Чому Панас мирний

Мирність — одним-одна відзнака християнинові. Сліпучого блиску її ніщо не затьмарить, неоцінитної стійности — ніщо не збезцінить.

Обтік

Як кат, приречений на горло, але не страчений, згоджується доживати віку, виконуючи остаточний присуд иньшим стратенцям, так і великі грішники сьвіту цього мають наказний суд над чоловіцтвом, поки самі не підуть на Страшний.

Прощеною неділею

Мало хто буде постувать, а в неділю — молодці! — понапивалися геть усі. Чого-ж би й не попостувать, на похмілля знемагаючи? Страх бути Божим змагає страх Божий.

За віроздатність

Колись велика дітність була за спосіб заціліти, тепера вона є спосіб віри. А малодітність — спосіб самовільної малої віри. А бездітність самохітня — спосіб невірства.

Се подвиг є не задля тих, чия мета в житті — утіхи

Непомітно надходить і відходить Великий піст, ніби скрадається, минаючи безперепинний і безроз'їздний мирський ярмарок. Церква стиха, але безугавно закликає нас до незмірного самохітнього подвигу. Достохвального, потужницького. Лицарського й багатирського.
Проте ніхто й в голови не кладе, нікому й за вухом не свербить.

За елемент поступовости

Поступові елементи громадянства так узброєні вселюдськими вартностями, так ізвільнені горожанськими вільностями, так управнені правами людськими, що тим елементам елементарно ніде подітися від чину громадянської повинности — богоборчого оружного виступу.
Бо немає такого непрощенного гріха, щоб у йому не вело переду поступове сьвітове громадянство.

За щасливість

Щастя Ніцшеве — "Я хочу", щастя християнинове — "хоче Він".

Без господаря хата плаче

Невідомо, що ліпше: порожня хата-душа з одним насупленим, як той сич, бісом за хазяїна чи побілена з сімома (усіх дев'ятьох, так собі міркую, найшляхетніша душа не вдержить) музами у віконцях, культурнішими, ніж сам. Чи-ж тішишся ти, музин обранцю? Й чим тішишся ти?

Так і треба

На нозі сап'ян рипить, а в борщі трясця кипить — отак треба постувать! Отакий і вдався мені цей рік Великий піст. Страшно й весело!

Зовсім таємно

Поступ християнина веде його до тайника душі — далеко в печеру, подалі від сьвіту. Зокола-ж ми — такі як усі й навіть підпасаємо задніх, не дуже поступили: бороди нема — тільки зосталася сумовита загадкова згадка про наличник, хреста заховали глибоко в пазуху, любимо сьвітові розкоші як усі, лиш не так уміло, захлинаємося тою самою шаленою мовою...
Добре заходились! Так заховали християнина, що дасть-Біг хоч до Страшного суду розшукати! А поки-що здибуємося одне з одним у потайних глибинах, знати нас по каганцях. Бо темрява-ж — хоч ув око стрель!

Без наличчя

Голячи бороду, зрілий муж учиняє громадську дію чи то невстиду, чи то покути, бо під знятою бородою, на неоповитім лиці й немовля вгледить увесь гріх і неприборкану жагу почесного віку.

Дні-пісні та дні пісні

За красної молодости я знав за собою лиш добре, й ту добрість щедро для людей осьпівував. Тепер дізнався більше й так багато, що часом лице не може набрати навіть належитого виразу для сьпіву.

Кому буде добре

Апостол Павло перестерігає Тимохвія (2 Тим. 3, 12-13) й нас із ним, що добре вестиметься лихим людям і облудникам (чарівникам — майстрам облуди), і вони в поспіху доспіватимуть, "зводячи та даючи себе зводити". А хто воліє жити в Христі, не бажає зводити, не дається зводити — гонений буде. То де-ж ми будемо, кудою підемо?

Як стелиться Божа постеля

Помисли про те, як ти відійдеш від цього краю, від цих людей: які рани матимуть затягнутися по тобі в громадській землі, в людських серцях — і що то для сьвіту означатиме...

Дурносьміх

Я гадав, що то лиш телебачення, — ба ні! — цілий сьвіт силкується жити нескінченною, хоч і безпідставною феєрією — живорадісністю, радощами з життя. Справляє день сьміхуна й тепер чоловік!
Я чужий у тому шарваркові, сторонній на тому сьвяті; ми всі — статисти хвалшивої хроніки, що вперто пре проти справжности.

Додаючи й складаючи

Занечищений окіл — то камінний мішок гріха, гріха ніби простимого й припустимого — гордощів, неситости й забобонів, але згромадженого в загрозливій купі. В тому мішку сидимо гуртом, разом сподіваючись скорого й справедливого суду.  Бо кожен кинув свою грудочку бруду й чув, як ударила вона в віко домовини.

За входини

Кожен із нас — то двері, що крізь них спокуса, коли хоче, заходжає до сього сьвіту; двері, що їх враг вибиває копняком.