Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Ні вигляду, ні надії

 Підступаючись до власного акме (ακμή) й зазираючи в долину через маківку апогею, я сподівався, що вже під теперішній вік свого життя буду як-раз добрячий і мудрий. Де воно зналося, що з громохмарної гори буде схід у паділ сьвітового горя? Та ще й у складі некерованої валяви?! І надало-ж тобі, сьвіте, зробитися отаким незґрабним і кострубатим! Тільки тебе виную за теє, що досі єсьм і не добрячий, і не мудрий, за теє, що й не видно навіть і в прозір ані вигляду, ні надії.

Дрібка правди й зерня истини

 Доля правди — щерабата доля. З усім тим, українці багато де шукають за тою долею й убачають її. Хай-би скільки їм переказували байок і казок про безщасну правдину долю, вони вперто повторюють: онде-о доля истини, ось-ось-о доля правди. Як у давно закиненому, ще й затопелному золотнищі, ввижається крізь водні товщі, як та золотиночка, дрібка правди й зерня истини, що на цілий талан стане.

Обіцяне молочко

 Дівчисько сьмілко вдягнулося в білу майку, де саме на грудях красіє чорний напис "FUTURE MILK". А шо! На те вони й молодощі, щоб не боятися прийдешности, вірити в її щасливу пораду, що буде молоко, й вигодує воно щось хороше на вроду й на душу добре. Людям на втіху, Вкраїні на славу.

А мені чогось сумно зробилося — й не тому, що не мою увагу крадеться привернути той напис. Просто вже не маю я тої далекосяжної певности. Мо' й того, що сягаю недалеко. А сумніви беруть — підставні такі. Хоч-би не наврочити.

До неба не підскочиш, крізь землю не проб'єшся

 Принадую, що власне мій талант був хоч і срібний, лискучий, але без "б" й невеличкий такий. Нездібність, кажуть, сама продереться, а от талантові й помогти не гріх. Озирнувшись-же я довкола й трохи пождавши, надумав проломлюватися слідком за працелюбною нездарністю. Проте лазівка виявилася трохи вузька й, поки я там вився, де гадина пролізла, десь якось по заднім боці вивалився з задньої-ж таки кешені в тихий пісок мій ненаглядний скраб. А назад нема ходу шукати: тіло вже не те. От такий безталанний талан.

Пів біди

 Народитися "нормальним" москвомовним киянином — то ще пів біди. От умерти в такому стані не хотілося-б.

На тому поверсі

 Вже взавтра позатягаєься твань на поверсі тої ями, де ніхто й не чув, як ти шубовтнув.

Прусова тяма

 Лихо прусове в тім, що він усе тямить. А що він тямить? А що не буде вже йому Прущини. А що буде? Ну, Німеччина може, Польща либонь. І вже напевно Европа якась-то буде, як не хороша на вроду, то добра на молоко, а потім і мнясо. А Прущини вже не буде тямущому прусові ніколи. Й тяжко-тяженько він теє тямить.

Було, т'але не буде

 Як узяти свіжі молодощі, здатливі корпулентнощі, медичнії силиконощі, виразні татуїщі вуст і брів, і всякі иньші косметощі-перманентнощі, то вийде вічна жіноча загадка. Ну, а справді: як угадати, чи давали мати карі очі, чорні брови, як марилося колись сіроокому русявому Шевченкові? Чи давали біле личко, коси як льон, вуста як коралі? І знов бровенята, тільки тепер уже як шнурочок? І головне: чи давали долю, передвизначення? Бо природа м'яко й ніяково змагається з культурою й продуктивністю того масового виробництва, що, своєю чергою, задовольняє шалений масовий попит на в'явну, вимріяну красу. А за в'явою стоїть ідея, манячить сам ідеал із самим широким Платоном на сторожі. Мо' в тому приділення, щоб знеможено скоритися покликові споконвічного ідеалу єдиного щастя? І той єдиний, щасливий, учорашній, та відтепер вічний, кому судилося кохати, обсипти трояндовими пелюстками-цілунками цю ідеалізацію, тямить присуд і дієво розгадує таємницю того, що було, т'але вже не буде, ой, не буде?

Та й таке

 Люде колись були вдячні природі за теє, що вона не просто змушує народитися, страждати й загинути, а ще й лікує й навіть і зціляє. Не було медицини — та й таке.

Народ і люд

 Наш народ меншає. Це зветься демографією, щоб із упокоєм стрінути й обійняти правду, т'але слід визнати, що меншаємо ми з суто екзистенціяльних (а не тільки екзистенційних) причин. Ніяка людина не годна заперечити своєї невідомої долі, зате вже талан відомий, у складі знаного й визначеного в своїй долі народу може й де-далі, то все більше хоче відкинути. Це ще не так давно називалося "шукати луччої долі". Ну, луччої, не луччої, однак, як-найдужче инакшої: "Нехай гірше, аби иньше." "Тріюмф волі" називається. 

Та не може покинути свого приділення народ: тотожний сам собі, він бреде тому присудові навперейми, хоч навіть і легкий, а далі й порожній, без свавільного люду, що лине врозтіч "шукать собі долі, на горе привіту". І що-ж той люд? А достоту як у Шевченка-пророка: "Шука козак свою долю, а долі немає..." Є десь тільки частка, скибка чи кусник.

Після трилеми

 Від відомої трилеми "битися-бігти-завмерти" нам лишилася тільки дилема "тікати-боротися". Завмерти нам уже ніхто не дасть — хіба вмерти. Втеклі зробили свій вибір і він у кожному разі остаточний. А борня все таїть у собі спокусу герсонути.

Ще й донне

 Життя — розкішне хвильове забігання. Шкода, що тіло будовою своєю й натурою гостро змушує нас дивитися на дно. А воно, дно, вже кому яке вдасться. Й усе наше дняве — денне, й усе наше дневе — денне. Й усе наше денне — денне. А ще донне.

Спекуляції

 Дуже полюбили "спекуляції". Нічим, власне, не спекулюють, але чують, що десь щось єсть. Хтось розживається, наскарблюється, та не ми. Ми интелиґентнії люде — куди нам спекулювати?Виносити на базар чужу мислену долю, чуже мислене життя? Ні, не наше воно — не вкраїнської культурної кляси. Однак слово деренчить — спекуляції. 

Що-до талану

 Що-до талану, то можу сказати, що, як Бог дав, так я й узяв.

За теє віддяка

 Кожному обдарованому треба з малку звикати до того, що талан — то й є його винагорода. Ба більше: кожного такого винагородженого обминатимуть усякими иньшими дяками й заплатами, щоб не запишався бува. А тим часом сам хист треба безлітно винагороджувати пильною ненастанною працею. 

Зайве покликання

 Людина покликана не блягузкати, а ректи. Тільки штучний интелект допоможе зректися того покликання.

Пишні вуста

 Які бувають уста в де-кого із жіноцтва: задивишся так, що аж засмокче! То й що, що вони несправжні, штучні? Не в тому річ: то цілунок долі, такий, що не вона тебе, а ти її вбираєш. Повітряний, скаже хтось, поцілунок. Дак хоч і повітряний! Де вона бродить, тая доля? Десь у повітрі й туляється, примара. Й отакезних треба губів, щоб присмоктатися.

Узаміт

 Не має й не буде нам, українцям, винятку, хоч-би де опинилися. Ми любимо намагатися обкопувати окопом своє малесеньке щастя, навіть і щастям його не називаючи, щоб не зурочили. Та хіба-ж у цому ми виїмкові? Виїмкові ми в тім, що нема нам виїмку.

Своє життя

 Ми всі спитуємося жити своїм, власним життям. Хто як потрапить. Тож не судіть, люде, як не вдається. Бо не вдається нікому.