Цими днями мав глибоку й змістовну розмову з Наталею Марченковою (инакше Наталею Савчуківною). Зайшлося за красне письменство: як викладати, щоб діти не тікали, зриваючись, навіть не писнувши, у незглибиму безодняву межи поколіннями?
Наталя згадала, чи просто нагадала, одну справедливу річ: твір красного письменства — то красна нагода дати людині виговоритися, нарешті прилюдно й докладно оповістивши про себе сьвіт.
А в тім, чи-ж не за таку саму нагоду правив той твір і творцеві самому? Якби ми так ставили справу, то на лекції з української літератури ніхто не жалів-би ніякого часу — сиділи-б невиводно.
Попри всі запевняння соціялістичного сюрреалізму, наше письменство є національне не токмо формою, але й змістом. Саме того й упосліджувалося воно так — не хвормально, а від щирого серця гонителевого.
Сприймати наше письменство як привід і нагоду до самовизначення може лиш наша душа — хай вона часом про теє й не знає. Старший питає в себе: "Хто я, що я? Ет, знаю!", — й тільки стене плечима й махне рукою. Молодший має важить на те, чим йому буть, а не на те, чим він не став і не стане.
Він боїться, щоб не накинено йому скам'янілої лушпини чужого кшталту й опрічної камери з самотнним замкненням в аж надто чужому змісті. Але-ж то не чуже, а нутряне своє! Ми просто виходимо з себе.
А вкраїнство — то двері, й добре, що вузькі. Вузьким дверям більше віри йметься. Українство — то воля, а не пащина чи панування. Хто, як не наше письменство красне, спізнав і показав це!
Ось поставив я тут окличного знака й сам ізлякавсь — тихцем треба, хоч і бігцем...
Наталя згадала, чи просто нагадала, одну справедливу річ: твір красного письменства — то красна нагода дати людині виговоритися, нарешті прилюдно й докладно оповістивши про себе сьвіт.
А в тім, чи-ж не за таку саму нагоду правив той твір і творцеві самому? Якби ми так ставили справу, то на лекції з української літератури ніхто не жалів-би ніякого часу — сиділи-б невиводно.
Попри всі запевняння соціялістичного сюрреалізму, наше письменство є національне не токмо формою, але й змістом. Саме того й упосліджувалося воно так — не хвормально, а від щирого серця гонителевого.
Сприймати наше письменство як привід і нагоду до самовизначення може лиш наша душа — хай вона часом про теє й не знає. Старший питає в себе: "Хто я, що я? Ет, знаю!", — й тільки стене плечима й махне рукою. Молодший має важить на те, чим йому буть, а не на те, чим він не став і не стане.
Він боїться, щоб не накинено йому скам'янілої лушпини чужого кшталту й опрічної камери з самотнним замкненням в аж надто чужому змісті. Але-ж то не чуже, а нутряне своє! Ми просто виходимо з себе.
А вкраїнство — то двері, й добре, що вузькі. Вузьким дверям більше віри йметься. Українство — то воля, а не пащина чи панування. Хто, як не наше письменство красне, спізнав і показав це!
Ось поставив я тут окличного знака й сам ізлякавсь — тихцем треба, хоч і бігцем...
Немає коментарів:
Дописати коментар