Скромний досьвід епатажу

 Хто епатує, того можуть етапувати.

Не цікаво

 Традицією, як сьвідчить В.Поліщук (очевидно, на собі дізнавши), можна занюхатись, як кокаїном. З цього огляду наше суспільство є цілком тверезе й здорове — бо ніхто й не думає хоч із бешкетливої цікавости спробувати.

Нехай собі

 Иноді й мені здається, що суспільне життя то бурхання якоїсь незрозумілої природи — та й байдуже їй, що не зрозумілої. Візьміть жіночок і чоловічків, що складають ту природу, — чи бажають вони, вслід за Сент-Екзюперієм, того щастя, щоб їх розуміли? Ну, хіба хтось особливо жаданий щоб вирозумів. Та й то потім з'ясовується, що таки не вийшло, та й нехай собі.

Вечір настає

 Цинізм закрадається в душу, як вечір настає. І якби-ж то була хвилозопия!

Сьвіт без вас

 Як хочете дізнатися, який сьвіт буде без вас, поїдьте з дому хоч на тиждень. Коли повернетесь, сьвіт не просто буде без вас, але й удаватиме, що вас і досі немає — десь-найпевніш і не було ніколи.

Пачоси

 Великий твір росте й, коли здужає, проглинає творця, змушує його прясти опряд. А в мене виходять тільки пачоси.

Невпізнанне

 "Коли-б люде писали тільки те, що вони бачили й бачать, то в нас ніколи не було-б мистецтва." Тому з мене таки мистець! Бо я пишу й узагалі тільки про те, чого не бачив і не бачу ніколи. А навіть коли що й побачу справді, то спишу так, ніби воно якесь небачене. В кожному разі — невпізнанне.

Поетизуй

 "Поетизуй усе, инакше збридиш сьвіт.", — од щирого серця радить Валер'ян Поліщук. Чудова порада! Це має бути рецепт на всі страви. Сьвіт тепер показується особливо збриджений, бо ніхто нічого не поетизує. Навіть поети, здається, коять щось геть инакше. Оте "инакше", що мав на увазі товариш Валер'ян.

Що може хист

 Колись хист не питав у мене, чи можу я. Тепер я питаю в хисту, чи може він.

"Я"

 Добре, що в нашій мові слово "я" з великої літери не пишеться. Бо й без того ми напинаємося. Тільки коли говорить Бог, звучить "Я".

Пручателі

 У Валер'яна Поліщука скрізь стримить слово "пручатель". Стільки в сьвіті об'єктивного, що тільки пручаючись, можна виявити свою причетність до сьвітобудови чи сьвітобудування. І сьвіт тому не пручатиметься. Хоч пручатися змушує не об'єктивне, а культура. Саме на її кілочку висить пручатель, розгойдується за всіма законами, але, насукір їм, не падає.

Карооке

 У Житомирі між краєзнавчим музеєм і костелом тільки й тихо, тільки й затишно. Оптимальний готель так і називається про неімкливих "Оптіма". Але проти ночи взялися сьпівати. І не сьпівці в межах чудовної природи — солов'ї, а щось таке ніби карооке. Саме себе так називає, що карооке. Дуже кричить. І коли вгамується? Веселунів покладе спати горілка, а я сумовитими очима з двома відбитими місяцями на карому тлі дивитимусь на порожні шклянки, що тверезо випнулися денцями догори.

Квінт-есенція

 Боже батьку, дай грошей шапку і жінку гладку. Й ото нічого не треба більше вигадувати проти приказки. То вже потім, обійнявшись сидячи над шапкою, можна подумки дертися на недосяжний вершок слизької Маслової піраміди.

Живіт товстий, а лоб пустий

 Бо думає лоб, щоб не був пустий отой живіт. А колись-же було й з його чоло. І щось значилося на чолі. Товстий живіт вдивляється в лоб пустим оком, а очі в лобі зорять, одчуваючи вільну воленьку за лямповими своїми лаштунками.

Приватнє відродження

 Синок мені каже: "Купую "Моршинське" за те, що воно лимонада." У цім пункті плекаю особливу надію на хоч приватнє мовне відродження.

Запекле серце

 Огонь запеклих не пече — то правда Шевченкова. Але хто хоче наперед запектися, щоб мати запекле, байдуже до вогню й крови серце? Он про що треба думати.

Додатковий вимір

 Є життя, а є праця. Й річ не в тім, скільки часу ти збавляєш на роботі. Це має бути різне, відмінне. Здається більшина чоловіків не знає такої пільги. Жінці-ж додатковий вимір просто так дарується.

Ще й досі непокрашений поміст

 Моя біда в тому, що на культуру треба покласти щось більше, ніж просто одне людське життя. На щастя, мало хто з українців готовий міряти культурою хоч і єдиний свій вік. Уся надія на те, що десь викопається в розкопах якийсь ізразу наш Адоніс — хоч репаний, безрукий, невикрашений.

Життьова чара

 Життьову чару найлекше пити непитущому. Він п'є до всіх, не п'яніючи.

Бо ми

 Розпачлива провокація: "Ви не поширите, бо ви..." Так, не поширимо, бо саме ми.

Легенько нести

 Популярно — то коли досить розгубили дорогою, щоб було вже легенько нести.

Пишні чесноти

 От я-б хотів бути просто гарним. Мене а ні трохи не бентежило-б, що всі задивляються на мою хорошу вроду, не вбачаючи моїх пишних чеснот. Моїх пишних чеснот і без краси ніхто не бачить.

Додивитися

 Колись кортіло ще трішечки пожити. Тепер кортить додивитися те все до кінця. Люде були жили, а оце вже дивляться.

В одній руці пальці, та не однакові

 І що то за амбіція: бути достоту так само особливим, як і всі? Щоб доля стискала тебе в кулак, що з його вилізеш хіба дулею. Ні не хочу такого збігу, такого впливу. Навіть одвертаюся од екранів, де запаморочливо прудко кривляється мольфар-инфлюенсер.

На Марс

 Людина вже стоїть у готові без вороття летіти чорт батька зна куди на Марс, а задивлятися на зорі геть розучилася.

Я од'їздив

"Я од'їздив і оком астролога,

Допитувася в зір, яка дорога

Мене провадить у майбутні дні..."

То ще диво, що маю око астролога, а не повха, чи пак пільга, що цятками-очицями виглядає в полі найдрібнішого зеренця. Що до зір я звертаю свій зір. І навіть чую бренькання пізньої кітари й утішаюся її ледь чутним виграванням. Що долю свою прийняв, але ще не знаю її, що вона ще мені пригода-авантура — задивлена на зорі, загадкова, мандрована. А може й минеться ще?

"І Скорпій гас в красі своїй недобрій,

А друг Стрілець виносив по-над обрій

Сріблистий лук і приязні огні."

Вижили з хати

 Ось підібрав тоненьку книжечку, достотну копію з першотвору, виданого ще за авторового життя (тепер із "за життя" якось ліпиться означення "прижиттєвий"):

"І бачиться: гаї і тихі плавні

Спогадують ті золоті літа,

Як люд не знав ні спису, ні щита,

І війни спали, дикі і безславні."

Интеліґентнії люде: не викинули геть на сьміття, а тільки виставили з хати. Малоймовірно, але ану-ж комусь придаться цигарочку скрутити. Щось безслідно зникло на незліченних наших війнах.

Видно сову по лету

 Маючи "літ", "лет" і "льот", Україна чогось пускається в "полётъ".

Складна доля

 Дарма праця писати про окремого, що мав складну долю. Читаймо уважно: в призначенні написано "українець". Яка-ж іще може бути доля? Ще й те гаразд, що складна, — можна скласти. Чи важка — тоді волоком потягли. А як нестерпуча? 

Тільки тоді і полекша

 Культурні москвомовні вкраїнці, соромливо студіюючи нашу мову, відчувають, що не зможуть говорити так осьвічено, як вони звикли за Москвою, й бояться, що з їхньої балачки кепкуватимуть. Хто кепкуватиме? Коли "достатньо" опануєте мову, просто послухайте, як кепкувато говорять нею ті, хто тепер її пан, хто нею вже "володіє", та не потрапить орудувати, придивіться, як засилюють нитку в сокирище. Чи не полекша вам тоді? А мені як у Марусиній пісні: "Тільки тоді і полекша, як гірко заплачу..."

Едемський перелаз

 Коли краплини мудрости стікають зморшками чола, те парування недаремного живоття — чи той то піт, що Бог обіцяв був на прощання з-за перелазу Едемського?

Уздрівши будду

 Коли бачиш експерта, то й експертизи не треба.

Важливий внесок

 Важливий внесок несли й зовсім трохи не донесли. А те, що перед тим наносили, вже щось винесло. Виходить, знов треба бігти шукати за чимось таким важливим, щоб стало на внесок.

Hurry up and wait

 Отака вона теперки наша справжність — треба гостро поквапитися й пильно дожидати. Й дожидаючи, тим часом ізнов гаряче, аж піняво квапитися. На що квапитися, до чого? Поки не звісно, слід іще заждати.

Липовий слух

 Геть не пишеться мені в липні. Бо слухаю, як липа шелестить. І добре чую. Воно гаразд, бо в червні я слухав, як шелестять черви.

Український грамофон

 Український читач геть перестав мене уподобувати. Але вкраїнський графоман тонких натяків і бічних закидів геть не розуміє.

Майдан Площа Ринок

 В українськім городі Львові був польський rynek, а далі московська площадь певної української площі. То тепер знайте, що то наш майдан.

Зрівноважне відімкнення

 Нас попереджають про відімкнення (про всяк московський випадок узиваючи його "відключенням") і кажуть, що це воно стабілізаційне. Хтось одчував зрівноваження (стабілізацію), коли зрушено рівновагу? Стабілізаційним може бути тільки вмикання, тим паче, що воно є стабільно тимчасове. Стабілізаційні властивості темряви сколочують міський люд і справляють розпачливе сум'яття.

Коли падає дощ

 Коли дощить, ніхто не задивляється на вимудруваність парасолі. І навіть на вигадливість параплюї. Аби не капало. А як і капало, то не дуже. Ну, хоч не за комір.

Історії успіхів

 Історії успіхів усі дуже різні: у когось було важке дитинство, хтось мав дитячі роки легенькі як пух; когось батьки не підтримували, а когось батько-мати підпирали, як може підперти оте похиле дерево, що на його кози скачуть. У когось вірило товариство, комусь не йняло віри ані трішечки. Хтось знайшов себе випадково, а де-котрий і досі себе шука. Одно тільки мають спільне: по різних дитинствах, батьках, товариствах і пошуках всіх іспіткав успіх. І саме тим і тільки тим ті вспішні історії відрізняються від історій невспішних, де теж цікавий життьовий шлях, шлях боротьби закінчується шиплячим пшиком — приблизно як у нас із вами.

Чутоби

 Вам свої чутоби слід розуміти, а їм не годиться вас понімати. 

Сходини

 Вже здавна думаю про старощі: як їх лагідно стріти та легко спровадити.

Воловіз

      Надало-ж мені дізнатися, що по нашому час їхання  — то їхавиця. Он штучний интелект і "їхання" крівавить, виправити цахає. А я до його з тою їхавицею. Тепер, так і знай, казатиму всім, що до моєї хати вже з середмістя, де звичайно працюю, година їхавички. Перепитуватимуть і, навіть знаючи мої химери, знов дивуватимуться: чи не можна по людськи слово сказать? Адже всі вже дуже давно кажуть "ѣзда" не тільки на їздню, але й на потрібний час — їхавицю. Так зручніше, коротше й швидше. Ну, ясно: "Какой же русскій не любитъ быстрой ѣзды?". А українець іще тільки запряга, щоб нарешті податися в поворотну путь до своєї мови. Воли запряга, тому дорога пахне довга — на те воловіз.

Де ти бродиш, мій напою!

 Квас Тарас (він здається мені за живу, розумну істоту через отаке своє ім'я) рекомендується пишно й учено: "напій бродіння". Певно напій і сам себе має за чоловіка: бродить він, бач. Бляшанка стирчала в наплечнику якогось дівчиська  — можливо тому квасові примріялося, що то його, напоєве, а не її, дівоче, бродіння. 

Не такі амбітні, як Тарас, українські трунки, щоб стати искристими, мусують чи шумують-грають: "Чи не той то хміль, що у пиві грає?" Але Тарасові мало шумування-мусування: його кортить іще й походжати, броду шукаючи.

Пізні пози

 Книгарня "Є" налазливо пропонує "Камасутру". А самі пробували? Де ви пробували ... років тому, коли мене гостро цікавили такі речі? Я тоді аж ангелянською вчитав, хоч мови й не знав. Дуже, пригадую, був заскочений — якось воно не по нашому виверталося. А тепер силкуюся уявити собі як не самі постаті й постави (вкраїнська "Камасутра" чогось тямить тільки пози), то хоч сумлінного, безкрилого, але таки вкраїнського колеґу-перекладчика, що знай снує й ниже ті нещасні активно мертві дієприкметники. Та в нас і слів таких нема, слава Господеві: "облягаючий", стискаючий". Хто їх де бачив у нас? Тільки "кобилячий" до речи буде.

Хата з Краю

 Сонечко раненько тільки викотилося — й зразу пішло прямісінько на війну. Бо війна в нас як-раз на схід сонця буде. Й ото чия хата з того краю, то вже по волі чи по неволі, як тепер учить наново політпоправно перемазане від наших интеліґентів прислів'я, "першим ворога зустрічає". Чим зустрічає? А то вже хто чим має. Були хліб-сіль, квіти, кулі-гармати, ненависть, однаковість.

А що-ж? І Шевченкова петербурзька хата теж десь там була скраю. То вже мусів що-дня першим ділом зустрічати якогось ворога. Так тепер і всі наші московські вкраїнці що-далі на схід, то попереду ворога зустрічають. Але їм і за вухом не свербить, одмінно од Шевченка тодішнього.

З протилежного краю першим ворога колись зустрічав Драгоманів Михайло. Це було в Львові. А там уже тих воріженьків — на всіх вулицях і аж до площі Ринок, що ніяк не бажає назватися Ринковим майданом.

Але хіба то рубіж? Ондечки наші вкраїнці з Краю поставили хати на самий уже захід сонця. Десь тамечки виглядають воріженьків. То й що? Воріженьків маємо таких вражих, що по всьому околу й усередині обводу комашаться. Взавтра знову сонечко встане й піде на війну їх рахувать.

Писнути

 Не до снаги й писнути, а треба таки щось писнути. Цілісінький день, і не один, щось обіцяю собі, щось з'ясовую. А потім, яко чоловік, забуваю. Тільки письменники сумлінно напаковують пам'ять думками й спостереженнями. Й більше нічого вже не пам'ятають. Далі вже стара знає, що діяти. А як набридне й їй, то подасться письменник прямцем у мислений ліс, де вже темно й де дерева й кущі його думок і висновків уже прикидаються страхіттями та почварами.

Тонко на сьвітло

 Немає сьвітла... Т'але-ж неправда тому: сьвітла таки трохи є... поки сонце в небі сьвітить, поки живуть люде. Просто виходить, що людині треба більше сьвітла, ніж її окові й навіть душі. То чого-ж нам бракне — електрики? Навіть і теперішній школярик скаже вам, що електрика завсіди єсть. Однак, одмінно од сьвітла, вона — невидима. Тому, сидячи в своїй відносній темноті, ми вигадуємо, що електрики десь нема. А вона завжди десь таки є — власне, скрізь. Нема струму в мережі, напруги нема? Тю! Мудрець-же физику провадив... 

То чого нам бракне? Ніби все є... Просто тонко на сьвітло. Особливо гостро відчувається воно, коли смеркне, коли слідком за курами йдуть спати людиська. Лягома — незамінний наш прислівник. Каганець душі, бачте, вкурів, у печі давно не палено, й тільки місяць на ту пору.

Неминуча невідомість

 Заноситься на дощ — блискає, гримить. І шкільні знання помагають заспокоїтися, пояснити все дітям. Але тії вже знання — то  тільки рямці без картини. А картина таки бентежить, гнобить неминучою невідомістю.

До цяти

 Бог, як звісно нам, — у дрібниці, в подрібниці. Але Бог — то мова. Саме тому для де-кого мова — то бог. Своїми малими, не тимчасовими подробинами мова виявляє себе й так богує.

Просьвітитель

 Просьвітитель висить на одній руці над ямою неуцтва, бо друга в його тим часом пише. Вчепився-б і зубами, щоб підтягнути очкура, та мовляти доводиться безперестань. Тому просьвітителі такі близькі до народу, хоч природнім чином і осоружні йому. Просьвітителям ближче до яминого дна, ніж до премудрого верхогір'я — туди їм як до неба пішки.