З ким дожить, добити віку?

 Ото старесенькі доживають, і дуже вони вдячно потрібні своїм немолодим дітям, бо мають іще колишню совіцьку заслужену пенсію. А ті діти, добиваючи віку, вже будуть із своїми цифровими мідяками геть непотрібні. Хоч-би не цихвирували їх за те діти власні.

Ми просто йшли — у нас нема

 Чоловік із живодіяльно чинною громадянською постаттю й поставою, що змушують його рвучко підводитися й прямувати просто в безвихідь.

Приорані приоритети

 Ще з литвинського гепо-гайнового: "Корчма горить — у вогонь лізуть, церква горить — сраки гріють." (Карчма гарыць — у вагонь лезуць, церква гарыць — сракі грэюць.) Це, вочевидяьки, про перевагу матеріяльного над духовним. І образ огню! Духовний не гріє, а сивушний — запеклих не пече. А ще громадські першенства, по вченому — приоритети приорані. Прошу порівняти з українським толерантним: "Доброго й корчма не зопсує, а лихого й церква не направить." А поки порівнюєте, пригадуйте, що "всіх нас сира земля порівняє".

Пророк серед народу

 Шевченко — не такий, як ви, єсть. Хоч ошишачте його, хоч ошоломте, хоч заберіть од його пророчу патерицю. А в тому, в чім він такий самісінький — ви його не знаєте й не впізнаєте, як наіть пустити між народ із голеними вусами в півбарубоцьких сусьвітніх лахах.

Апартаменти й кавалірки

 У "Словникові чужомовних слів" 1932 року пише, що "Апартамент — розкішне помешкання з кількох кімнат". Розкішне визначення! Зразу знати, що з мене кавалір старого гарту, бо, й оженившись, я тільки заглядався на об'яви про найняття "апартаментів", але ніколи й не думав іти й те "розкішне помешкання" хоч подивитися. "То про багатирів!", — мрійливо гадав собі я, минаючи десь-колись у Криму потужного щита з спокусливою об'явою, саме коли "вечір мрійно обіймав синє небо, все обертаючи на неясність і мріння". А оце днями мене просьвітили сьогочасними вогнями. Виявляється, теперішній апартамент — то колишня kawalerka чи кавалірка в розумінні парубоцької кватирі: кухня-вітальня й купільня-вбиральня-спочивальня (чи пак ванькирчик). А обслуга — спільно-загальна. Одна на ввесь апарт-отель.

По тім боці

 Шевченко боровся й бореться за нашу мову. І ми боремося разом із їм. А от цікаві ми знати, хто змагається по супротилежнім боці? Хто цілими своїми дідами краде наше добро? 

Де він стоїть

 Тарас Шевченко особливий, опрічний, надзвичайний у головному. От уявіть собі вкраїнського мужика, стільки разів натурально списаного й змальованого від нашого красного письменства, та навіть і явленого ще нашому поколінню. Він не любить чужих, не любить балакучих і сьпівучих, не любить бурлак, не любить усяких квачомазів і віршомазів. Не любить, коли сам чупрун, принагідно навіть і лисих. І ось він, такий, Шевченка не просто злюбив, а зробив із його бога, хоч і з малої, а таки міцненької, аж невиводної літери. Ненависники Шевченкові геть аж і ненавидять його за те, що він такий улюблений у мужицтві. Интелиґенція крадеться здерти з пророка канонічного кожуха й смушеву митру. Мужиченкам, онукам отих мужиків, уже ніби й байдуже до його. Т'але там, де він стояв і стоїть, ніщо иньше стояти не може.

Лягли і в голову не клали, що вже їм завтра не вставать

 Коли людина культурна смашно виссе всю крівцю з другої, здогадно менш, але теж культутної, виконається її ніцшеансько-мальтузіянське вище призначення. Культурні люде, й загалом беручи, стають де-далі, то все менш перспективні. А натурі й байдужісінько: нишком діє собі, не вгаває. Й от уже одне розчервонілося, як сонце, а друге спорожніло, як небо. А пан-товариш Довбешко й не догадається.

Було, т'але не буде

 Як узяти свіжі молодощі, здатливі корпулентнощі, медичнії силиконощі, виразні татуїщі вуст і брів, і всякі иньші косметощі-перманентнощі, то вийде вічна жіноча загадка. Ну, а справді: як угадати, чи давали мати карі очі, чорні брови, як марилося колись сіроокому русявому Шевченкові? Чи давали біле личко, коси як льон, вуста як коралі? І знов бровенята, тільки тепер уже як шнурочок? І головне: чи давали долю, передвизначення? Бо природа м'яко й ніяково змагається з культурою й продуктивністю того масового виробництва, що, своєю чергою, задовольняє шалений масовий попит на в'явну, вимріяну красу. А за в'явою стоїть ідея, манячить сам ідеал із самим широким Платоном на сторожі. Мо' в тому приділення, щоб знеможено скоритися покликові споконвічного ідеалу єдиного щастя? І той єдиний, щасливий, учорашній, та відтепер вічний, кому судилося кохати, обсипти трояндовими пелюстками-цілунками цю ідеалізацію, тямить присуд і дієво розгадує таємницю того, що було, т'але вже не буде, ой, не буде?

Кожушаний Шевченко

 От хто такої зими наважиться повторити, що треба зняти з Шевченка того кожуха? Ще й ту шапку смушеву? Що він любіший нам у модерному білому влітошньому костюмі з бантом-метеликом на шиї? Ой, не за банти й метелики була його пересторога! Не за теє, що літком гаряче й зручно буде паніти в білому. Як-що котрий совіцький поет і перейшов життя в білому костюмі, а про зиму кожушок мав юґославський, то то йому так Бог дав. А нам дав, як і Шевченкові. Як Шевченко й провіщав був. Того й висів він по селянських господах під рушником у кожусі й навіть шапки не знявши, бо дуже вже мороз.

Сичі в гаю

 Як-що тепершніх "російськомовних" українців називати по старому (й по справедливому) москвомовними, то діло зразу з'ясовується. Річ не в тім, що москвомовних українців не приймають якісь поступові елементи нашого громадянства, а в тім, що сама Москва, чия мова твердо стоїть на тому, що там, де московство, хоч-би яке культурне (просто культурне), не може бути жаднісінького вкраїнства. Бо на Москві мову чуть, а вкраїнців не чуть: ніхто ніде не гомонів. Так, сичі в гаю щось таке як перекликались. І так воно скрізь, де Москва є. Й буде там, куди завітає не вітаючись.

Ні обіцювати, ні дарувати

 Сидю, споглядаю поверх життя, ніби в келеху гискристого вина, що видихалося й аж ніби засклилося. Чи ви бували в Шампані? Будем бувать, тату! Не будете. Й ніхто не буде. Бо нема Шампані — все повипивали.

Чи не буде тоді якої свіжої гадоньки на почин нового року? Чесний черчик, він ізразу не може ні обіцювати, ні дарувати.

Народ і люд

 Наш народ меншає. Це зветься демографією, щоб із упокоєм стрінути й обійняти правду, т'але слід визнати, що меншаємо ми з суто екзистенціяльних (а не тільки екзистенційних) причин. Ніяка людина не годна заперечити своєї невідомої долі, зате вже талан відомий, у складі знаного й визначеного в своїй долі народу може й де-далі, то все більше хоче відкинути. Це ще не так давно називалося "шукати луччої долі". Ну, луччої, не луччої, однак, як-найдужче инакшої: "Нехай гірше, аби иньше." "Тріюмф волі" називається. 

Та не може покинути свого приділення народ: тотожний сам собі, він бреде тому присудові навперейми, хоч навіть і легкий, а далі й порожній, без свавільного люду, що лине врозтіч "шукать собі долі, на горе привіту". І що-ж той люд? А достоту як у Шевченка-пророка: "Шука козак свою долю, а долі немає..." Є десь тільки частка, скибка чи кусник.

Попопам'ятаймо

 Днями в запізнілому автобусі, що волікся, як рак, насукір усяким розкладам, нарешті почув од стурбованого подорожнього суто словниковий, як почало було вже здаватися, вираз "московський місяць". Тільки шкода, що в версії "місяць руський": "Так руський місяць будем їхати!". Й ротаті, пащекуваті водії зрозуміли закид — почали огризатися. Живе мова! Так то воно так, але чого-ж він руський? Руський — то насправді звичайний, се-б-то наш український місяць. Ніякий автобус не потрапить стільки їхати европейскими краями. Иньша річ — "Сибір необходима", словами Тарасовими Шевченковими. І приказка наша попереджа: "Попопам'ятаєш московський місяць!" То чого-ж не попопам'ятати?

Милосердне диво

 Московці таки не богоносці, а богоборці. Може вони десь і носять у скрині власного божка, т'але то така скриня, що хто торкнеться чужий, то тут тобі й згине. А от ця війна вже показує, що в них із Богом змажка. Чи повірили, що з їх Яків-богоборець?

Милосердним дивом ми ще живі, ще не вмерла Вкраїна. Малодітний, маломовний уже народ знайшов у собі такий люд, що опирається. Та й, як і обіцяв був Шевченко, нам Бог помагає. Чогось московці не дивуються з того милосердного дива — ні войові, ні мирні. Пруть і пруть у якусь жахливу безвість свою повнісіньку скриню.

Четверті покоління

 Замислився я оце, як то в мене часами буває, загадався, й надумав, що моє — вже третє покоління свавільніх і випадкових шлюбів, а далі родин. Ув Европі той процес трохи забарився, тому в них бачимо статечніше ставлення навіть до теперішніх "партнерств". Однією ногою в Европі, т'але міцно стоячи на Азиї, ще держиться старого звичаю Туреччина. А старий звичай був так парувати, щоб добро було. Кохайтеся, чорнобриві, та добра не жди ні тепер, ні від четвертих поколінь.

Ти, знаю, лепту розділив свою єдину

 Кожне тепер докладає свою пайку до мовного надбання, кидаючи до скарбонки брязкучого мідяка. На мідякові-ж писано: "5 копеек, СССР".

У селі Суботові

 Дар викликає заздрощі навіть і в обдарованих. А що вже в тих обминутих! Шалена пристрасть до облади підпалює безхисте вогнище негайної загорілости. Тому тільки смерть і звільняє хист од ревниць, що неначе гарячим залізом палять нутро охочому: "Я знаю його особисто, то чоловік геть не вартий!" А потім можна буде вузькою стежиною ходити туди, де "стоїть в селі Суботові на горі високій домовина України широка й глибока."

Нова наука

 Ми всі ніби бажаємо нової науки, правди й науки. Т'але яка-ж вона буде, якою з'явиться? Чи не такою: "І полякались усї так що питали одне в одного: Що се таке? що се за наука така нова?" (Мк. 1:27). От щоб тільки не злякатися нам і не здивуватися.

Славна незмога

 Парадоксальним чином, добою, коли, здається, кожне жагуче прагне слави, преславність робиться де-далі, то все неможливіша. То й що з того, що чийсь крилатий мерчик повис на дротах соціяльних і всяких иньших мереж? Того птаства битого кругом стільки, що ну! Вас подивилось-послухало кілька тисяч люду? Вже взавтра вони забудуть переслухане-переглянуте. Навіть мільярдники-инфлюєнцери, що примудрюються почепити информаційну инфлюенцу на кожен ніс і забити нею кожне горло, не здобувають тої слави, що, словами Тарасовими Шевченковими, "поки жувуть люде, поки сонце в небі сьвітить". Впливачі-впливовичі випливають і потопопають без сліду й жалю. Що вони викликатимуть у загалу за кілька років, опріч, кпину, а то й ворожнечи, не дай Господь?

До цього слід додати ще й затяту нашу вкраїнську невдячність до культурника. "Що воно там курника?", — слушно питає вкраїнець, плекаючи в собі нашого вкраїнського дядька. Те саме й із тіткою, не забудьмо за тітку. Тому безславність — найліпше на тепер визнання. Визнання того, що культурна вартість у нас, хоч і додана, т'але не покладна, а відкидна.