Побачимо, чи матиму я слушність, але поки йдеться до того, що дві мовні громаді в Україні чимраз гостріше, вже без "компромісовости й полохливости", як сказав-би Єфремов, усвідомлюватимуть непристайність своїх поглядів і чину. Обставання за вкраїнськими правами заступить місце "вкраїнофільства".
Нехтування мови як єдиної можливої основи вкраїнського буття вже нічим присолодити. Засаду запеклого москвомовства — нічим заличкувати.
Любов'ю багато що можна зробити, й купу вже зроблено. Але мовна направа занадто глибоко залягає. Кожне признаватиметься тільки до свого.
Щирі вкраїнці змушені будуть визнати, що мають змогу боронити своє тільки особистими (й громадськими — в складі сьвідомих осіб) духовними заходами. Душевних зусиль (борня в родині й міському побуті) потрібно буде де-далі, то все менш, бо сторони просто розійдуться.
Московська культура не терпить двомовности, українській — "гармонійний білінґвізм" смертельно загрожує. Ніде помиритися.
Чи це гасло до безжальної змажки? Не конче. Так відрубно живе Брюсель, столиця флямандської спільноти, але й місто з переважанням франкофонії. Хто клопочеться долею флямандської мови, хто протистоїть франкомовству? То є приватнє питання самих носіїв рідного. Приватнє питання життьової ваги.
Із бесід з рідно- й нерідномовними розмовниками можна-б виснувати, що, принаймні тепер чи саме зараз, те питання не є найнагальніше або навіть просто нагальне для дуже багатьох українців. Але воно саме в собі є вкрай оголене й пекуче, до того дуже особливе й осібне. Як ущухне трохи великий буревій український, мовна справа визирне з туману одинокою непорушною скелею.
Нехтування мови як єдиної можливої основи вкраїнського буття вже нічим присолодити. Засаду запеклого москвомовства — нічим заличкувати.
Любов'ю багато що можна зробити, й купу вже зроблено. Але мовна направа занадто глибоко залягає. Кожне признаватиметься тільки до свого.
Щирі вкраїнці змушені будуть визнати, що мають змогу боронити своє тільки особистими (й громадськими — в складі сьвідомих осіб) духовними заходами. Душевних зусиль (борня в родині й міському побуті) потрібно буде де-далі, то все менш, бо сторони просто розійдуться.
Московська культура не терпить двомовности, українській — "гармонійний білінґвізм" смертельно загрожує. Ніде помиритися.
Чи це гасло до безжальної змажки? Не конче. Так відрубно живе Брюсель, столиця флямандської спільноти, але й місто з переважанням франкофонії. Хто клопочеться долею флямандської мови, хто протистоїть франкомовству? То є приватнє питання самих носіїв рідного. Приватнє питання життьової ваги.
Із бесід з рідно- й нерідномовними розмовниками можна-б виснувати, що, принаймні тепер чи саме зараз, те питання не є найнагальніше або навіть просто нагальне для дуже багатьох українців. Але воно саме в собі є вкрай оголене й пекуче, до того дуже особливе й осібне. Як ущухне трохи великий буревій український, мовна справа визирне з туману одинокою непорушною скелею.
Немає коментарів:
Дописати коментар