Жентиця

 Ще в "Записках НТШ" (1895 рік, кн. І) Остапа Макарушка віддає тюрське ajran як "квасне молоко", "жентицю". Чого-ж у виробників українського "аряну" (тодішнє слово) знову "айран"? Сам напій добре засвоюється. А от слово чогось ні.

Із життя комашиного ІІ

 Цьвіркун-перекладчик може легко обернутися перекладником-зіркуном. Цьвіркун чимало набридає нам своїм цьвіркотінням. Зіркун показує склепіння намість неба. Цьвіркун вилазить тільки поночі, а вдень ховається по щілинах та нірках. Зіркун сяє вдень для всіх невидимий.

Моє кредо

 Моє кредо: "Вірую".

Мідні чола

 Успіх нашої вже добряче задавненої коренізації залежить не від іменованого визнання поправних українських хворм, а від тарана спільних зусиль що нарешті проб'є бетонові склепіння мідних чолів, зробивши належність новою нормальністю, новою неминучою навіть для неуцтва справжністю.

Без сорочки й штанів

 Правду каже наша приказка, що без сорочки ти прийшов і без штанів підеш. Але ще забула сказати, що сам ти приходиш і йдеш тільки сам, без нікого. Коли без сорочки, то все ще буде, але поки нема, — хто-ж тобі свій? А коли без штанів, то всі вже побували й подалися геть.

Під укіс

 Напад  самоти — то як зненацька випасти з потяга: оце тільки їхалося, стоялося в тамбурі — й раптом лежиш у гарячих, колючих бур'янах, у якійсь корисній усім, опріч тебе, росторопші: "Третя лихо зве і провадить зілля: росторопшу, то хвилівник, то друге безділля." А ти міський і зела нічого не знаєш, про тебе воно все безділля. Й от уже сам, саме на косогорі й геть невідомо, де. Їхалося-ж аж до Чернівців — повільно, гаряче, душно тяглося. То й вийшлося в прохід і в тамбур, де все прочинене, щоб і вікнами, й дверима заходило повітря. А ти раптом вийшов... Люду було пітного, метушливого, тяглистих, липких розмов — і от тепер ти покотився, як колода, а потяг, здається, саме взяв учвал.

Байдуже було, де Чернівці, бо простору й сьвідомости геть не було, а тільки вщерть виповнений час. І раптом час іспорожнів, розчинившись у невідомомму, безмежному просторі самоти. І де тепер Чернівці? І де тепер те, де ти питаєш, де Чернівці? Питаєш, а знати не можеш.

Олімпійська штахвета поколінь

 Дідуганові прицмокуючи вихваляти молодь, як-що дідуган не університецький прохвесор, що важить на додаткові пів терміна на посаді, ненормально. Нормально зворушуватися й замиловуватися дітьми, що прийдуть колись на зміну нестерпній молодечі. Розчарування в своєму безславному закінченні й безнадійному не своєму продовженні — річ сьвітова, поважна й зрозуміла.

Не сам

 Коли наша мова остаточно поправиться — хоч тільки правописно, а не на ділі, — мені либонь буде трохи сумно. Хоч я вже буду не сам. Але чи я ще буду?

Дивні гри

 А таки дивно, з України дивлячись, що відбуваються олімпійські гри. І недалечко від нас — легко докинути літнім баштанним брилем. Либонь десь таки есть переможці й чемпійони, атлети, що здолали европейську й сьвітову війни й уже можуть мирно понапинати м'ясні. Й дарма, що в вас там б'ють рекорди, поки в нас просто б'ють.

Сила ссання

 Виколупування й висисання з пальця саме час оголосити олімпійським спортом. Україна вже має чудову базу й резерв, а тому й шанси на перемоги в змаганнях. Палець тут править за стандартне знаряддя, що до його спортовець прикладає власну майстерність колупання й силу ссання.

Ні смаку, ні знаку

 Прожив вік, як у ступі стовк: ні смаку, ні знаку. То ще гаразд, що я тої приказки не знав, як до ступи сідав: то-то вже товк презавзято! Й не думалося ні за смаки, ні за знаки. Вмілося тільки товкти. То вже все правно: право в ступі й міра там.

Дуда

 Біда — не  дуда: стань у неї дуть, то сльози йдуть. Так то-ж мистецтво — бідове  мистецтво гри на дуду! І всякого мистецтва то закон, що сльози йдуть. Однак кортить якось дути без біди — хай уже й без мистецтва. А сльози хай шановна публіка пролива.

Що робить ріт

 Вовк сливи поїв, а Тихін усом моргає. Й до ката в нас таких вовків — дуже до слив охочі, аж унадилися. Тому кожному вкраїнському Тихонові конче вуса потрібні: щоб було чим моргати, коли вовча зграя на сливки налетить. Бо без усів дуже видно, що робить ріт.

Недостача

 Вже давно почав прикмічати людей, що починають усі свої звернення з "так" і коми. Все в них якесь ніби спонукальне, наказове: так, ми будемо тепер сидіти, а потім лежати, а далі ще й устанемо! Й зразу знак оклику кладеться на все. Й без такання й не робиться нічого — так-так!

Такі люде ніби силкуються верховодити, отаманити, та справжньої влади майже не нюхають. І вічно такають через недостачу.

 

Можна не дякувати

 Так приємно коли хтось робить щось марудне, нудне замісць тебе. Так приємно, що кортить обернутися в ляльку, загорнувшись у ту дуже особисту приємність. Це дарунок не його, не того, а від долі даровизна. Подяка проб'є в гармонії непотрібну, хвальшиву дірку. 

Невеличкі житки

 От таке тепер настало: на небо не скочиш, а в землю не закопаєшся. З неба тільки "прилітає", а земля знай гуде. Хто-ж відав, що на небі тільки громовиці та блискавка — невичерпний бойний комлект. А земля,здається, ховає лиш раз. Але відносно недалечко людям живеться, як і жилось: без жаднісінької гадки, що за небо, що за землю тую. Велике життя — то все разом, усе зразу. Але наші житки невеличкі.

Вали на сірого, сірий повезе

 Всенька робота, що тепер є, валиться на сірого, тільки сіре й везе. Давно не бачено, щоб поралося щось яскраве чи біле, сьвяточне. За чорну потугу ніби думається, але й зло, й наруга, й налога — якісь сірі-сірісінькі. Це називається адекватність. Чуже слово, й добре, що незрозуміле: то вже темніше хоч трохи. Ну, хай уже буде до-рівне. Дорівнюєм сірому.

Впився водою, похмелився сльозою

 Пливучи в окияні сього життя, як не впитися його водою? То-ж не басейн — ніхто чарки на подушечці поверхом не пустить. Українські житки дуже схожі на таку пливбу: одно ясно, що води багато й глибоченько буде. А чи міцна штурма чи мертва штиля — хто-ж тобі розкаже. А голові над водою недалеко видко. От і присьорбуєш близенько, поки не вп'єшся. Й так само солона, раз-по-раз котиться на губу сльоза.

Держись, Хома, іде зима!

  Поки без кличного відмінку: може не зчується, не озоветься. Ще спека лежить на голові, Хома не про теє дбає. Одинадцятий поверх без сьвітла, а все не село, то вже без коромисла — водичка тече. Хома міцніє на сходах: був трохи непевний, а став вірний.

А тим часом ув Арктиці вже розсвербілося московському Морозові-воєводі. Через гаряче підсоння й прийдешньої зими чалапатиме він рідким болотом, хлюпатиме по баюрах. Але прийде, Хомо, — так і знай! То вже наперед держися.

Не лякай щуку морем, а голого — горем

 Голий пливає в морі — яка-ж тут дивина? Сподні не втопляться. Голого море найбільше, найглибше, цілий окиян — горьоване, бідоване, солоне. Пішов ловити багацтво, поліз купатися — а воно горе. Не лякай голого — хай посидить на бережку.

За поясом туга

 Тільки в мене борона, що кобила ворона, тільки в мене плуга, що за поясом туга. Така туга туга за поясом, що минаю пертого плуга без жаднісінького наміру ще поперти. А кобила ворона виграває: волі хоче, а не борони. Пропала-б із тою волею, т'але їй трошки треба: на припоні на вигоні. Навіть нетяжка робота без плуга й борони — клятьба, що не дає сьвятитися. Того й туга за поясом.

Покликання та призначення

 Сонна рука на сонному чолі розмастила комариху. Було пустити цілющої трути в кровобіг, щоб осідлати струмінь, — у тім покликання: пізнай себе й іди за натурою! А призначення — лобові на мазило.

Неправда наша

 Справжнє прізвище Неправда — таке по нашому щире, таке по наськи відверте. Пригадалося, що в дитинстві я знав навіть хлопчика-носія. Й ніхто не дражнився байкою, брехнею, олжею. Раз, капітальна неправда здавалася відмисленим розумінням. А друге, мови рідної мало хто тоді в Київі вживав.

Спільна риса

 Єдина спільна в українців риса — то впертість, упертість якась чи ще не сарматська: затята нехіть жити не своїй землі, знати свою мову, навіть визнавати власний народ несамохіть вукраїнлюють, українять, об'єднують і злютовують убоїщ, увер і упиряк. Непереможна завзятість охоче ховається під маскою непереборної запеклости.

У польській мові obywacel то громадянин. У нас не так, але обивательство — основа нашого громадянства.

Неконкурентна перевага

 Хто з перекладчиків пробував знати мову, а надто вкраїнську, охоче вам посьвідчать: не додасть воно не то грошей, ба навіть праці. То, звісно, перевага, але не конкурентна, а так собі більше посидіти з грубою книжкою на колінах, укритих укриттям. А в зубах козацька люлька пахкає. Задрімає знавець, упустить люльку з рота, покотиться жарина й запалить не землячі серця, а лиш попече долівочку. То вже стара висварить за те недоладнє знаття.

Без Мойсея

 Українці пішли в блуд до пустелі не на 40 років. 40 — то один тур, а ми вже заходимо на третій. І завважте — без Мойсеїв і Навинів, самі ходимо. Має, кажуть, перейти покоління. Вже стільки поколінь перейшло, що не цілком певно, чи ті то ходжаї, чи вже якісь геть иньші. Назвався грибом  — приставай до куреня. А в курені курно  — гриби скоро висушуються. Скільки ще ходити? Ну що за питання! Справляємо процес, напроваджуємо процесію.

Грубі образи

 Які-ж у його на лихо образи грубі! Либонь іще він не сивочолий. А то подивився-б у люстро на срібне чоло й дав собі слово гидких гадок із лоба не пускати.

У глеку

 Голод за море гонить. А ви гадали, що жене, — ну, так і жене. А я все думав: куди то всі повтікали-поділися? А за море — голод повиганяв. У нас тут ув Україні, історія щось геть не хоче мінятися — ні сама не хоче й ні з ким не кортить. А шусть за море — й зовсім иньша тобі парадигма, чи як її. Поки сидиш невиволокою, на віку доведиться варити й у глеку. Й особисто я більше люблю в глеку. Й сидів-би в глеку, як той восьминіг, — унутрішня собі еміґрація.

Треба марніти

 Треба марніти, бо голодного ніхто не пізнає, а голого кожний. На пляжі, на косі всякий покаже, який голий завгрубшки. А що не їв — то куди-ж йому влізе? Тим часом, на заощаджені кошти можна справитися, й наші лати переходять панські шати. Й голого не покажемо нікому.

Хіба?

 "Й у Відні є люде бідні." Невже! Як приємно про таке довідатися! "Й у Львові не всі здорові.", "Й у Відні є люде бідні" — чудові, багатонадійні сьвідчення галицької старовини. Сиди на своєму морзі ґрунту, пнись потроху й 

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любови —

Він те все наймає.

Овва! А здоровому? Львів'янинові ще й до того! Теж ні, бо див. приказку.

Бідна душа

 "Бідна душа без гроша." Чи чуєте? Душа! Чи, скажете, знов московці приказку нам попсували-понівечили? Душа споглядає сліпуче яскравий гріш і тямить, виразно тямить, що вона бідна. А в небі, кажу, сяє неосяжний і недосяжний ідеал гроша. А чого-ж, спитаються, недосяжний-неосяжний? Он він — мацай, бери! Ага, мацай — дак коли-ж не дається, а тільки споглядати й марити.

Чуперадло

 Пригадую, як іще студентом їздив відпочивати до Криму. Наповорітьма зупинявся в Херсоні, дожидаючи київського потяга. Про якусь дрібну подорожню потребу зазирнув до харчової крамниці. Там молодява, гожа, дуже вже духвала херсонська продагуха привітала мене театральною реплікою по московській:

— От же-ж із тебе й чуперадло!

Чуперадло? Я тоді задавався собі особливо молодий і гарний: щойно з моря, засмаглий, відносно стрункий. Словами поетовими: молодий я, молодий, повний сили та наснаги. Гей життя, виходь на бій — пожартуєм для розваги! 

Продавниця було щось як удвічі старша за мене тодішнього, то вже вона ніби як мати промовляла. Дак але що-ж у мені тоді було такого чудернацького, зачіпливого? Хіба довге кучеряве волосся до плечей і куценькі пляжні штаненята?

Сподіваюся, що та тітка й досі жива-здорова, має онуки. Уявляю, як вона придивляється до них і добачає скільки тепер молодечі доводиться докладати пильних зусиль, щоб спорудити з себе щире чепірадло, гарне таке одоробло. "Дитина шукає себе",  — либонь вибачливо гадає вона, споглядаючи антрацитової барви літні лахи, чорні літні валянки, наколки на всі руки, й уші, що вже два рочки терпляче натягуються на п'ялечка.

За малу ціну

 Пропонується дешево купити Поліщука Валеріяна. Сам автор колись наголодувався й находився сьвітом прахтично без штанів, то вже соромляться писати, що дешево, а так культурно: "за низькою ціною". От уявіять собі, що виклали свої найкоштовніші думи на папері сумними рядами, а якесь ніщо пропонує збути їх за півдарма? Та що ви — тільки за шляхетною, хоч і низькою ціною! Бо не в зрості річ. Книжки грубенькі й тоненькі теперки низенько несуть свої заголовки. Й низенько носять їх книгоноші.

Треба трути роздобути

 Думки чогось давненько не лізуть із голови. Чи то від спекоти: поховалися, як змії в піску? Чи є вони там, ніхто не зна, доводиться розгрібати й ширяти палицею, щоб не вжалили. Кажуть, вона цілюща, трутизна отих гадок.

Так і гне

 Хай яке дороге молоко, а все гонобить скиснути. Хоч скільки плати зірці за сьвітло, вона все крадеться згаснути.

Щиренько

 Немає нічого милішого за красу, що не всьвідомлює своєї принади. Немає нічого кориснішого за працю, що не тямить своєї вартости.

Безконечником

 Довічно можна робити тільки щось одне: або працювати, або вчитися. От коли товариш ШИ (штучний интелект) позабирає в нас усю дурну роботу, будем довічно вчитися, як він покаже й скільки загадає.

Цікаві кінці

 Житки зробилися такі цікаві, заметливі, що незрозуміло, як ті письменники ще видушують із себе якісь маріння, пісні й убогі проти справжности, й не соромляться виставляти їх на книгарні полиці під порох і пил читацької критики. Либонь єдино тому, що життьові сюжети не короновані закінченням, то-б-то їхній кінець за межами кінця людського.

Літня людина

 Хочу зробити свій унесок у розвиток народньої етимології. От чому людський вік міряється літами, а не, скажім, зимами, в наслідок чого людина з роками робиться літня? А це тому, що саме влітку переживаєш і всьвідомлюєш черговий ступінь тілесного занепаду: на морозі ще побігав-би побігайчиком і поскакав би скакунцем, а в спеку пуття де-далі, то все менше, а всякого непотрібного хакання з неминучим висолоплюванням язика — де-далі, то все більше й чимдужч і геть та й геть.

Таємниці перекладницької майстерности

 На цій стадії розвитку меї перекладницької майстерности, готуючись до перекладу, я спитуюся зробити три речі добре: добре помолитися, добре попоспати, добре помолитися.

Хвилозопське заперечення

 Хвилозоп чита лекцію на всю нашу славну Вкраїну, що сьвіт, мовляв, "звихнувся". Спасибі, що взяв оту свою "звихнутість" у безпешні лапки. Т'але питання йде від нас: звісні ми того, що зо сьвітом нелагода, та чи справді він конче по московському "свихнулся с ума", а не просто, по нашому, здурів? В Україні здурілости не бракло ніколи, то вже слів і виразів на цей характерний стан згромадилося чималенько: сьвіт міг ізгальмуватися, пуститися берега, скоситися, скрутитися. Які барвисті образи можуть вилупитися, чи не так? Ні, не так: хвидозопия зразу заперечує.

М-10

 Їду сошею М-10, уже недалечко й до мовно незалежної Польщі, й тут вигулькує об'ява, що продається "несучий профнастил". Цікаво, що воно таке? Гаразд, що не сучий, то виходить уже наш, — а таки неясно. Знаємо, що в нас несучки й несючки бувають, чи пак несущі кури. Несущі! Ще ближче до першотворної мови. Ну, нехай буде несний — то ще будівничі кури якось уторопають. А от чи воно накіт, чи поміст, чи таки настил — навіть витренуваний фахівець, улюблений герой моєї мітології, не розторопає.

Небувалі назвиська

 Цікаво: ось філологиня розмірковує про теє, яких назвиськ ніколи не було в українській мові. Повчально націляючись на невігластво й неуцтво коцюбатим пузвеликим пальцем, вона не поміча, що суперечить власній тезі: адже-ж у нашій мові не було й "філологині", поки не постала філологиня.

Чиє місто?

 Зупинився переночувати в тому місті, що в нас величають "містом лева", а я назвав-би містом українських мовних парадоксів: ясно, що Львів був собі город і навіть іще тоді не Левів, а таки Львів, а тепер воно не Левове місто, а чогось місто Лева. Ну, нехай собі місто Лева, а чого-ж hotel się nazywa "Taurus City", miasto byka? Де подівся славний Лев? А то, пояснюють місцеві готельери-лінґвокраїнознавці, Бик задивився на місто, того й "Taurus City". А, ну ясно: бик, а задивився, як баран.

Smutny profesor

 Знов заходився коло свеї польської  — кортить уже заговорити, як шляхтичеві на соймі: "Небораки (королі) мовчки панували. Сейми, сеймики ревіли, сусїди мовчали." Заговорю чи ні  — поки ще не ясно, а от знадобів до порівняння й вирізняння рідної мови з-межи сусідніх поназбиралося вже чималенько. То вже спостерігаю  — переважно мовчака.

Ось, до речи, й приклад із лекції: "Smutny profesor je smaczną kanapkę." Тут у навчальній фразі відбивається навчителева драма: от і заробля на смашного накладанця, а на серці смутно — не дає спокою духовність. То вже їсть і смашно їсть, але так сумно-сумно. "Кого й на що я напутив", — дума неборак, — "щоб заробити не цеє їдло?"

Три кола звуження

 Десь-не-десь у Мережу залітає й мертвим птахом повисає на її дротах якийсь стислий манїфест стосовно до норм нашої стражденної мови. Нормативісти колошкають тісний рідномовний гурт доповідними записками про стан виконання мовної норми. Ці доповіді й справоздання завсіди прості, як долоня, й міцні, як ляпас. 

Чи не зацікавитися нам, чого-б це так? Раз, нормативисті коментатори звужують мову через свою власну постать, поставу нормативну. Наша мова, бач, довго лишалося увільнена від суспільних і державних обов'язків, то вже нікому було її й ніяк перше муштровать, а далі муштрувати — сама якось давала собі раду. А коли лексикографи нарешті насправжки заходилися коло її багацтв, угноюючи поле для національного злету, то збирали все, що здавалося їм живильне й родюче. Виявилося, що вкраїнська мова в своєму, так зветься, корпусі й так званому узусі, доброму проти зрозумілого й коректного (правильного), виявляла (час тут минулий) надзвичайну гнучкість і надмірну розкішність засобів. Нормативисті дослідники жадають універсальности на збиток опрічности, а ця остання в нас буяє на всіх рівнях. Наприклад, існує кілька варіянтів наголошування для того самого слова. Це міняє музику мови, дає додатковий ресурс: байдуже, байдуже, байдуже. "Дак навіщо-ж аж три?", — дивом дивується нормативіста. Страшно й одного.

По справжньому до нормування нашої мови взялися тільки за СССР. До речи воно було й коли мову так кували й гнули, що вона стала більше схожа на нормальну, референтну, загальнозрозумілу мову московську. Чи не всі наші нормувальники вивалися з рукава совіцької шинелі: за небіжчика Есесесера вивчали й пізнавали її або перейняли від тих, що тоді вивчали й пізнавали. Це друге коло звуження: от усі знають, що таке "урок" — то сьвятая сьвятих шкільної науки. А те, що воно в нас було, як і в поляків, lekcja, а уроки, не проти ночі згадуючи, з пристрітом разом, годиться вже забути, бо коли ти вчивсь, ну, не сто-ж тобі років?

А третє, найвужче кільце  —  то звичка мовного пропаґандисти вікувати цілий вік серед безмовних, без'язиких бемків: навчаючи ідійотів забудеш і критичне мислення й творчий неспокій. Хто всеньке життя учить гадів плазувати, вже навіть і підтюпцем не підбижить. І, тим паче, не полетить. Огієнка й Синявського давно нема, то хто-ж виказуватиме широту поглядів? Нема широти, а тільки односередкових три кола. 

Мій день

 Треба писати вночі й оприлюднювати вночі. Бо в сьвіті читачів саме мій день.

Наймиліша річ

 Важко письменникові пишатися, пишнитися чи прищитися, коли не пишеться. Хіба? То пишеться важко, а на гулянках розпишатися, розпишнитися та розприщитися — наймиліша річ! 

Патерналізм?

 Я полюбляю міняти схеми свеї поведінки. Їх тепер називають патернами — чогось так. Психологія практично віддалилася від народу на страшну дистанцію, як ніби вилетіла в космос без вороття. Як долетять, то надісь осядуть десь на Марсі, зроблять окіп, повисаджують яблуні та й  уже тоді як зачнуть по своєму, по марсіянському шваркотати — аж заслухаєшся!

А я тим часом мінятиму на Землі свої схеми. В дрібниці, звісно: ось я прихахулився, а он ізнов як та миша. Скачи, бабо, хоч задом, хоч передом, а діла підуть своїм чередом. На Марсі-ж психологічне життя посуне своїм патерном — отакий буде патерналізм.

Нерухомість, перевірена навіть на карті

 "Перевірена нерухомість на карті" — так у метрі оголошено. То як оті артисти на Хрещатику стоять, завмерли, а де-котрий цікавий підступиться перевірити нерухомість, а воно раптом як стрепенеться — аж ґвалт! Сам я перевіряти нерухомість опасуюся. Хіба на карті, бо там до всього далеченько й ніщо не скинеться. Але як таки на карті перевіряти нерухомість? А то вже знають витренувані фахівці, за те й гроші платяться.

Сувенірна лавка сидіти

 Минаю щось таке, що назива себе "Сувенірною лавкою". Лавки надворі ніде не бачу, а бачу крамничку з українськими вишиваними строями в вітрині. Чи в них лавка десь у середині? Й яка вона буде — сувенірна? Якась мудра либонь, примхувата...

Багатюща духовність

 Багатюща духовність замкнена в скрині старого тіла. Ключа десь добре господар заховав, так, що вже й сам не згадає того надійного місця. Дак там і замок відколишній був трохи... той. Тим то давно вже до багацтва ніхто не довідувався. Навіть і злодій якось був колись заліз, так тільки постояв над чужим добром, а до замка й не брався.

Пізнай-мова!

 Київске метро хоче научати дорогих киян української мови. Що й казати, похвальний щирий замір послужити просьвіті. Слід сказати, що аж метровий штучний интелект навчає столичан, як той мовляв, адекватно: це-б-то апелює до урбанізованих континґентів, маркованих позалексикографічною перцепцією семантичних масивів. А кажучи спроста... Я собі вже про такий випадок і примовку склав: ідійоте, рідний брате, дозволь тебе запитати!

От, здається простісіньке для чоловічка запитаннячко: хто така "краля"? Варіянти: 1) лялька; 2) "красива" жінка; 3) господиня;  4) королева. Я люблю краль, хоч і не так, як колись, тому зразу здогадався, вважаючи на всенародній потяг до слова "красивый" (бо так по московській) намісць гарний, гожий і хороший, — зараз тобі здогадався, що мається на увазі "красивая женщина". Дак а "королева"? Хіба вона не так у нас у шахах називається? Та й на троні, як доведеться. А "дама" в картах? По нашому — краля. Чи не можна назвати кралею й ляльку, й де-яку звабливу господиньку? По метровому виходить, що ні. Пізнавай українське — мова, трясця твоїй матері!

За гожого вже згадали. Але й тут 3 варіянти: 1) "підходящий"; 2) гарний (sic!); 3) бідний (?). Я-б того вже  "підходящого" радніше назвав підхожим, підхідним чи прикладним, але хто мене питає? Он "підходящого" вже сам товариш ШИ вже не креслить крівавим. — "підходящий", та й вже! По вкраїнських словниках можна розшукати де-чого "гожого" в значінні "годный", "нужный", "приличный", "пристойный". Хіба воно не підхоже?
А от іще слово  — "мешти". Чували, кияне? От і я не чував  — від українців се-б-то. У поляків є meszty, але-ж воно не взуття, як уважає метро, а черевики. Щоб сплутати бідних киян воно ще глузливо пропонує "шорти", "штани" й "шкарпетки". Все на "ш" — ич яке метикувате!

Після такого хмиз — "сухі гілки", а не бур'ян, насіння чи зелене листя, хист — "здібності", а не фокус (який?) і не хитрість; птах боцюн-боцян, що він не дятел, не орел і не яструб; і, нарешті, стяг — не стяжка, замок і навіть банер, і блаватний (волошковий, сокирковий, а не тільки васильковий, як у метра) колір здадуться лексикоманові  золотохвондовими, просто таки лексикограхвічними.

Спитуйся, метро, намагайся! Чи не вийде колись і повчити.