ж із нами поговорить? Кому цікаве оте наше місто? А випадає таки балачка — балачка щастя й родощів. І з таким самим мандрованим, але сьвідомим.

Загадковий Свинкс

 Так і пише "Свинкс" у Сковороди — бо лекше вимовляється, й ближче до нашого сьвітогляду й сьвітовідчування. Подумайте, а ще ліпше просто погляньте: скільки кругом загадкових свинксів! Ніби воно й не свинчук, але що-ж воно таке? Чималенько таки й од свині, але-ж і не без загадковости.

Окрім котів

 Котів, бачиться, всі полюбляють, окрім... самих котів. І таке ставлення легко зрозуміти: приходиш на зручненьке, тепленьке, а там уже чужий котюга заліг. Дак коли-ж "на цім самім місці міг бути я"! Ото й люде так само.

Несвоє письмо

 Подумаймо: в сьвіті всі слова вже є, навіть і ті, що їх ніхто з українців не зна. Тим-то що менше пишеш, то більше шансів на те, що це вже хтось написав — иноді доводиться перебуватися просто значками.

Борода робить вільного

 Ми й досі, чоловіцтво, поділяємося на стрижено-голених римлян і кудлатих грецьких бороданів. Перші дивим дивуються: на віщо ті чуби, вуса, бороди, коли й так у бійці леґійонера можуть уразливо вхопити вже за носа й вуха, а то й за губу? А другі, хоч і тямлять, що борода не робить із тебе хвилозопа, але бачать у ній вільну від суспільства природу, що її можна завсіди відчути, вбгавши в жменю. Так і культура з модою поступаються навпереміну то Римові, то Атенам.

θυμός

 Справді, θυμός, жага визнання — це й запал, і завзття, й навіть злість. Але без тої злости ніщо не твориться гідне тимосу. 

Смак і міра

 А й справді, чого ще можна навчитися в цім житті? Тільки смаку й міри. Це й є оте "гопки вчити" з приказки, це — піднесення. Але пізно вчити старого кота. А молодий котусь і не хоче, на що йому тії "гопки". 

Дріб

 І це подробина, й то подробина — я ввесь, такий дрібний, дрібничковий, ісклався з тих дрібниць. Я ввесь — у подробиці. Й десь ув одній із таємних дрібничок — у мені Бог.

Своє шевство

 Я в кравецтво не мішюся й не ремствую на теє, але вже взувне, зобув'яне — то моє. Тому готелі в мене поділяються на малолічні добрі, де в машинах-чистильницях є крема до взуття, й численні погані, де креми немає, а тільки крутяться сухі щітки. Всі иньші гетельні послуги без креми знівельовуються.

Випадкові люде

 Як роззирнутися довкола, то можна легко завважити, що перевжна більшина товариства — то випадкові люде. Себе серед тих випадкових можна й не добачити, але-ж певна річ! Випадковість людства нашою добою всюди вдаряє тебе, еге-ж, земний мій земляче? В цьому розумінні випадковий сьвіт геть увесь обертається довкола тебе — по дурному обертається, марно, але таки довкола тебе. Ти — кілок, убитий од Господа, щоб Земля, як сіра глось, не вислизнула з жмені.

Оболона

 Мудреця не буває без крізької, просьвітчастої оболонки ідійотизму. Це та осібність, одрубність, окремішність, що околові здається дурна. От вам і люблена в загалі прозорість: крізь видке бачать брехню.

Интелектуальний чин

 Є такі люде, що про них власне интелектуальний чин — провідний у житті. Все супутнє в житках — то ніби тілесна оболонка до вищого емоційного устрою (интелектуального). Такі особи тільки своє интелектуальне сприймають як справжність. У "тілесному образі" вони прощають собі (нехтують) усе: навіть підлоту, зраду себе й иньших. Головне, то не зрадити свого интелекту — цього останнього вони й не здатні вчинити.