Кара різномовністю й благословіння рідномовности суть симетричні події Сьвятого Письма. Таких супротиставлень у Біблії чимало: те, що в Старому Заповіті ввереджається, в Новому — зціляється.
Богоборчий подвиг єдиномовного племени полягав у муруванні велетенської товстенної вежі: "Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі", — це в перекладі Йвановому Хоменковому. Куліш і за ним Огієнко називають ту споруду "баштою", що в сьогочасному слововжиткові ніби підкреслює войовниче призначення зухвалої "дозорної" вежі. (Таке розрізнення між "вежею" і "баштою" принаймні обстоював іще Антоненко-Давидович.)
Нащо-ж та тверджа: пильно виглядати янгельського воїнства чи гордовито сподіватися самого Бога? І зустрічати збройно? Боронитися? Чи владарювати?
Сьвяте Письмо тільки дає нам увагу про те, що покладено початок праці, а по тій праці "Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити" (переклад Огієнка). Тому зчиняється Вавилон, шарварок помішання (мов) і розпорошення.
У день-же Сьвятого Духа як-раз навиворіт, ніж перше: "сповнились усї Духом сьвятим, і почали розмовляти иньшими мовами, як Дух давав їм промовляти" (у Куліша). Відтоді, християнами бувши, побожно в проповіді "чуємо кожний власну говірку свою, в якій родились".
СРСР, як слушно зауважують, був країною, що в назві своїй не мала вказівки ані на землю, де живе її народ, ані на народ самий. Що-ж єднало? Історична пам'ять про приналежність до вежетворення в Московській імперії й проповідь стовпомурування доби новітньої. Як пам'ять, як і проповідь, звісно, карбувалися в слові: "одна мова та слова одні".(в Огієнка).
Ота мова, оті слова — й стали цеглою й вапном, заправою нової народности.
Як-що наші земляки не почують власної мови, то послужать на новому бетонобудівництві, й лишаться глухі до рідного звернення. І навернення. Як у Стороженка: "Поучав не з книжки, а на памъять, та ще й нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те сьвяте казання".
Богоборчий подвиг єдиномовного племени полягав у муруванні велетенської товстенної вежі: "Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі", — це в перекладі Йвановому Хоменковому. Куліш і за ним Огієнко називають ту споруду "баштою", що в сьогочасному слововжиткові ніби підкреслює войовниче призначення зухвалої "дозорної" вежі. (Таке розрізнення між "вежею" і "баштою" принаймні обстоював іще Антоненко-Давидович.)
Нащо-ж та тверджа: пильно виглядати янгельського воїнства чи гордовито сподіватися самого Бога? І зустрічати збройно? Боронитися? Чи владарювати?
Сьвяте Письмо тільки дає нам увагу про те, що покладено початок праці, а по тій праці "Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити" (переклад Огієнка). Тому зчиняється Вавилон, шарварок помішання (мов) і розпорошення.
У день-же Сьвятого Духа як-раз навиворіт, ніж перше: "сповнились усї Духом сьвятим, і почали розмовляти иньшими мовами, як Дух давав їм промовляти" (у Куліша). Відтоді, християнами бувши, побожно в проповіді "чуємо кожний власну говірку свою, в якій родились".
СРСР, як слушно зауважують, був країною, що в назві своїй не мала вказівки ані на землю, де живе її народ, ані на народ самий. Що-ж єднало? Історична пам'ять про приналежність до вежетворення в Московській імперії й проповідь стовпомурування доби новітньої. Як пам'ять, як і проповідь, звісно, карбувалися в слові: "одна мова та слова одні".(в Огієнка).
Ота мова, оті слова — й стали цеглою й вапном, заправою нової народности.
Як-що наші земляки не почують власної мови, то послужать на новому бетонобудівництві, й лишаться глухі до рідного звернення. І навернення. Як у Стороженка: "Поучав не з книжки, а на памъять, та ще й нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те сьвяте казання".
Немає коментарів:
Дописати коментар