Чотири слові — дві хибі

 Добуваючись у метро, сподіваєшся на дозвіл увійти, й бачиш запевненого написа: "Вхід дозволено одному пасажиру". Долаєш турнікет — і разом у нашій мові дві хибі.

Величезна справжність

 Наша перерощена, вибуяла теперішність оддається єдино словом "зараз" — заразісіньке зараз. Тому слово "тепер" утратило всякий ужиток. Бо справжність убгала дійсьність у якийсь фотореалістичний натюрморт, якесь гіперреалістичне мозаїчне очко, що вбирає в себе все, т'але не бачить нічого. Я мушу стільки знати й так мало тямити! Тому сьогочасність, аж ґвалт вимагаючи уваги, геть не притягає її. Нема за що думати, нема за що писати. От хіба колишнє чи, ще ліпше, зовсім небувале, проте таке схоже на можливе й бажане-жадане...

Москводумність

 Москвомовність може трушечку й одступитися, а от москводумнісь, здається, нас ніколи не облишить. Дума-ж бо багато ширша за мову: це як, приміром, галанці проти оперових чорноморських шараварів.

Життьові відходи

 І чого зразу "мразь"?! Дуже вже кривдно вкраїнцеві чути тую ганебну московщину. От скажи спершу просто: "Покидь мізерна!" Тоді так узиваний одійде од тебе не в обижі, а в зажуреній задумі: що воно за знак? І так думно відійшовши, посуне собі "поводитися" з життьовими своїми "відходами", а не порати покидьки.

Як мріє

 Замолоду був я дуже язикатий, а часами навіть і пащекуватий. Тому, сьмілко орудуючи язиком, міг просто зачепити якого близького мирянина. А люде, як то в них за звичай, прикро кривдилася за таке, далеко більше, ніж за чорне грубіянство. Простіть-же мені всі, кого тоді зачепив незумисне! А тепер чогось знов, через дійшлу, мужню вже жовчність, раз по раз повисаю покрай людської безодняви: от і не скажу, та вже думаю-гадаю так, що аж чути, як мелють жорна. Виходить, сталося й замкнулося коло. Треба вже матися на бачності з огляду того, що за тим видноколом видно, як мріє.

Малознане й добре відоме

 Що ми можемо, яко люде, поставити супроти бога ШИ? Надзвичайне мислення на підставі обмеженої обізнаности. Бог ШИ новий, іще маловідомий бог: його оце тільки нишком занесли до пантеону й тулять до старого "Невідомого бога".

Мудерно-кодовано

 Гарма-дарма виробив слово "часовість": ніби треба до хвилозопиї. Що таке й не дочасне, й не тим-часове. Нам часове, одно слово. Й оце сидю думу думаю: а чи не приховує часовість у собі ще й якусь Չ-совість, мудерно кодовану?

Гарна звичка

 Звикла, що гарна. Відколи поклали в колисочку, на показ, усі зразу: "Ой, яке-ж воно гарнюсіньке!" Потім учасне воно гарно зробилося єю, красою. І так уже всьвідомилося. Де-котре иньше чи то пізно заквітувало, по довгій після немовлячого віку перерві, чи то саме таке непевне, все сумнівалося, а не має тих лотосу квітів блакитних на чистому денці душі. Як вони ростуть? Що собі думають? Так ми й не дізнаємо.

Неактуальні

 Неактуальні письменники й мисленики терпляче дожидають своєї смерти, щоб хоч якось актуалізуватися.

Сорочі змисли

 Сидю навгороді й принагідно багатію симболістсько-сюрреалістською думкою: чи чують птахи смак? Тільки не тра мене напруго виряджати й приділяти до якогось гадкосховища. Кажу-ж, поетичне воно таке. Бо накопав гробачків хрущів і капустянок, виклав їх на рядні про птаський бенькет, а прилетіла сорока, ошатна, наче своя вкраїнська пава (бо ми, бач, звичні до горобців), походжала коло тих смакощів, крутила носом, паніла, комизилися, позирала скрива. А сама думає нишком: чи їсти, чи ні. Далі, бачу, поклювала. Та не все. Як визначилася? Гадаю, суто наочно.

Отак і ми з тими знаннями: не нюхнем, не лизнем, а тільки глип — і ковть чи не ковть.

Знову він проходив-повз

 Знов чую, ніде не зника: "Просто проходив-повз." Додатка їм не треба, а без його, бач, ніяк. Не скажеш-же: "Проходив повз, саме прогулюючись із..." Повз що ти проходив, із ким? Ви минали кого чи що? Ні, дак у рехверентній мові, правильній і зрозумілій, можна, годиться: "проходили мимо — вотъ и всё." А в нас, диви: "Мимо колодізь ішли." Це-ж як пак так?

І поки я так роздумував, якийсь чолов'яга дуже спроквола поминув мене: дуже повільно йшов, можна сказати, не йшов проз чи поз мене, а так собі — проходив-повз, ішов-плазував...

Суд над Сенекою ІІ

 Ну як можна, скажіть, хвилозопа, хоч і вченого, лейстрового, при адміністративній посаді, а не Дійогена, як простого звинувачувати в тому, що він над чужим добром руки грів чи що в старій печі дідько й досі палить? Чи подоба?! Це-ж яка неповага до корпорації! Та яке діло їм, хвилозопам, до дібр і студенток ваших? Не про те їхня думонька. Хіба-ж за такі дурниці оскаржено Сократа, Сенеку? От сказали-б, що вони в богів не вірують чи розбещують сьогочасного чоловіка своїм ученням безщасним. Оце воно! А то про що сам люд міркує, в тому й хвилозопа підозрює. А він не такий, як ви, — ин-який.

Без вузликів

 Довгих думок снувати не можу: нитка вривається. І немає приводів в'язати вузлики.

Під дно

 Такий норець — легко й зразу пірнає під усяке дно, щоб легко плисти під судном. Чим воно дихає, знати не можна. Чути тільки легеньку гуркотнечу від мірного руху рук і ніг. А голова? Десь на лінії тіла, важкою думою втримувана отам під дном.

Поснула гадка

 Думка спала й ніщо не спало на єї.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті "немудрі оповідки", важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

В мішках у натовпі

 Натовпилося перекладчиків — аж земля віртуально гуде. Працедавча й сприймуща публіка очицями луп, луп, але чує лиш ніженьками туп, туп. Бо за курявою ціле військо вистрибує в наступ у мішках: зірко за зірком. Як вони ходять, як вони бігають — хто дізна? Що собі тямлять, що собі думають — хто спита?

Безпешні духом

 Котрий раз уже велико постую, а й досі не визначився: ця десятина призначається щасливій, солодкій несьвідомості, рахманній безтурботності, блаженному ніпрощонедуманню чи навпаки: збагненню незбагненного, зглибленню незглибного, всьвідомленню недовідомого? Бо, надивившись у прірву на свої гріхи й уже як слід у провалля  наплакавшись над своєю незаперечною ненаправністю, зачинаєш звично снувати думки. То чи вривати нитку, чи в'язати пам'ятні вузли? Бо колись треба й про таємне помислити, про навіки від нас приховане. Тим часом, як не блаженні, то безпешні духом ті, хто не журяться отим прихованим. Їм, упокійним, і смутливий піст ні до чого.

Прилеглий верболіз

 Регула київського метра: що ближче сядеш, то далі встанеш. От тільки не треба стовбичити, наче верби понависали на ставом, гладеньким, без единої тривожної мисленої брижі. Так, що верби гадають, ніби вони розглядають став і він їх бачить, пильних, а став собі дума, що то його властивий прилеглий верболіз.

Женище мій, насьмішку мій

 Щира гадка насправжки полюбиться їдному чи двом. А там іще й завидки обронять. За дурощами-ж ходять тлумиша, вдаючи гнобителів, гонителів, глузіїв, і нишком, потайки, самі дуріючи.