Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Ми — троянці

 Подивився Ноланову "Одісею" лиш на те, щоб упевнитися: в уяві своїй сприйняв її належно. Бо, направду кажучи, склав собі остаточну думку, кіна не дивлячись. А тут проста статечність вимагає чину: пішов, подививсь і пересьвідчивсь. Те, що зробив Христофор Нолан, по вченому зветься апропріяція (appropriation). Це буде супроти експропріяції (expropriation) — привласнення проти вивласнення. У культурі вивласнення неможливе. Культуру вдається припинити, як теперки крадуться припинити нашу, або привластити, як давно привластили в нас, що змогли, ті самі займачі. Тут логіка злодійська: все вартісне й пожитечне з живого зняти, а самого забити й покинути. Та мертва культура далі істнує й належить сама собі.

Перший Великий Рим одрізнявся од самозванчого третього-зайвого тим, що взяв собі мову античної Греції, схилився перед її культурою. Славетні римляни мали грецьке за високе й не спитувалися, височіючи, нависати над привлащеним. Одначе до британських островів Рим пристав уже либонь просто Римом, без марципанів, не кидюючи герцьких перлів у гнилі болота. Може цим пояснюється те, що британський режисер читає "Одісею", розбирає код спільноевропейської культури, де й на українців є місце, настромивши на носа гамерицькі окуляри. Христофор Нолан однаходить Америку.

Тим часом ПАСШ (Північні Американські Сполучені Штати) чи З'єднані Держави Гамерики пішли з кону сьвітової влади, й нишком, наче гоноровий артиста, слухають, за лаштунками, що їх у греків не було, як викликає публіка. Проте од привлащування европейського всього ніхто й не думав одмовлятися, навіть про око. От і в кіні все зроблено по гамерицькому: сумнівні европейські перекази постановлено на міцну виробничу базу: фільмування на добрій натурі, чудова (до речи, шведська) музика, гарні, модяні чорні панцери в вояцтва, переконливо змайстрований Троянский коняка. Ідеї про теє, що й dei не ex machina (ἀπὸ μηχανῆς θεό), а прості перехожі на пішоході, що їх минаєш і зразу забуваєш. Все, щоб іздригнулося й затріпотіло на відповідь будь-яке гамерицьке серце. Та не тільки що в Америці. Бо культурна експансія (ширення) вже давно в американських мріях поглинули й проглинули плянетарного кіноспоживача, взяли всесьвітнє око глядачеве. Вся Земля, як передбачається, читає Гомера, не клясично переученими, а полив'яними очима Йвановими Безродичевими, Михайловими Незгадайловими.

То чи подоба картати виконавця головної ролі за теє, що з його all-American boy, заблуканий у трьох алепських соснах прекрасної Античности? Критикувати решту акторської дружини за те, що вони просто кораблева команда? Їхній зір застилають сьози від вітру натурного здіймання, а не натурального старогрецького катарсису. Не великі очі й кричущі роти старогрецької трагедії, а сьогочасно-актуальний вираз байдужого нерозуміння показується на геть випадкових обличчях. А ми, живі троянці, втоплюємо свої очі в кільватер по реконструйованій триремі — чогось нам млосно й нудно... 

Поет і хвилозоп Олелько Дендиюк

 Предивна оказія в мене з "Фейсбуком": як не гляну в стрічку — а там, диви, москвомовний поет і хвилозоп Олелько Дендиюк. Не вважаючи на те, що ніби вкраїнець прізвиськом, поет старанно віршує тільки московською. Про що, не можу сказати, бо вже з перших рядків знати, що воно культурна, осьвічена, вміла, а таки графоманія. Хвилозопия теж: не то не продуктивна, ба й неориґінальна. Що маю з тим Олельком чинити? Делікатно обираю option "Not interested" і ще й з'ясовую про не надто кмітливих працюків: "Doesn't match my interests". Ну, бо й справді так: писати московською, то Олелькова річ, така його культура й таке має зацікавлення. А мені як спаде охота, то солідно почитаю Ївгена Абрамовича Баратинського, шляхецького походження був поет, а з хвилозопиї — візьму "Матеріализмъ и задачи философіи" Памфилові Юркевичеві: був наш родом і побутом, але трактати складав чомусь теж по московській.

Дак от подаю заяву, тицьнувши в "Submit". Система зрадливо присягається, що You 'll be seeing fewer posts like this for a while. Варіянту з питанням "Why am I seeing this post?" давно не подавано, тому поетова й хвилозопова постать, як і належить такій постаті, лишається таємнича.

А навзавтра — знов Дендиюк, буцім випадком випало. Згуртувавши й згромадивши сьвятий дідівський терпець, до йоти єдиної й до титли єдиної старанно повторюю процедуру подання заяви. Вже кілька місяців так — і досі не помоглося: наче перій, лізе несіяний Дендиюк; де не може п-е-рієм, просмикується як п-и-рій. Вживати яких жорстокіших заходів що-до пана Олелька — не здіймається рука, бо бачу, що з його, як і з мене, підтоптаний самітний письменник. Його, яко письменника, теж давно ніхтогісінько не любить. Жалько товариша, та чи я в чім причиною, що маю йнакші зацікавлення проти тих, що міг-би виявляти, т'але все ніяк не виявить його потенційний читаченько?!

Отака дурня

 Принагідно розшукався оце по старих добрих словниках за словом "дурня". Ви-ж усі його добре знаєте, й ніяк уже без його обійтися. Дак коли-ж нема такого! Рідкісний новотвір. Бо в нас теперки всі новотвори: подеколи від дуру интелиґенцького, трохи з ангелянської родом, а найбільше — з походження свого щирі москалі. То й тут можна зазорити, що... промосковський воно евфемізм. Хай Бог просить, однак, якщо погріхував дурно на питому нашу народню творчість. 

Хоч-би як воно було, а слово в мові нове, ще голодне. І як усі нові, не конче потрібні слова, як стій заходилося жерти супротивців. Отак іззілися дур, дурощі, дурування, дурниця, дурність, дурнота, дуранляси й навіть дурний розум. Хто де їх чуває? Хіба культурна дурість лишилася, збоку мнеться.

Отака дурня, малята.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Насюрення

 Не люблю грубих слів. Хоча денеякі питомі наші слова, що теперки здаються грубі через надмірну "интелиґентність" погляду, підсиленому московськими окулярами, насправді, підозрюю, спервопочатку не мали навіть отого вченого "емоційного забарвлення". Приклад: уже всі "пісяють" як діти (хоч більше не сюсяють і не цюркають), а колись просто сцяли й сикали. Трохи згодом з'явилися культурніші слова, що їх интимно й не вживеш: мочити(ся), сечити. Тварина може просто мочити. А як багато сечится, то пудиться й набуриться. Хоч предмет і не тонкий, але тут груба тканина мовної культури: загубиться, зникне й буде дранка.

Моє-ж дитинство, в суто вкраїнській своїй частині, здебільша знало слова "сюрити" й "сюркати". Бо так казала небіжка Явдошка, татова нянька. Либонь воно родом десь із Західнього Поділля, що з Поліссям межує. Діялектолог із мене аби-який, а простіше сказати, то ніякий. Одначе волію залексикографувати. Бо як звучить: насюрити! Перконливо, га?

Як довго куцому

 Пізнання етикету дає нам безцінну культурну змогу, пильно зазирнувши, ясно побачити, як справді далеко, довго куцому до зайця.

Дорко сірий

 Чудовий міт західньої культури: Доріянова Ґреєва парсуна припадає порохом десь на горі, а ми тут унизу ходимо гарні, молоді, здорові. Багато-дехто з нас, европейців, так хтів-би, так волив-би. Т'але звичайнісінький дорко сірий мусить носити той зрадницький патрет просто на собі, на місці образу.

Сьвітло просьвіти

 Називаймо вже віскі житнівкою: тоді стане ясно чого, за яким правом той трунок так хлебчуть де-які наші просьвічені сьвітлом гуманности земляки.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь у таємній пазусі. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

My RP

 Пригадую, як у школі нас навчали ангелянської вимови: платівки, маґнетофонні записи. Повторювали за вчителями, хоч вони відтворювали мову кожне по своєму, бо самі, скільки хисту їхнього, йшли слідком за своїми невчителями. То була вимова, сказати-б, успадкована. І як-раз до речи в Британії тоді ще добивав свого віку традиційна вимівка — received pronunciation. Отак і виходить, що країна наша, СССР, була робіничо-селянська, школа — спеціяльна, а гутірка — королівська. То й що? Нам ані гадки.

А тепер і поготів кортить мене шляхетчини. Жаль бере тільки, що тим часом невдячні кревні наступники, анегеляни, свеї монархічної геть одцуралися. Т'але мені що до того? Я — чужиня, в мене там роду нема. Тож прикидатимуся осьвіченою чужоземщиною.

І так ото я принатурився, що й в українській намагаюся щось у спадок отримати в вигляді шляхетного виголосу. А чого-ж? Хіба ми згаяли те-ж таки ХХ століття? Хіба нічого не лишили нам славні діди, опроче надто коротких і вузьких, розхристаних і на випуст вишиванок? 

Чого, власне, "поводок"?

Метряни давно вже взялися приохочувати переїзжих до щирої свеї культури. Ох і спасибі-ж їм за теє! От, приміром,  научають вони господарів усяких хатніх тварин того, як перевозити тих "улюбленців" у культурному київському метрі. Виявляється, що найперше ми беремо годованця на... поводокъ. От тобі й маєш! А звідки нашому вкраїнцеві той.. поводокъ узяти? На коня має повід. А маленький повід зветься в нас "повідець". Ну, хіба це культурно, вимагати, щоб натомісь щасливі власники песиків і котиків пропонували своїм годованцям загарбницький поводокъ? Хортів на смик тай гайда на полювання!

Мовчи та мак товчи

 Безперечно маю в собі всередині якого безґрунтого венеційського грапа чи маркиза. Він виявляє себе не шляхетністю, не порідком, не коханням у вишуканих речах, а невтишною жадобою нічого не робити. Интелекту біс-має, а штучний іще поки надбіжить, щоб накрити пеленою. То вже треба якось поратися, хоч "вареники варила, та й пелену спалила". Ну де ви бачили, щоб грапи щось робили? Хоча де я тих грапів бачив? Ні маркизів. То вже сидю й тру мак.

Доброзвичайне мовлянство

 Виправляти людям мову не то нечемно, ба й неинтелиґентно. Дак а що-ж робити интелиґентові з своєю мовною, шануючи слухи ваші, культурою? Тому багато-хто покірливо переходить на суржик-мішанку. Щоб нікому не кривдно, а тільки народові. Бо народу вже нема, а як і є десь якісь недобитки, то їм, невченим із вищою осьвітою, мішанка за мову править: то вже irony is waisted on them. Як, власне, й grammernazism. 

Астрологіка

 Хто цікавиться астрологією? Всіма тим зьвірокругом: "овнами", "тільцями", "дівами", "близнятами"? То, скажіть, хто таки цікавиться, де там наші Бик із Бараном, де наша Дівчина, де наша Чепіга? Що, занадто по сільському виходить? Ну, звиняйте, бананів нема. Не знаємо, що таке чепіга? А хто того козерога бачив? Хай астрологія не стане астрологікою, дак нехай хоч зодіАк, зодіЯком буде. 

По культурному

 Увесь народ обернувся на интелиґенцію: боєм увійшов до царства осьвіти й панує-орудує. Мала культура — теперки интелиґенцька. Малокультурність — так само. Сама интелиґентність од того зробилася дуже вже емоційна, рвучка, гаряча на руку, на слово прикра — так і зветься по культурному: еmotional intllegence.

Новопечерська займанщина

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий...

 

 Оце так звертався до Київа поет Микола Зеров якось навесні ввечері. Ті рядки спливли в удячній пам'яті, коли, знов о весні, т'але в обіди забрів був я, шпацеруючи, спершу в звичний киянинові несмак архітектів-нездар хрущівської пори, а далі натрапив на заставу вже нового, заможного й можного життя — "Новопечерські липки". Як сказав-би на цьому місці Куліш, "неможня річ сталася можньою", бо тут уже маєш усю київську буржуазність: і тобі Печерськ, і тобі Липки. Моя родина ніколи не видиралася на Печерські гори: з Подолу гнали на Куренівку, з Куренівки вискочили на самий спід Печерського бульвару, збудованого в кінці 1950-х, але ще спершу по людськи названого. Далі містобудівничі схаменулися й переназвали з якого бульвару в бульвар кого — цього разу Лесі Українки. З бульвару Лесі (однак не Лесиного) вже довелося нам забиратися на терени булих підкиївських садів — на колись Нову, всю в садах, а далі знов Ломоносова (серед викорчуваних садів) вулицю.

І як-же добре, що нова, культурна по новоміському глухо обгороджена "територія" зветься не "Липки Нового Печерська", а таки "Новопечерські Липки"! За гарною заворітницею, що вдень іще якось пускає чужу пішу піхотину, а поночі либонь тільки розкішне тутешнє жіноцтво, що статечно походжає, а не бігає в пухнастих сніговобілих (на тьму і сьоту) спортових костюмах, — розляглася "Швайцарська Слобожанщина", та не Йогансенова, а така, якою в'являють її наші елітаристі: вся розгороджена, полініїна, схожа на дивний concours hippique про безкінних ходільників, і на штиб déjeuner à la fourchette застановлена страшелезними в своїй велико буржуазній "красі" горами-будівлями, ніби перенесеними сюди з зґанджованих кульманів якихось одкинутих у дубайському полісі невдах-проєктувальників. А тут за все вдячний киявлянський люд розкрив проєктам-вигнанцям свої щирі, теплі обійми. І чужопланетні гори-споруди наочно роздушили спустошені під велике будівництво печерські пагорки. Шкода тільки, що вельможні мешканці цього "царського" мешкання либонь уже давно повтікали з-під варти кудись із нашої це-Европи до Европи справжньої — вільної й мирної. То серед Божого дня нема кому,  проче мене, грішного, проходжуватися вздовж суворих ламаних ліній добре спорядженої квазі-швайцарської "бази".

Чи є в сьвіті місто, чи є всьвіті город, що може дорівнятися до тебе, природнім крайобразом, мій Київе? І чи є ще в сьвіті таке місце, де воскреслі гермокопіди понад століття так щасливо й немилосердно здобувалися-б на перемогу й усе брали гору над тим безборонним краєвидом? Бо їхнє зверху. А ти, Київе мій... усе стоїш, веселий, ясновидий...

Лягли і в голову не клали, що вже їм завтра не вставать

 Коли людина культурна смашно виссе всю крівцю з другої, здогадно менш, але теж культутної, виконається її ніцшеансько-мальтузіянське вище призначення. Культурні люде, й загалом беручи, стають де-далі, то все менш перспективні. А натурі й байдужісінько: нишком діє собі, не вгаває. Й от уже одне розчервонілося, як сонце, а друге спорожніло, як небо. А пан-товариш Довбешко й не догадається.

Було, т'але не буде

 Як узяти свіжі молодощі, здатливі корпулентнощі, медичнії силиконощі, виразні татуїщі вуст і брів, і всякі иньші косметощі-перманентнощі, то вийде вічна жіноча загадка. Ну, а справді: як угадати, чи давали мати карі очі, чорні брови, як марилося колись сіроокому русявому Шевченкові? Чи давали біле личко, коси як льон, вуста як коралі? І знов бровенята, тільки тепер уже як шнурочок? І головне: чи давали долю, передвизначення? Бо природа м'яко й ніяково змагається з культурою й продуктивністю того масового виробництва, що, своєю чергою, задовольняє шалений масовий попит на в'явну, вимріяну красу. А за в'явою стоїть ідея, манячить сам ідеал із самим широким Платоном на сторожі. Мо' в тому приділення, щоб знеможено скоритися покликові споконвічного ідеалу єдиного щастя? І той єдиний, щасливий, учорашній, та відтепер вічний, кому судилося кохати, обсипти трояндовими пелюстками-цілунками цю ідеалізацію, тямить присуд і дієво розгадує таємницю того, що було, т'але вже не буде, ой, не буде?

Сичі в гаю

 Як-що тепершніх "російськомовних" українців називати по старому (й по справедливому) москвомовними, то діло зразу з'ясовується. Річ не в тім, що москвомовних українців не приймають якісь поступові елементи нашого громадянства, а в тім, що сама Москва, чия мова твердо стоїть на тому, що там, де московство, хоч-би яке культурне (просто культурне), не може бути жаднісінького вкраїнства. Бо на Москві мову чуть, а вкраїнців не чуть: ніхто ніде не гомонів. Так, сичі в гаю щось таке як перекликались. І так воно скрізь, де Москва є. Й буде там, куди завітає не вітаючись.