Радянські держави

 Новоз'явлений радянський громадянин (отут уже не совіцький!) Юрко Тютюник (так писався) 1924 року в городі Харкові (тоді столиці й зловісному симболові совітчини серед учасників визвольних змагань) сподівано виступив із памфлетом-виказом-суплікою, що звалася "З поляками проти Вкраїни". Тут він уперто називає СССР "Радянськими державами". Концептуальна, даруйте на вченім слові, й пророча термінологія. Він брав булу імперію за ніби конхведерацію. На її місці тепер суть і ще будуть держави, може колись і щиро радянські, а не совіцькі.

Розрада

 Зрада можлива, поки життя людського. Можливість зради закінчується за життьовим порогом, де вже нема ні зради, ні розради. Нема, власне, ради. А поки ще наша мова-розкішниця дозволяє собі на те, щоб мати "розраду" й на втіху й на різноту. То й замислишся нишком, загадаєшся: а що то була суще за розрада? Тільки зрада знов вигляда переконливо й однозначно.

Upon a wild and violent sea

But cruel are the times, when we are traitors,

And do not know ourthelves, when we hold rumour

From what we fear, yet know not what we fear,

But float upon a wild and violent sea

Each way and move.

 Хоч не маєм над собою тирана, т'але вже не шотляндський край, а сьвіт-дзиґар вибив лиху, жорстоку годину й усе кругом здається, а часом і є зрадецьке та зрадне. Чи сам я невбачай де не зрадив чого чи кого? Підозра не совається на престолі, а нишпорить під шкурою: "Пан на троні, а хлоп на ослоні." Страх обплутує, обліплює чутками й знов смикає за нитки-поголоски, й усі танцюють на тих нитках, а хто втинає їх, то тільки те й робить, а більш нічого. Я сам сьміливий і завзятий, але моє завзяття пливає в дикому, нищівному морі, а море несе мене в невідомий, але запевно самотній бік.

Як сурмонька

 Чули, як сурмилося? Не на відступ сурмилося, а на наступ. Голос як сурмонька! Українство таких голосів має подостатком. Т'але-ж чортова думонька! Навіть і за умови, що в нас майже кожного словонько зраджує, голосок і думонька переважають будь-який тихий, добромисний логос. О, знов: чуєш, сурми заграли, аж понадималися щоки й понасторбурчувалися метахвізичні козацькії вуса й час розплати ледві що не настав? Ах, які сурмливі маєм голоси!

Накреслена правдонька

 Ортодоксія не зрадить і не підманить, бо ортодоксія — то правильність і послідовність. У цьому сьвіті все зборює не правда, а саме послідовність. Тепер це зветься "дорожня мапа": дорога в людства ніби одна, а мапи всі мають різні, т'але кожнісінька — правильна та послідовна. Й кожне нишком тішиться своєю накресленою правдонькою.

Зрада поради

 "О книги, найліпші порадники! Найвірніші друзі!" А ми-ж, друзі ваші невірні, як із вами повелися? Де ваше місце в нашім житті? Хто слухає ваших порад? Зрада, а не порада!

Интелектуальний чин

 Є такі люде, що про них власне интелектуальний чин — провідний у житті. Все супутнє в житках — то ніби тілесна оболонка до вищого емоційного устрою (интелектуального). Такі особи тільки своє интелектуальне сприймають як справжність. У "тілесному образі" вони прощають собі (нехтують) усе: навіть підлоту, зраду себе й иньших. Головне, то не зрадити свого интелекту — цього останнього вони й не здатні вчинити. 

Од "дістати" до "дістати"

 В одне покоління вбгалася суспільна путь — од "дістати" до "дістати". При початку "дістати" було добро, все "діставалося". А тепер, як на злість, усі кругом усіх "дістають". До живих печінок допікаючи. Ой, мово, мово, яка-ж ти зрадлива! От ізникнеш — і не пожалію. Ні, брешу, пожалію. Уже тепер жаль бере, що зникає стільки добра.

Альтернативна Юдина історія

 Настає менть, коли Юда не дістає своїх тридцяти срібняків через брак коштів і залишається живісінький, неповішений, і вже синедрійон думає, як розіп'яти Христа й далі рушити історією.

На споминок

 Вона палко кохалася в красі, й у цьому розумінні прагла щирого кохання. Але смак раз-у-раз зраджував її, по кожній зраді лишаючи окрему ганебно барвисту пляму майже речового доказу. Він ніколи не забував одзначити невірність маленьким дарунком на незабудь — кошенятком чи рожею. Так її хата сповнилася котусями й квітусями, але не красою.

Прочитавши сю причту, вона не вбачить у їй ніякого смаку й заспокоєно зідхне.

У містечку Берестечку десять кур, а десята чубатая, ще й каплун

 Ми, кияни й "гості міста", так якось ізвикли, що звідци до війни й шапкою не докинеш, а тут Білорусія (та, що не Білорусь), добряче вишколившись на спільних, рішуче мирних військових навчаннях, мугикаючи під носа улюблену пісеньку з легесеньким литвинським акцентом: "Мы, белоруссы, мирные людзи...", тихенько, п'ятою, штовхнула тільки між сусідами відому хвірточку в наш город і пустила безжального колія, наче до кабанів. І от уже маєш Київ — фронтове місто, звикле до воєнного гуркоту. І це країна, де чи не за єдиний гачок повісити саме дозволену тожсамість-ідентичність правила ураза від давньої великої війни, такої страшної-страшенної, що, як той мовляв, і ворогові не побажаєш. Ну, дак а хто-ж і бажав? Так, ішов-минав переможець, то як-же було не привітати, не потішити? А курці смерть? То не будьте курами! От ми, приміром, каплуни...

Публічно

 Ми тепер усі живемо публічно, привселюдно, принародньо — як ті чесні протестанти зрілої буржуазної доби. В нас публічні доми без жаги, публічні люде без розпусти. Прилюдність без кари. Продаж без зради. Приватности й интимности нема де заховатися — хіба в маленькому, тісному лукавстві кругом публічної персони.

Миска Данаїдівська

 Наша культура — без дна. А оскільки вона неглибока, як миска, то вже видно, де мало бути те дно й де його нема. Й дивиться инкотрий на ту миску, що дірява, й дума собі: ні, ніколи не насьорбаюся. А всякі юди-перекинчики так і під'юдюють: "Та розбийте вже її, ту вашу батьківську миску, та гайда до сусідів їсти — там у турмі саме обідають!"

На зраду

 Шекспір ізнову скаже, як зав'яже: "He is compos'd and fram'd of treachery." Отак-о: й злагоджений, і стулений. Ніби так і замислений батьком-матір'ю, коли ще вони ото в вишневому садочку, потайки від майбутніх тестя й тещі, пригорталися, слухаючи курського солов'я, пташечку-залетушечку. Так воно потім і витесалося, й змайструвалося.

І що теперки такому скажеш, чим дорікнеш? Таж і отець його таківський був, і дідо такі були — цілий рід стоїть, як тин без перелазу, й мовчки моргає на зраду.

Рівновартник

 Беруть правдивої ваги тридцятку срібняків двічі на місяць: раз як аванс, а вдруге як одержане. І ніхто не біжить завіситися — всі ходять під осокорами поважно та пишно. Бо там був розгублений, самотній зрадник, що бачив Бога, а тут уже цех. І заслужена тридцятка, що видається рівновартником. 

Чистий Четвер

 Такий західливий день — ну чистий тобі четвер! Усе пригадується й намагається не забутися. І таке зосередження, скупчення подій. У Євангелії стискаються час і чин: таємна вечеря, таємні сльози, таємна зрада. В українців іще й Мертвецький Великдень. Пригадуєте, в Квітки? Нишком приходять посьвяткувать: поки живі метушаться й нишпорять коло свого хвильового, померлі заходжуються коло свого довічного.
Нам уже не треба боятися небіжчиків. Ми стільки їх безчасу вирядили в безвість, тяжко сумніваючись, чи та безвість — вічність. Тепер вони — живий доказ вічности. Й води наші покійники вже не бояться. Коли мого прадіда покладали в чужу яму, в ній як-раз стояла вода. Архангельська вода. Бо то був Архангельський край.
То вже архангели якось розберуть і раду дадуть. Бо ми розгублені, як нехрищені діти.
Тому й чиститься, вариться, товчеться. І буде сьвячене, хоч і церкву замкни, — нам не першина.
Скінчилася Псавтиря, бо вже молитва в голови не йде, до кого й ходила. Треба живого, діяльного чину! Бо це той самий Четвер, що як не тепер, то коли-ж?

За мовне суперництво

 Треба не забути пояснити всім іще так, щоб уже чесно було: є суперництво двох мов, і на нашій землі з них лишиться тільки одна. І додати: одна з тих двох змагальниць може лишитися тільки на нашій землі, бо більше її ніде не лишать. Здогадались, що то за одна?
Отака конкуренція. Щоб коли хто легко, вистрибом несе штахвету чужої мови, а за спиною чує виразне хекання, далі харчання, а потім кав!, — знав і тямив, що то рідна здоганяла й не змогла.

Наука християнства

 Християнство не пропало для нас даремне: тепер за тридцять срібняків ніхто не продається. Хіба за шісдесят, а ще лучче — за дев'ятьдесят. І щоб уже потім не вішатись. І грошей не повертати.

Як ділили батьківщину

 Колись і вираз такий був: "ділити батьківщину". І багато ділили, хто що вхопить. А тепер і подумати страшно: ніхто-ж не ділить, не сьміє...

Мале шевченкознавство

 То прикметно, знаменно, що Шевченко зробився салдатом, можна сказати, москалем. Козаком, гайдамакою — ніяк було вже бути. Він сам сприйняв салдатчину як неволю:

Москаль любить жартуючи,

       Жартуючи кине;

       Піде в свою Московщину,

       А дівчина гине...

Але порожня салдацької, вічної самоти — то було його пророче покликання, то було його служіння. Арешт 1847 року — Шевченкові 33! Раніше треба було напитувати собі Ликери. Хто в 33 не женився — чернець. Тепер парубкують: "мій хлопець", "мій друг", але то — позамаґічне істнування. І теж своєрідна салдатчина.
Опісля салдатчини — добування: недуги, доноси, зради. Й уже заметушилися бальзамувальники, вже міряють на тобі муму. Добре, що хоч смерть завсігди справедливо вчасна. А далі — возіте, носіте, копайте, ховайте, досліджуйте.